Тягар пристрастей людських

64

Однак близько третьої ранку Філіп прокинувся й більше не міг заснути. Думками його заволоділа Мілдред. Він намагався забути про неї, але не міг нічого з собою вдіяти. Юнак повторював собі знову і знову, аж поки не запаморочилося в голові: вона неодмінно мала вийти заміж; дівчатам, яким доводиться заробляти, живеться нелегко; не можна звинувачувати Мілдред за те, що вона знайшла людину, яка дасть їй затишний дім, і прийняла її пропозицію. Кері розумів, що з її точки зору побратися з ним було справжнім божевіллям: лише кохання допомагає миритися з такою вбогістю, а вона його не кохала. І в цьому не було її провини; це був факт, який слід було прийняти, як будь-який інший. Філіп намагався вмовити себе. Він казав собі, що в глибині його серця живе ображена гордість, а кохання народилося з незадоволеного марнославства, яке й стало причиною всіх його страждань. Кері зневажав себе так само, як і дівчину. Потім він узявся вигадувати плани на майбутнє, щоразу одні й ті самі плани, які переривалися спогадами про те, як він цілував її м’які білі щічки, і про звук її голосу зі співучою вимовою. На нього чекало чимало роботи, адже влітку Філіп мав скласти хімію і два іспити, які провалив раніше. Він відмежувався від друзів у шпиталі, але тепер прагнув їхньої компанії. Завдяки щасливому збігу позавчора йому написав Гейворд, повідомив про свій короткочасний візит до Лондона і запросив на вечерю, однак Філіп боявся, що це завадить його зустрічі з Мілдред, тож відмовився. Гейворд залишався в Англії на цілу весну, і хлопець вирішив, що напише йому.

Коли вибило восьму годину, Кері зрадів, що нарешті можна встати. Він був блідий і стомлений. Але прийнявши ванну, одягнувшись і поснідавши, він знову відчув себе частиною великого світу, і терпіти біль стало трохи легше. Сьогодні йому не хотілося йти на лекції, натомість він навідався до крамниці військового флоту, щоби придбати для Мілдред весільний подарунок. Після довгих вагань обрав дорожній несесер. Подарунок коштував двадцять фунтів — значно більше, ніж він міг собі дозволити, але був кричущим і вульгарним; Філіп був переконаний: Мілдред точно знатиме його ціну, і відчував гірку меланхолію, обираючи для дівчини те, що їй сподобається і водночас продемонструє його зневагу.

Кері напружено чекав на день весілля; він передбачав, що переживе нелюдські муки, тож зрадів, коли в суботу вранці отримав від Гейворда листа, в якому друг повідомляв, що приїжджає сьогодні і заскочить за ним, аби він допоміг йому знайти квартиру. Намагаючись відволіктися, Філіп подивився у розклад, знайшов потяг, яким ймовірніше за все мав приїхати Гейворд, і пішов зустрічати його на вокзал. Зустріч давніх друзів була сповнена завзяття. Вони залишили багаж на станції і радісно вирушили в путь. Гейворд передбачувано запропонував перш за все на годинку зазирнути до Національної галереї; він уже давненько не бачив картин і стверджував, що один погляд на них налаштує його на життя. Філіп місяцями не мав із ким побалакати про мистецтво й книжки. Після їхньої зустрічі в Парижі Гейворд захопився сучасною французькою поезією, а у Франції стільки поетів, що він міг розповісти другові про кількох нових геніїв. Вони блукали галереєю, показуючи один одному улюблені картини і захоплено теревенили, перестрибуючи від теми до теми. Сяяло сонце, і повітря тішило теплом.

— Ходімо посидимо в парку, — запропонував Гейворд. — Квартиру пошукаємо після обіду.

У парку буяла весна. У такий день, як цей, хотілося радіти тому, що живеш. На тлі блакитного неба, помережаного маленькими білими хмаринками, вишукано зеленіло молоде листя. Позаду дзеркальної поверхні води сірим велетнем височів будинок кінної гвардії. Упорядкована елегантність пейзажу дихала вишуканістю картин вісімнадцятого століття. Краєвид нагадував не про Ватто, чиї картини сповнені такої ідилії, що нагадують лісисті долини зі снів, а прозаїчнішого Жана-Баптиста Патера[249]. На серці у Філіпа зробилося легко. Він збагнув те, про що раніше тільки читав: мистецтво (а він дивився на природу оком художника) здатне зцілювати душі.

Друзі зайшли до італійського ресторанчика і замовили до обіду flaschetto[250] «К’янті». Захопившись бесідою, вони не змовкали за обідом. Нагадували один одному про спільних знайомих у Гейдельберзі, розмовляли про Філіпових друзів у Парижі, про книжки, картини, мораль, життя, і раптом Філіп почув, як вибило третю. Він пригадав, що вона вже вийшла заміж, у серці щось закололо, і кілька хвилин він не чув жодного слова зі сказаного Гейвордом. А потім Кері наповнив свій келих «К’янті». Він не звик до алкоголю і швидко захмелів, проте тепер звільнився від турбот. Його кмітливий мозок стільки місяців лінувався, що тепер сп’янів від розмов. Філіп був вдячний, що може поговорити з кимось, кого цікавить те саме, що його.

— Послухайте, не варто марнувати такий чудовий день у пошуках квартири. Переночуєте сьогодні у мене, а житло пошукаєте завтра або в понеділок.

— Гаразд. Чим займатимемося? — поцікавився Гейворд.

— За пенні можна сісти на пароплав і поплисти до Ґринвіча.

Ця ідея припала Гейвордові до душі, молодики застрибнули в екіпаж, що відвіз їх до Вестмінстерського моста, а там вони встигли на корабель, який саме збирався відпливати. Незабаром Філіп, усміхнувшись, зізнався:

— Пригадую, коли я вперше приїхав до Парижа, Клаттон (здається, це був він) завів довжелезну дискусію про те, що світ наповнюють красою поети й художники. Вони створюють красу. По суті, між дзвіницею Джотто[251] і комином фабрики немає жодної різниці. Але прекрасні речі звеличуються почуттями наступних поколінь. Саме тому все старовинне гарніше за сучасне. «Ода грецькій вазі»[252] прекрасніша зараз, ніж у момент написання, адже закохані читали її ціле століття і заспокоювали її рядками серце.

Філіп дозволив Гейвордові самому здогадуватися, який із пейзажів, котрі вони минали, підказав йому ці слова; так приємно було знати, що твої слова справляють враження на співрозмовника.

Юнака глибоко вразило те, що він вирвався з круговерті життя, яким так довго жив. Ніжна імла над Лондоном розмальовувала сіре каміння будівель м’якими пастельними кольорами, а обриси верфей і складів нагадували про сувору витонченість японських гравюр. Вони пливли за течією, і розкішний канал — символ видатної імперії — ширшав і повнився човнами; Філіп подумав про поетів і художників, які зробили світ таким прекрасним, і його серце переповнилося вдячністю. Вони припливли до Лондонського порту, і хто зміг би описати його велич? Уява розпалювалася, і хто тільки не з’являвся у широкій течії: доктор Джонсон[253], поруч із Босвеллом[254], старий Пепіс[255] підіймається на борт військового корабля — справжній карнавал англійської історії, з її романтикою і непересічними пригодами. Філіп повернувся до Гейворда з сяючим поглядом.

— Любий Чарльзе Діккенсе, — пробурмотів він, посміюючись над своїми емоціями.

— Хіба ви не шкодуєте, що покинули малювати? — запитав його друг.

— Ні.

— Схоже, вам подобається лікарська справа.

— Ні, я її ненавиджу, але мені більше нічого не залишилося. Перші два роки доводиться жахливо зубрити, а я, на жаль, не маю схильності до наук.

— Ну, знову змінити професію вам не вдасться.

— Ох, ні. Я не збираюся її полишати. Сподіваюся, мені стане цікавіше, коли почнуться чергування в лікарні. Я переконаний, що більше за все на світі мене цікавлять люди. І наскільки мені відомо, це єдина професія, яка дарує свободу. Ти носиш знання в голові, тож зі скринькою інструментів та кількома пігулками можеш влаштуватися де завгодно.

— То ви не плануєте відкривати практику?

— Принаймні не найближчим часом, — озвався Філіп. — Закінчивши практику в шпиталі, я спробую потрапити на корабель, хочу побачити Схід — Малайський архіпелаг, Сіам, Китай і всіляке таке, — а потім візьмуся за все, що підвернеться. Завжди щось трапляється — епідемія холери в Індії чи ще щось схоже. Я хочу мандрувати з одного місця до іншого. Хочу побачити світ. А бідняк може зробити це, тільки ставши лікарем.

Вони підпливли до Ґринвіча. Над рікою велично підносився шляхетний будинок Ініго Джонса[256].

— Дивіться-но, мабуть, у цьому місці Бідний Джек[257] пірнав у багнюку за монетками, — припустив Філіп.

Вони погуляли в парку. Там гралися діти в лахмітті й було шумно від їхніх криків; куди не кинь оком, на сонечку грілися старі моряки. Усе тут залишалося таким, як сто років тому.

— Шкода, що ви змарнували два роки в Парижі, — поспівчував Гейворд.

— Змарнував? Подивіться, як бігають діти, подивіться на візерунки сонячних променів, що падають крізь гілки на землю, подивіться на небо… знаєте, я ніколи б не побачив такого неба, якби не побував у Парижі.

Гейвордові здалося, що Філіп проковтнув ридання, і він зачудовано подивився на друга.

— Що з вами?

— Нічого. Вибачте мене за кляті емоції, але останні півроку я помирав від нестачі краси.

— Раніше ви були таким практичним. Дуже цікаво почути від вас такі слова.

— Дідько забирай, я не збирався бути цікавим, — засміявся Філіп. — Ходімо пити міцний чай.