Тягар пристрастей людських

8

Філіп був єдиною дитиною в родині й ріс на самоті, тому страждав від неї в будинку священика не більше, ніж удома, коли мама ще була жива. Хлопчик потоваришував із Мері-Енн. Це була круглолиця тридцятип’ятирічна жіночка, донька рибалки, котра працювала в цьому будинку з вісімнадцяти років; тут було її перше робоче місце, і вона не мала наміру його залишати, хоча завжди лякала своїх боязких господарів, що вийде заміж. Її батьки жили в невеличкому будинку на Гарбор-стрит, і Мері-Енн навідувалася до них, коли траплявся вільний вечір. Її оповіді про море збурювали Філіпову уяву, і його юна фантазія наповнювала романтичними вигадками вузькі провулки навколо гавані. Якось увечері він попросив відпустити його в гості до батьків Мері-Енн, але тітка боялася, що там він може чимось заразитися, а дядько сказав, що погане товариство псує гарні манери. Усі ці грубі невиховані рибалки-сектанти йому не подобалися. Але Філіп краще почувався на кухні, ніж у вітальні, тож, щойно випадала нагода, збирав свої іграшки і йшов гратися туди. Тітці було байдуже. Вона не любила гармидеру і знала, що хлопчики вважаються нечепурами, тому радо дозволяла племіннику влаштовувати розгардіяш на кухні. Якщо Філіп пустував, дядько суворішав і нагадував, що його час віддавати до школи. Місіс Кері хлопчик здавався занадто маленьким для цього; її серце заходилося від ніжності до сирітки, але спроби заслужити його прихильність були такими незграбними, що малий, соромлячись, зустрічав ці вияви почуттів із такою похмурістю, що жінка почувалася приниженою. Часом вона чула, як його пронизливий голосочок заходиться на кухні реготом, та варто їй було туди увійти, Філіп раптово замовкав і густо червонів, поки Мері-Енн пояснювала жарт. Місіс Кері не бачила в цьому нічого кумедного і силувано всміхалася.

— Він здається щасливішим із Мері-Енн, ніж із нами, Вільяме, — сказала якось тітка Луїза, повертаючись до свого шиття.

— Одразу видно, як він погано вихований. Слід відточити його манери.

Коли надійшла друга неділя після Філіпового приїзду, трапилася неприємність. Містер Кері, як завжди, ліг перепочити після обіду у вітальні, але не міг заснути від збудження. Містер Ґрейвс різко розкритикував свічники, якими вікарій прикрасив вівтар. Дядько Вільям придбав їх із других рук у Терканбарі та вважав, що вони пристойно виглядають. Але Джозая Ґрейвс сказав, що вони папістські. Такі натяки завжди зачіпали священика за живе. Коли поширився рух Едварда Меннінга[9], що завершився відокремленням від державної церкви, містер Кері навчався в Оксфорді, тож відчував прихильність до римо-католицтва. Вікарій радо зробив би службу пишнішою, ніж було заведено у парафіяльній церкві Блекстейбла, і в таємних куточках своєї душі мріяв про хресну ходу і запалені свічки. Утім, навіть він вважав ладан неприпустимим. Вікарій ненавидів слово «протестант». Себе він називав католиком і частенько казав, що папісти потребували епітетів, тому стали римо-католиками; але англіканська церква теж католицька у найповнішому, найкращому і найблагороднішому сенсі цього слова. Чоловіка тішила думка, що поголене обличчя додає йому схожості з пастором, а в молодості в його рисах було щось аскетичне, що ще більше підкреслювало це враження. Він часто розповідав, як під час однієї з подорожей до Булоні (куди він заради економії поїхав без дружини) сидів у церкві, а кюре підійшов до нього і попросив прочитати проповідь. Містер Кері дотримувався суворих поглядів щодо безшлюбної обітниці серед священнослужителів, які не мають власної парафії, тому звільняв дияконів, якщо вони одружувалися. Проте, коли під час передвиборчого процесу представники Ліберальної партії написали у нього на паркані великими синіми літерами «Найближчий шлях до Риму», вікарій страшенно розлютився і погрожував подати на блекстейблських лідерів партії до суду. Тепер, лежачи на канапі, він твердо вирішив, що жодні слова Джозаї Ґрейвса не змусять його забрати свічники з вівтаря, і кілька разів збуджено промурмотів собі під ніс: «Бісмарк».

Раптом дядько Вільям почув несподіваний шум. Він витер носовичком обличчя, піднявся з канапи, на якій лежав, і рушив до їдальні. Філіп сидів на столі, обклавшись усіма своїми кубиками. Хлопчик зводив велетенський замок, але через якийсь дефект фундаменту конструкція щойно завалилася.

— Що ти робиш із усіма цими кубиками, Філіпе? Тобі добре відомо, що не можна гратися в неділю.

Якусь мить племінник витріщався на нього наляканими очима і за звичкою густо почервонів.

— Вдома я завжди грався, — озвався нарешті хлопчик.

— А я переконаний, що твоя дорога мама ніколи б не дозволила тобі так грішити.

Філіп не знав, що грішив, але якщо це було правдою, йому не хотілося, аби маму підозрювали в причетності. Він обхопив руками голову і не відповідав.

— Хіба ти не знаєш, що гратися в неділю — великий-великий гріх? Як тобі здається, чому цей день називають днем відпочинку? Сьогодні ввечері ти йдеш до церкви, і як ти дивитимешся Творцеві в очі, якщо по обіді порушив один із Його законів?

Містер Кері наказав малому негайно прибрати кубики і стояв над ним, поки той не закінчив.

— Ти справжній непослух, — укотре повторив дядько. — Подумай, як засмучується на небесах твоя бідолашна матінка.

Філіп відчув, як підступають сльози, але інстинктивно не хотів, аби хтось їх бачив, тому зціпив зуби і стримав ридання. Містер Кері опустився у крісло і взявся гортати сторінки якоїсь книжки. Хлопчик застиг біля вікна. Будинок вікарія стояв віддалік від шосе до Теркенбері, і з їдальні можна було побачити півкруглу смужку газону, а далі аж до небокраю простягалися зелені поля, на яких паслися вівці. Небо було сумним і сірим. Філіп відчув себе страшенно нещасним.

Незабаром прийшла Мері-Енн, аби накрити стіл до чаю, а згори спустилася тітка Луїза.

— Ти добре подрімав, Вільяме? — поцікавилася вона.

— Ні, — відрубав чоловік. — Філіп так галасував, що я очей не зімкнув.

Це було не зовсім так. Заснути йому не давали власні думки, і Філіп, похмуро слухаючи це, подумав, що зашумів лише разочок, і незрозуміло, що заважало дядькові спати до того чи після. Коли місіс Кері запитала, що саме сталося, вікарій переказав усе дружині.

— Він навіть не попросив вибачення, — підсумував дядько.

— Ох, Філіпе, я впевнена, що ти шкодуєш про свій вчинок, — звернулася до племінника тітка, побоюючись, аби дитина не здалася своєму дядькові ще неслухнянішою, ніж була насправді.

Філіп не відповів. Він продовжував жувати свій хліб з маслом і сам не знав, яка сила не дозволяє йому пошкодувати і вибачитися. Хлопчик відчув, як палають вуха та підступають до очей сльози, але так і не озвався жодним словом.

— Від того, що ти набурмосишся, краще не стане, — попередила місіс Кері.

Чай допили в повній тиші. Тітка Луїза весь час потайки кидала на хлопчика погляди, а вікарій навмисне не помічав його. Зауваживши, що дядько піднявся нагору збиратися, Філіп пішов до передпокою і взяв там свої пальто і капелюх, але дядько, спустившись, побачив його і сказав:

— Я не хочу, щоби ти сьогодні йшов до церкви, Філіпе. Не думаю, що в такому настрої слід заходити до Дому Божого.

Філіп знову змовчав. Він відчув, що його страшенно принизили, і хлопчикові щоки залилися рум’янцем. Малий стояв і дивився, як дядько надягає свого капелюха з широкими крисами і просторий плащ. Місіс Кері, як завжди, провела чоловіка до дверей, а потім повернулася до племінника.

— Не засмучуйся, Філіпе, наступної неділі ти будеш слухняним хлопчиком, і ввечері твій дядько візьме тебе з собою до церкви.

Вона зняла з дитини пальто і капелюх та відвела малого до їдальні.

— Ми з тобою разом почитаємо проповідь, Філіпе, і заспіваємо під фісгармонію гімни. Як тобі така пропозиція?

Племінник рішуче похитав головою. Місіс Кері була спантеличена: якщо хлопчик не читатиме з нею вечірню проповідь, що з ним тоді робити?

— А чим ти хочеш зайнятися, поки не повернеться дядько? — безпомічно запитала жінка.

Філіп нарешті озвався:

— Я хочу, щоби мені дали спокій, — сказав він.

— Філіпе, як ти можеш казати такі злостиві слова? Хіба ти не знаєш, що ми з дядьком хочемо для тебе лише добра? Хіба ти мене зовсім не любиш?

— Я тебе ненавиджу. Краще б ти померла.

Місіс Кері хапнула ротом повітря. Хлопчик кинув ці слова так розлючено, що вона навіть трохи злякалася і не знала, що відповісти. Тітка Луїза сіла на чоловіків стілець і, подумавши про те, як страшенно хотіла полюбити цю самотню кульгаву дитину і як палко прагнула, аби хлопчик полюбив її, — зрештою, вона була бездітною жінкою і, хай на це, безсумнівно, була воля Божа, подекуди не могла дивитися на чужих дітей, так краялося від болю серце — відчула, як забриніли на очах сльози і повільно одна по одній потекли по щоках. Філіп зачудовано дивився на жінку. Місіс Кері витягла носовичок і перестала стримувати ридання. Раптом хлопчик зрозумів, що тітка плаче через його слова, і пошкодував про них. Він мовчки підійшов до неї і поцілував, хоча ніколи цього добровільно не робив. І тоді бідолашна пані, така маленька у своїй чорній атласній сукні, така зморщена і жовтолиця, зі своїми кумедними кучериками-пружинками, посадила хлопчика собі на коліна, обхопила його руками і заридала так, наче серце ось-ось розірветься. Однак ці сльози були водночас сльозами щастя, адже жінка відчула, як зникла відчуженість між ними. Тепер вона любила хлопчика по-новому, адже він змусив її страждати.