Тягар пристрастей людських

92

Наступного дня був вівторок. Філіп, як завжди, нашвидкуруч поснідав і побіг на лекцію, що починалася о дев’ятій. Із Мілдред він устиг перекинутися лише кількома словами. Повернувшись увечері, знайшов свою гостю біля вікна, де вона штопала його шкарпетки.

— Виявляється, ви роботяща дівчина, — усміхнувся він. — Чим ви тут займалися цілий день?

— Ох, я прибрала як слід квартиру, а потім трохи погуляла з дитиною.

Мілдред була вбрана у стару чорну сукню, яка колись була її формою у кафе; у цьому поношеному вбранні дівчина мала кращий вигляд, ніж у шовкових шатах напередодні. Дівчинка сиділа на підлозі. Вона подивилася на Філіпа великими таємничими очима й розреготалася, коли той опустився поруч із нею і почав гратися пальчиками її босих ніжок. Надвечірнє сонце зазирнуло до кімнати і залило її м’яким світлом.

— Як радісно повертатися додому, коли там хтось є. Жінка і дитина чудово прикрашають кімнату.

Філіп забіг до лікарняної аптеки і взяв пляшечку пігулок із залізом. Удома він віддав їх Мілдред і наказав приймати кожного разу після їди. До цих ліків дівчина вже звикла, вона час від часу приймала їх із шістнадцяти років.

— Я впевнений, Лоусонові сподобалася б ваша зеленкувата шкіра, — зауважив Філіп. — Він казав, що її так і хочеться намалювати, але тепер я страшенно практичний і не заспокоюся, поки ви не будете як годувальниця — кров із молоком.

— Мені вже краще.

Після скромної вечері Філіп наповнив кисет тютюном і надягнув капелюх. Щовівторка він зазвичай ходив до шинку на Бік-стрит і тепер радів, що після приїзду Мілдред цей день не забарився: йому хотілося, щоб усе в їхніх стосунках було зрозуміло.

— Ви кудись ідете? — поцікавилася дівчина.

— Так, щовівторка я влаштовую собі вихідний. Побачимося завтра. На добраніч.

До шинку Філіп завжди йшов із задоволенням. Зазвичай там можна було зустріти Макалістера, брокера-філософа, готового залюбки посперечатися про все на світі. Приїхавши до Лондона, Гейворд теж регулярно забігав сюди, і попри їхню з Макалістером взаємну неприязнь, вони не відмовлялися від звички зустрічатися раз на тиждень. Брокер вважав Гейворда нікчемою і кепкував із його сентиментальності: він розпитував того про його письменницьку діяльність і зі зневажливою посмішкою слухав невпевнені просторікування про майбутні шедеври. Суперечки були запеклими, але тут подавали чудовий пунш, і наприкінці вечора обидва чоловіки (його палкі прихильники) приходили до компромісу і ставали ліпшими друзями. Того вечора Філіп зустрів там їх обох та ще й Лоусона — молодий художник познайомився з багатьма людьми в Лондоні, його часто запрошували на прийоми, і тепер він бував тут значно рідше. Усі були в гарному гуморі, бо Макалістер підкинув їм вигідну пропозицію на біржі, і Гейворд із Лоусоном заробили по п’ятдесят фунтів кожен. Для Лоусона це була чимала сума, адже він полюбляв розтринькувати гроші, а заробляв небагато: молодик уже опинився на тій стадії кар’єри портретиста, коли його почали помічати критики і чимало аристократичних леді хотіли, щоб він безкоштовно намалював їхній портрет (це була взаємна реклама, а видатні пані відчували себе покровительками мистецтва); однак знайти поважного міщанина, готового викласти за портрет дружини стосик грошенят, удавалося рідко. Лоусон аж сяяв від задоволення.

— Це найприємніший спосіб заробляти гроші з усіх відомих мені! — кричав він. — Я не виклав із власної кишені навіть шестипенсовика.

— Ви чимало втратили, не прийшовши сюди минулого вівторка, юначе, — звернувся до Філіпа Макалістер.

— Господи, чому ж ви не написали мені? — здивувався Кері. — Ви навіть уявити не можете, як мені зараз знадобилася б сотня фунтів.

— Ох, я не мав на це часу. Тут необхідно опинитися в потрібний час у потрібному місці. Я почув про цю нагоду минулого вівторка і запитав у джентльменів, чи не хочуть вони ризикнути. У середу зранку я купив їм тисячу акцій, по обіді вони пішли вгору, і я одразу продав їх. Джентльмени заробили по п’ятдесят фунтів, а я — кілька сотень.

Філіпа аж скрутило від заздрощів. Нещодавно він продав останні цінні папери зі свого невеличкого спадку, і тепер у нього залишилося лише шість сотень фунтів. Від однієї думки про майбутнє його проймала паніка. До отримання диплома він мусив якось проіснувати ще два роки, а потім збирався влаштуватися на практику до шпиталю, де не зароблятиме нічого щонайменше три роки. Навіть за найжорстокішої економії після цього у нього залишиться щонайбільше сотня фунтів. Якщо він захворіє або не зможе знайти роботу, це не надто допоможе. Вдала ставка на біржі могла все змінити.

— Гаразд, не переймайтеся, — заспокоїв його Макалістер. — Незабаром, безумовно, підвернеться щось цікавеньке. За кілька днів на біржі знову очікується південно-африканський бум, і я подивлюся, що можна для вас зробити.

Макалістер працював на Каффірському ринку й частенько розповідав історії про те, як кілька років тому, під час попереднього буму, люди зненацька заробляли цілі статки.

— Дивіться, не забудьте про мене наступного разу.

За бесідами вони просиділи аж до опівночі; Філіп жив далі, ніж інші, тому пішов першим. Він мусив устигнути на останній трамвай, інакше довелося б іти пішки й опинитися вдома майже під ранок. Філіпові пощастило, однак додому він однаково дістався аж о пів на першу. Піднявшись нагору, побачив, що Мілдред досі сидить у кріслі, і здивувався.

— Чому, заради всього святого, ви ще не лягали? — вигукнув він.

— Не хотілося спати.

— Все одно слід було лягти. Хоча б трохи відпочити.

Дівчина не поворухнулася. Кері помітив, що після вечері вона перевдягнулася у чорну шовкову сукню.

— Я вирішила, що краще дочекаюся вас. Раптом вам щось знадобиться.

Мілдред подивилася на Філіпа, і на її блідих устах промайнула усмішка. Він не був упевнений, чи правильно її зрозумів. Він трохи знітився, однак відповів радісно, наче нічого не сталося.

— Дуже люб’язно з вашого боку, але й неслухняно. Швидше біжіть до ліжка, інакше не зможете встати зранку.

— Мені не хочеться лягати.

— Дурниці, — холодно кинув Кері.

Мілдред, трохи набундючившись, підвелася й пішла до своєї кімнати. Філіп почув, як вона голосно грюкнула дверима, й усміхнувся.

Наступні кілька днів минули без пригод. Мілдред звикала до нової обстановки. Коли Філіп вибігав із дому після сніданку, дівчина цілісінький ранок могла займатися хатніми справами. Їхня їжа була невибагливою, але, виходячи на невеликі закупи, Мілдред полюбляла нікуди не поспішати; вона не завдавала собі клопоту готувати обід, а варила какао та їла хліб із маслом. Потім дівчина клала дитину у візочок і йшла гуляти, а повернувшись, била байдики аж до вечора. Мілдред була втомлена, тож їй подобалося, що справ удома небагато. Філіп доручив дівчині заплатити комірне, і вона потоваришувала з відлюдкуватою господинею квартири; тож за тиждень могла розповісти йому про сусідів більше, ніж він дізнався за рік.

— Вона дуже приємна жінка, — переконувала Мілдред. — Справжня леді. Я сказала їй, що ми одружені.

— Гадаєте, це було необхідно?

— Ну, я мусила їй щось сказати. Було б кумедно, якби я жила тут, а ми були неодружені. Навіть не знаю, що вона б подумала про мене.

— Не думаю, що вона хоч на мить вам повірила.

— Закладаюся, повірила. Я сказала, що ми одружені вже два роки, — не могла інакше, самі розумієте, через дитину, — але ваші родичі й чути нічого не хотіли, поки ви студент (вона сказала «спудей»), тож нам доводилося тримати це в таємниці. Але тепер вони змирилися, і ми всі разом поїдемо до них улітку.

— Ви справжня майстриня вигадувати всілякі небилиці, — зауважив Філіп.

Його трохи роздратувало, що Мілдред досі любить прибрехати. Минулі два роки нічого її не навчили. Утім, він лише здвигнув плечима. «Якщо вже бути чесним, — подумав, — вона мала небагато шансів чогось навчитися».

Вечір був чудовий, теплий і безхмарний, і здавалося, наче всі мешканці Південного Лондона вийшли на вулиці. У повітрі було щось тривожне; зміни погоди часом змушують кокні поспішати під відкрите небо. Поприбиравши зі столу, Мілдред підійшла і зупинилася біля вікна. З вулиці долинав галас — люди гукали одне одного, гуркотів транспорт, десь віддалік грала шарманка.

— Припускаю, що сьогодні вам потрібно працювати? — тоскно запитала дівчина.

— Було б непогано, але не думаю, що обов’язково. Чому ви питаєте? Хочете, аби я щось зробив?

— Мені б хотілося трошки прогулятися. Може, покатаємося на двоповерховому трамваї?

— Якщо хочете.

— Тоді я швиденько надягну капелюшок, — зраділа Мілдред.

Того вечора майже неможливо було всидіти вдома. Дитина спала, тож її спокійно можна було залишити саму. Мілдред казала, що завжди залишала дівчинку саму вдома, коли виходила вночі на вулицю, маленька ніколи не прокидалася. Повернувшись у капелюшку, дівчина була в чудовому гуморі. Вона скористалася нагодою і трішки нарум’янила щічки. Філіп подумав, що вона розрум’янилася від задоволення; її дитяча радість розчулила його, і він навіть картався, що так суворо з нею поводився. Вийшовши на вулицю, дівчина засміялася. Перший зустрічний трамвай їхав до Вестмінстер-Бридж, і вони сіли на нього. Філіп запалив люльку, і вони взялися розглядати людні вулиці. Крамниці були відчинені та яскраво освітлені, і люди купували на завтра все необхідне. Коли трамвай проїжджав м’юзик-хол «Кентрбері», Мілдред вигукнула:

— Ох, Філіпе, ходімо туди. Я вже кілька місяців не була у м’юзик-холі.

— Ми не можемо дозволити собі квитки до партеру, ви ж знаєте.

— Ох, байдуже, я радітиму навіть гальорці.

Вони вийшли з трамвая і повернулися на сто ярдів назад до дверей м’юзик-холу. За шість пенсів кожен із них отримав чудове місце — досить високо, та все ж не на гальорці, а погода видалася такою приємною, що глядачів прийшло небагато. Очі Мілдред блищали. Дівчина щиро раділа. Її простодушність розчулювала Філіпа. Мілдред залишалася для нього загадкою. Дещо у ній йому досі подобалось, Кері вважав, що в ній є чимало хорошого; дівчина не винна, що її погано виховали, і життя було таким складним; він звинувачував її, але вона не була винна. Це його власна провина — не слід було вимагати від Мілдред чеснот, яких вона не мала. За інших обставин вона могла стати чарівною дівчиною. Вона геть не пристосована до життєвих баталій. Філіп подивився на дівочий профіль із ледь відкритими вустами і легким рум’янцем і подумав, що Мілдред здається навдивовижу цнотливою. Кері відчув приголомшливе співчуття до дівчини і щиро пробачив усі страждання, які вона йому заподіяла. Незабаром у Філіпа від диму запекли очі, однак, коли він запропонував піти, дівчина повернулася до нього з благальним виглядом і попросила залишитися до кінця. Він усміхнувся і погодився. Тоді Мілдред узяла його за руку і не відпускала аж до завершення вистави. Коли вони в натовпі людей випливли на вулицю, дівчині не хотілося повертатися додому, тож вони з Філіпом прогулялися до Вестмінстер-Бридж-роуд, розглядаючи перехожих.

— Я вже кілька місяців так не розважалась, — зізналася дівчина.

Філіпове серце переповнилося почуттями, і він подякував долі, що послухався раптового імпульсу і запросив до себе Мілдред та її дитину. Як приємно було бачити її щасливу вдячність. Нарешті дівчина стомилася, і вони застрибнули в трамвай, щоб повернутися додому; було вже пізно, коли Філіп із Мілдред вийшли з трамвая і повернули на свою вулицю, навколо не було жодної живої душі. Дівчина взяла Кері під руку.

— Зовсім як у старі часи, Філе, — сказала вона.

Раніше вона ніколи не називала його Філом, це була Ґріффітсова звичка, і навіть тепер це боляче вкололо юнака. Він пригадав, як йому тоді хотілося померти; біль був таким нестерпним, що він серйозно замислювався про самогубство. Здавалося, наче все це відбулося цілу вічність тому. Кері усміхнувся, пригадавши себе колишнього. Тепер він відчував до Мілдред лише жаль. Вони підійшли до будинку і, увійшовши до вітальні, Філіп запалив гасову лампу.

— Із дитиною все гаразд? — запитав він.

— Піду подивлюся.

Повернувшись до кімнати, вона сказала, що дівчинка навіть не повернулася на інший бік, відколи вони пішли. Неймовірна дитина. Філіп простягнув дівчині руку.

— Гаразд, на добраніч.

— Ви вже хочете лягати спати?

— Майже перша. Останнім часом я не звик так пізно лягати, — відказав він.

Мілдред узяла його за руку і, не відпускаючи її, зазирнула юнакові в очі з легкою усмішкою.

— Філе, тієї ночі у цій кімнаті, коли ви запропонували мені переїхати сюди, я мала на увазі зовсім не те, про що ви говорили… ну, тобто, коли казали, що я тут тільки для того, щоб готувати і займатися господарством.

— Справді? — перепитав хлопець, висмикуючи руку. — Я саме це мав на увазі.

— Не будьте дурнем, — розреготалася Мілдред.

Кері похитав головою.

— Я був абсолютно серйозним. І не запропонував би вам переїхати за жодних інших умов.

— Чому?

— Відчуваю, що не зміг би. Не можу пояснити, але це зіпсувало б усе.

— Що ж, чудово, як собі хочете. Я не з тих, хто повзатиме за вами на колінах.

Мілдред вийшла, грюкнувши за собою дверима.