Тягар пристрастей людських

30

Філіп втратив спокій і задоволення від життя. Гейвордові поетичні алюзії хвилювали його уяву, і душа прагнула романтики. Принаймні так він себе запевняв.

Так сталося, що в будинку фрау Ерлін трапилася подія, яка ще підсилила зацікавленість хлопця протилежною статтю. Кілька разів, мандруючи серед пагорбів, Філіп зустрічав фройляйн Цецилію, яка гуляла там на самоті. Вітаючись, він кланявся їй, а за кілька десятків метрів зустрічав китайця. Спочатку хлопець не надавав цьому значення, але якось, повертаючись додому, коли вже споночіло, він минув двох людей, які йшли, притиснувшись одне до одного. Зачувши Філіпові кроки, постаті поспіхом розійшлися, і хлопець (попри те що погано бачив у темряві) був майже переконаний, що це Цецилія і гер Санґ. Їхній швидкий рух підказував, що перед цим пара йшла, тримаючись за руки. Філіпа це зачудувало і здивувало. Він ніколи не звертав на фройляйн Цецилію особливої уваги. Вона була непоказною дівчиною з квадратним обличчям і невиразними рисами. Їй було не більше шістнадцяти, і вона досі заплітала своє довге світле волосся в косу. Того вечора за столом Філіп із цікавістю подивився на неї, і хоча останнім часом фройляйн Цецилія була небагатослівною, вона звернулася до нього:

— Де ви сьогодні гуляли, гер Кері? — поцікавилася дівчина.

— Ох, я піднімався вгору до Кьоніґсштуля.

— А я нікуди не виходила, — повідомила Цецилія. — У мене боліла голова.

Китаєць, що сидів поруч із нею, повернув голову.

— Шкода, — втрутився він. — Сподіваюся, зараз вам уже краще.

Фройляйн Цецилія, вочевидь, хвилювалася, але знову звернулася до Філіпа:

— Ви сьогодні багатьох людей зустріли?

Філіп нічого не міг вдіяти і почервонів, кажучи відверту неправду.

— Ні, здається, я не зустрів жодної живої душі.

Він помітив, що в очах його співрозмовниці промайнуло полегшення.

Утім, незабаром не залишилося жодних сумнівів, що між цими двома щось відбувається, а інші мешканці будинку фрау професорші бачили, як вони ховаються у темних місцях. Літні пані, що сиділи в голові стола, почали обговорювати, який ось-ось вибухне скандал. Фрау професорша сердилася і нервувала. Вона доклала чималих зусиль, аби нічого не бачити. Наближалася зима, і заселити будинок було не так просто, як улітку. Гер Санґ був вигідним клієнтом: він винаймав дві кімнатки на першому поверсі й, сідаючи з усіма за стіл, щоразу випивав пляшку мозельського вина. Фрау професорша брала з нього по три марки за пляшку й отримувала непоганий прибуток. Більше ніхто з її гостей не пив вина, а деякі не пили навіть пива. Також їй не хотілося втрачати фройляйн Цецилію, чиї батьки від’їхали в справах до Південної Америки і дуже добре платили фрау Ерлін за материнську турботу; жінка розуміла, що варто їй написати дядькові дівчини, який жив у Берліні, він одразу примчить і забере її звідси. Тому фрау професорша обмежилася тим, що кидала на парочку суворі погляди за обіднім столом і, не наважуючись грубо поводитися з китайцем, компенсувала це, неввічливо розмовляючи з Цецилією. Однак три літніх пані не вгавали. Дві з них були вдовами, а одна (голландка) — чоловікоподібною старою дівою; за пансіон вони платили копійки, а неприємностей завдавали чимало, але жили тут постійно, тому доводилося з ними миритися. Усі троє пішли до фрау професорші й наголосили, що треба щось робити: це була розпуста, і пансіон міг втратити свою репутацію. Господиня спробувала опиратися, гніватися, плакати, але три літніх пані перемогли, і, відчувши раптом напад шляхетного обурення, господиня запевнила, що покладе цьому край.

Після обіду жінка відвела Цецилію до себе в спальню і почала серйозну розмову, але дівчина поводилася навдивовижу нахабно; вона збиралася поводитися так, як їй заманеться, і якщо вона вирішила гуляти з китайцем, то незрозуміло, кого, крім неї, це стосується. Фрау професорша погрожувала, що напише дядькові.

— Тоді Onkel Heinrich[82] підселить мене на зиму до якоїсь родини в Берліні, мені так навіть буде краще. А гер Санґ теж переїде до Берліна.

Фрау професорша залилася слізьми. Цівки струменіли по її шорстких пухких червоних щоках, а Цецилія лише сміялася у відповідь.

— Виходить, у вас взимку стоятимуть порожніми три кімнати, — кинула вона.

Тоді фрау професорша спробувала інший план. Вона звернулася до найкращих рис фройляйн Цецилії: була доброю, чуйною, терплячою і поводилася з дівчиною не як із дитиною, а як із дорослою жінкою. Сказала, що все не було б так жахливо, якби він не був китайцем із жовтою шкірою, пласким носом і цими маленькими поросячими очицями! Оце так страхіття. Навіть подумати гидко.

— Bitte, bitte[83], — увірвала її Цецилія, різко втягнувши повітря. — Я не збираюся слухати усіляку гидоту про нього.

— Але це ж несерйозно? — задихнулася фрау Ерлін.

— Я кохаю його. Я кохаю його. Я кохаю його.

— Gott im Himmel[84].

Фрау професорша витріщилася на дівчину з переляканим здивуванням; вона думала, що це лише дитяча забавка, невинне захоплення, але пристрасть у голосі Цецилії видала її справжні почуття. Дівчина кинула на господиню палаючий погляд, а потім вийшла з кімнати, здвигнувши плечима.

Фрау Ерлін нікому не розповіла подробиці цієї бесіди, але за кілька днів розсадила гостей за столом по-іншому. Вона запитала у гера Санґа, чи не проти він сісти з її боку стола, і китаєць одразу погодився з властивою йому незмінною ввічливістю. Цецилія поставилася до змін байдуже. Однак, дізнавшись, що про їхні стосунки відомо всім у будинку, парочка взагалі забула про сором. Тепер вони не приховували своїх прогулянок і щодня відкрито вирушали на пагорби. Було очевидно, що їм байдуже, що про них кажуть інші. Нарешті навіть професор Ерлін втратив свою незворушність і наполіг, аби дружина побалакала з китайцем. Тепер вона відвела убік його і почала присоромлювати: він псує дівчині репутацію і шкодить її будинку, невже він не бачить, як погано і ницо поводиться? Але китаєць лише усміхався і заперечував усе: він не знає, про що вона говорить, він ніколи не звертав на фройляйн Цецилію жодної уваги, він ніколи з нею не гуляв; усе це до останнього слова — неправда.

— Ох, гер Санґ, як ви можете так казати? Вас стільки разів бачили разом.

— Ні, ви помиляєтесь. Це не так.

Він дивився на жінку, не перестаючи всміхатися, демонструючи свої невеличкі рівні та білі зуби. Гер Санґ був абсолютно спокійний. Він усе заперечував. Заперечував із ввічливою нахабністю. Урешті-решт фрау професорша втратила контроль над собою і сказала, що дівчина зізналася, що кохає його. Це не справило на китайця жодного враження. Чоловік лише продовжував усміхатися і повторювати:

— Дурниці! Дурниці! Усе це неправда.

Фрау Ерлін так і не змогла нічого від нього домогтися. А потім погіршилася погода: засніжило і вдарив мороз, а за ними настали відлига і довга низка безрадісних днів, у які навіть прогулянки були не надто приємними. Одного вечора, щойно Філіп завершив урок німецької з гером професором і ще на хвилинку затримався у вітальні, розмовляючи з фрау Ерлін, до кімнати рвучко увійшла Анна.

— Мамо, де Цецилія? — поцікавилася вона.

— Гадаю, у себе в кімнаті.

— Там не горить світло.

Фрау професорша скрикнула і з недовірою подивилася на доньку. Їй спало на думку те саме, що й Анні.

— Подзвони Емілю, — сказала жінка хрипко.

Це був той недоумок, що прислужував за столом і виконував майже всю домашню роботу. Еміль увійшов до кімнати.

— Емілю, спустися до гера Санґа й увійди, не стукаючи. Якщо там хтось є, скажеш, що хотів подивитися грубку.

На флегматичному обличчі Еміля не промайнуло жодного подиву.

Він повільно пішов униз сходами. Фрау професорша з донькою залишили двері відчиненими і прислухалися. Незабаром вони почули, як повертається Еміль, і покликали його.

— Там хтось був? — запитала фрау професорша.

— Так, там був гер Санґ.

— Сам?

Натяк на масну усмішку викривив хлопцеві уста.

— Ні, у нього була фройляйн Цецилія.

— Ох, яка ганьба! — скрикнула вона.

Тепер усмішка стала ширшою.

— Фройляйн Цецилія гостює у нього щовечора. Вона проводить там кілька годин.

Фрау професорша заломила руки.

— Ох, як огидно. Чому ти не казав мені?

— Це не мої справи, — відповів служник, повільно знизавши плечима.

— Я гадала, що добре тобі плачу. Йди геть. Іди.

Він незграбно потягнувся до дверей.

— Мамо, вони повинні з’їхати, — вирішила Анна.

— А хто платитиме комірне? І не забувай про податки. Добре тобі казати, що вони мусять виїхати. Якщо вони виїдуть, я не зможу сплачувати рахунки. — Жінка повернулася до Філіпа, сльози текли по її обличчю. — Ах, гер Кері, ви ж нікому не розповісте про те, що почули? Якщо фройляйн Фьорстер, — це була голландська стара діва — якщо фройляйн Фьорстер дізнається, вона одразу поїде звідси. А якщо вони всі поїдуть, нам доведеться зачинити будинок. Я не матиму коштів на його утримання.

— Звісно ж, я нічого не розповім.

— Якщо вона залишиться тут, я з нею не розмовлятиму, — попередила Анна.

Того вечора фройляйн Цецилія, трохи рум’яніша, ніж зазвичай, і з упертим виразом обличчя з’явилася за столом вчасно; а от гер Санґ довгенько не з’являвся, і Філіп уже на хвилинку подумав, що він збирається уникнути осуду. Але китаєць нарешті прийшов, широко усміхаючись і підморгуючи своїми маленькими очицями, та вибачився за спізнення. Він, як завжди, наполіг на тому, аби налити келих мозельського фрау професорші й запропонував скляночку фройляйн Фьорстер. У кімнаті було страшенно спекотно, адже грубку палили цілісінький день, а вікна відчиняли рідко. Еміль шпортався, обходячи кімнату, але якимось чином спромігся обслужити всіх швидко і в правильному порядку. Три літніх пані сиділи мовчки, усім своїм виглядом випромінюючи несхвалення; фрау професорша ще не заспокоїлася після ридань, її чоловік був мовчазний і пригнічений. Розмова не клеїлася. Товариство, з яким Філіп так часто проводив час, сьогодні здалося йому просто жахливим: у світлі двох ламп, що звисали зі стелі, знайомі обличчя виглядали зовсім інакше, і хлопець відчув якийсь незрозумілий неспокій. Він зустрівся поглядом із Цецилією і подумав, що дівчина дивиться на нього з ненавистю і викликом. У кімнаті було задушливо. Здавалося, що тваринна пристрасть цієї пари турбує кожного присутнього; повітря повнилося східною розбещеністю, тонким ароматом ритуальних паличок і таємницею прихованих гріхів, дихалося важко. Філіп відчув, як пульсують на скронях жилки. Він не міг зрозуміти почуття, яке охопило його, — надзвичайно привабливе, та водночас гидотне й жахливе.

Так тривало кілька днів. Повітря загусло від неприродної пристрасті, яку помічали всі навколо, і нерви маленького товариства, схоже, були на межі. Лише гера Санґа нічого не обходило; він залишався так само усміхненим, привітним і ввічливим, як завжди: важко було сказати, що означала його поведінка — тріумф розвиненішої цивілізації чи Схід таким чином демонстрував своє презирство розчавленому Заходу. Цецилія поводилася погордливо й цинічно. Урешті-решт терпець увірвався навіть у пані професорші. Її чоловік із брутальною прямотою пояснив можливі наслідки інтрижки, виставленої на загальний огляд, і жінку накрила хвиля паніки: вона збагнула, що скандал, який нікому не вдасться приховати, зіпсує для цілого Гейдельберга її добре ім’я і пристойну репутацію її пансіону. Напевно, раніше фрау професоршу засліплювали власні інтереси, і такий розвиток подій не спадав їй на думку; а тепер вона мало не втратила розум від усеохопного жаху, і родичам ледве вдалося завадити їй тієї ж миті вижбурнути дівчину на вулицю. Анна попіклувалася про те, аби дядечкові в Берліні написали обережного листа з пропозицією забрати дівчину до себе.

Утім, звикнувши до думки, що доведеться попрощатися з двома своїми гостями, фрау професорша не встояла перед спокусою дати волю своєму поганому настрою, який так довго стримувала. Тепер вона могла казати Цецилії все, що заманеться.

— Я написала листа твоєму дядечкові, Цециліє, аби він забрав тебе геть. Залишати тебе у своєму будинку я більше не можу.

Жінчині маленькі круглі очі засяяли, коли вона побачила, як зблідло обличчя дівчини.

— Ти — соромітниця. Соромітниця, — не вгавала вона і додала ще кілька лайливих слів.

— Що ви написали дядечкові Генріху, фрау професоршо? — запитала дівчина, одразу забувши про свою нахабну незалежність.

Наступного дня, вирішивши принизити її привселюдно, фрау Ерлін оголосила за вечерею:

— Цециліє, я отримала листа від твого дядька. Тобі слід сьогодні спакувати свої речі й завтра вранці сісти на потяг. Він зустріне тебе на центральному Bahnhof[85].

— Чудово, фрау професоршо.

Гер Санґ усміхнувся жінці, дивлячись їй прямісінько в очі, та, не зважаючи на протести, налив їй келих вина. Фрау професорша з’їла вечерю з неабияким апетитом. Але даремно вона так рано святкувала перемогу. Збираючись спати, жінка покликала служника.

— Емілю, якщо скринька фройляйн Цецилії вже готова, тобі краще віднести її вниз сьогодні. Перед сніданком прийде носій і забере її.

Служник вийшов, але за мить повернувся.

— Фройляйн Цецилії немає в кімнаті, а її сумка зникла.

Фрау професорша з вереском кинулася туди: на підлозі стояла перев’язана і зачинена скриня, але сумки не було, а разом із нею зникло і пальто. Туалетний столик спорожнів. Важко дихаючи, фрау Ерлін побігла вниз до кімнат китайця. Так швидко вона не рухалася вже добрих двадцять років, і Еміль кричав їй навздогін: «Обережніше, не впадіть!» Господиня не завдала собі клопоту постукати й увірвалася всередину. У кімнаті було порожньо. Багаж зник, а відчинені двері в садок підказували, як утекли закохані. У конверті на столі лежали гроші за місяць і невеличка сума на додаткові витрати. Відчувши несподівану слабкість, фрау професорша зі стогоном опустилася на канапу. Жодних сумнівів. Ці двоє втекли разом. Еміль нерухомо завмер.