Тягар пристрастей людських

73

За три тижні Філіп проводжав Мілдред і її дитину до Брайтона. Дівчина швидко одужала і тепер виглядала чарівніше, ніж йому доводилося колись її бачити. Вона збиралася до пансіонату, де зупинялася на кілька тижнів з Емілем Міллером, і написала господарям, що її чоловік поїхав у справах до Німеччини, а вона поживе у них із дитиною. Мілдред подобалося вигадувати різноманітні історії, а до деталей вона мала справжній хист. У Брайтоні дівчина збиралася знайти жінку, яка захоче попіклуватися про дитину. Кері лякала безсердечність, з якою вона намагалася позбутися дівчинки, аргументуючи свої наміри тим, що краще віддати бідолашне маля, перш ніж воно до неї звикне. Філіп сподівався, що після кількох тижнів, проведених із дитиною, у Мілдред прокинеться материнський інстинкт, який допоможе йому переконати її залишити доньку, але нічого такого не сталося. Дівчина була доброю до дитини, робила все необхідне; немовля розважало її, і вона радо про нього базікала, але в глибині душі залишалася байдужою. Мілдред не вважала доньку частиною себе і вигадувала, буцім дівчинка вже схожа на батька. Вона постійно непокоїлася, що робитиме, коли донька подорослішає, і карталася, що була такою дурепою і народила її.

— Якби я знала тоді все, що знаю тепер.

Дівчина кепкувала з Філіпа через те, що він переймався долею дитини.

— Ви так непокоїтеся, наче вона ваша, — казала Мілдред. — Хотіла б я бачити, як Еміль через неї ночей не спить.

У голові у юнака юрмилися почуті історії про життя дітей, яких віддали на виховання, і про нелюдів, що знущалися над малюками, яких жорстокі егоїстичні батьки покинули напризволяще.

— Не будьте таким дурником, — заспокоювала Мілдред. — Таке трапляється, якщо за догляд за дитиною платити наперед. Але якщо розраховуватися щотижня, в їхніх інтересах буде ставитися до малої порядно.

Філіп наполягав, що Мілдред слід віддати доньку людям, у яких немає власних дітей і які пообіцяють більше нікого не брати.

— Не торгуйтеся, — повчав він. — Я краще платитиму півгінеї на тиждень і не ризикуватиму, що дитина помре від голоду чи побоїв.

— Ви такий кумедний хлопчина, Філіпе, — засміялася Мілдред.

Його надзвичайно розчулювала дитяча безпомічність. Дівчинка була маленькою і завжди невдоволеною істоткою. Її народження чекали нетерпляче і присоромлено. Вона нікому не була потрібна і залежала від нього, чужого дядька, який забезпечував її дахом над головою, їжею й одягом для голої плоті.

Коли потяг рушив, Філіп поцілував Мілдред. Дівчинку він теж хотів поцілувати, але боявся, що кохана сміятиметься з нього.

— Ви ж писатимете мені, люба, чи не так? Ох, я з таким нетерпінням чекатиму на ваше повернення.

— Дивіться не вскочте в халепу на іспиті.

Кері старанно готувався до екзамену, а тепер, коли залишилося десять днів, доклав останніх зусиль. Йому страшенно хотілося впоратися з іспитом — по-перше, щоб заощадити собі час і кошти, адже протягом останніх чотирьох місяців гроші текли з рук із небаченою швидкістю; а по-друге, через те, що після екзамену більше нічого не доведеться зубрити: студенти бралися до загальної медицини, акушерства і хірургії, і це було значно цікавіше за анатомію й фізіологію, якими доводилося займатися раніше. Філіп із цікавістю чекав на решту навчальних предметів. До того ж йому не хотілося зізнаватися Мілдред, що він провалився: іспит був складний, і більшість студентів не могли впоратися з ним із першого разу, але Кері знав, що дівчина погано про нього думатиме, а демонструвати свої принизливі думки вона вміла чудово.

Мілдред надіслала листівку, в якій повідомляла, що без пригод дісталася до пансіонату, а Філіп щодня уривав півгодинки, щоб написати їй довгого листа. Він завжди соромився висловлювати вголос свої почуття, але виявив, що на папері може бути відвертим і писати слова, які не наважився б сказати вголос. Користуючись цим відкриттям, юнак виливав у листах усю душу. Раніше йому ніколи не вдавалося розповісти коханій, що почуття до неї переповнюють його серце і залишають слід на кожному його вчинку чи думці. Він писав їй про майбутнє, про щастя, яке на нього чекає, і про свою вдячність за це. Філіп запитував себе (раніше він теж часто запитував себе, але ніколи не вкладав ці думки в слова), які її риси сповнюють його таким бурхливим захватом. Він і сам цього не знав, лише розумів, що світ без неї стає холодним і сірим, що від думки про неї серце набрякає в грудях і стає важко дихати (так, ніби воно притискається до легень); серце так гупає, що радість від її присутності мало не сповнюється болем, коліна тремтять, і він відчуває таку слабкість, наче давно не їв і помирає від голоду. Філіп нетерпляче чекав на відповідь. Він не сподівався, що Мілдред писатиме часто, адже знав, що листи даються дівчині тяжко, і зрадів навіть коротенькій незграбній записочці, що надійшла у відповідь на його чотири листи. Мілдред писала про пансіонат, де винаймала кімнату, про погоду та дитину; повідомляла, що виходить на прогулянки з однією пані, з якою там познайомилася, і що ця пані прив’язалася до дитини; у суботу ввечері вона збирається навідатися на виставу, а в Брайтоні стає людно. Цей лист розчулив Філіпа своїм діловим тоном. Від незграбного стилю і штампів йому хотілося розреготатися, обійняти кохану і розцілувати її.

На екзамен Кері пішов із задоволеною впевненістю. Письмова частина далася йому легко. Він знав, що добре впорався, і попри те, що друга частина іспиту була viva voce[267] і змусила його добряче понервувати, він непогано відповів на всі запитання. Дізнавшись результати, Філіп надіслав Мілдред переможну телеграму.

Повернувшись до свого помешкання, він побачив там листа від коханої, де вона писала, що було б непогано ще на тиждень залишитися в Брайтоні. Вона знайшла жінку, яка залюбки доглядатиме за дитиною за сім шилінгів на тиждень, але вона хоче більше про неї довідатися, та й кілька зайвих днів на морі їй, безумовно, не зашкодять. Їй страшенно не хочеться писати Філіпові про гроші, та чи не міг би він надіслати їй зі зворотною поштою кілька фунтів; їй довелося купити новий капелюшок, адже вона не може гуляти зі своєю знайомою пані завжди в одному й тому самому капелюшку, до того ж та пані справжня модниця. На мить Філіп неабияк засмутився. Задоволення від успіху на іспиті кудись зникло.

«Якщо б Мілдред кохала мене хоча б на четвертину від того, як я кохаю її, вона не змогла б там залишатися жодного дня».

Філіп швидко відігнав від себе цю думку; це звичайнісінький егоїзм; звісно ж, її здоров’я важливіше за все на світі. Однак тепер він не знав, чим зайнятися; він міг би на тиждень приєднатися до неї у Брайтоні, і тоді вони б проводили разом цілі дні. Від цієї думки серце підскочило. Як чудово буде з’явитися перед Мілдред, наче грім серед ясного неба, і повідомити, що винайняв кімнату в тому ж пансіонаті. Філіп подивився у розклад потягів, але завагався. Він не був упевнений, що дівчина зрадіє, побачивши його; у Брайтоні в неї з’явилися друзі; він мовчазний, а вона любить гучні веселощі. Кері розумів, що Мілдред цікавіше з іншими людьми, ніж із ним. Якщо йому хоча б на мить здасться, що він заважає коханій, ця думка буде нестерпною. Філіпові не хотілося так ризикувати. Він навіть не наважився написати і поцікавитися, чи не приїхати йому на тиждень, аби вони могли бачитися кожного дня, тим паче у місті його ніщо не тримає. Мілдред чудово сама про це знала, тож якщо б хотіла його б бачити, могла вже запропонувати. Філіп не хотів ризикувати і потім страждати, якщо попросить дозволу приїхати, а дівчина вигадає якусь відмовку, щоб зупинити його.

Наступного дня Кері написав Мілдред листа, надіслав п’ять фунтів, а наприкінці листа додав, що залюбки приїде на вихідні, якщо вона буде люб’язною і захоче його бачити; однак у жодному разі не варто змінювати свої плани. Він нетерпляче чекав відповіді. Мілдред написала, що організувала б усе, якби знала раніше, але вже пообіцяла піти до м’юзик-холу; до того ж у пансіонаті почнуть пліткувати, якщо він там зупиниться. Чому б йому не приїхати в неділю вранці й не провести з нею день? Вони можуть пообідати в «Метрополі», а потім вона познайомить його зі справжньою леді, котра збирається взяти дитину.

Настала неділя. Філіп благословив цей день за чудову погоду. Неподалік від Брайтона крізь вікно до купе полилося сонячне проміння. Мілдред чекала його на пероні.

— Як чудово, що ви прийшли мене зустріти! — вигукнув Філіп, вхопивши дівчину за руки.

— Ви ж чекали, що я прийду, чи не так?

— Я сподівався, що ви прийдете. Послухайте, у вас чудовий вигляд.

— Так, час, проведений тут, пішов мені на користь, але гадаю, розумно буде залишатися тут якомога довше. А в пансіонаті зібралася вишукана публіка. Мені вкрай необхідно було розважитися, я ж нікого не бачила стільки місяців. Часом ледь не помирала від нудьги.

У своєму новому капелюшку з чорної соломки, прикрашеному безліччю недорогих квітів, дівчина виглядала дуже елегантно; навколо її шиї розвівалося довжелезне боа з підробного лебединого пуху. Мілдред залишалася худорлявою і, крокуючи, трішки горбилася (втім, вона завжди так робила), однак очі вже не здавалися такими велетенськими, а шкіра, попри одвічну блідість, уже не була землистого кольору. Вони прогулялися до моря. Філіп, пригадавши, що не гуляв із нею кілька місяців, раптом засоромився своєї кульгавості й заціпеніло крокував, намагаючись приховати її.

— Ви хоч трохи раді мене бачити? — поцікавився він; серце шалено смикалося від кохання.

— Звичайно, рада. Можете не запитувати.

— Між іншим, Ґріффітс передавав вам палкі привіти.

— От нахаба!

Філіп багато розказував дівчині про Ґріффітса. Він розповідав про те, як його друг полюбляє упадати за дівчатами, і частенько розважав її оповідками про його походеньки, якими сам Ґріффітс ділився з ним, як дорогоцінною таємницею. Мілдред слухала, іноді вдаючи огиду, але зазвичай їй було цікаво, тож Філіп із захватом перебільшено вихваляв красу і шарм свого друга.

— Упевнений, що він сподобається вам так само, як мені. Він такий веселий і справжній добряк.

Кері розповів Мілдред, як Ґріффітс доглядав за ним під час хвороби, хоча вони навіть не були знайомі, й анітрохи не применшував сусідової самопожертви.

— Він не може не подобатися, — запевняв Філіп.

— Не люблю красунчиків, — відрубала дівчина.

— Він хоче з вами познайомитися. Я стільки йому про вас розповідав.

— І що ви казали? — поцікавилася Мілдред.

Філіп міг поділитися своїми почуттями до Мілдред лише з Ґріффітсом, тому потрохи розповів йому всю історію їхніх стосунків. Він описував дівчину другові мало не п’ятдесят разів, закохано розпинаючись про кожну її рисочку, тож Ґріффітс точно знав, які тоненькі в неї ручки, яке бліденьке личко, і сміявся, коли Філіп звеличував красу її тонких блідих вуст.

— Дякувати Богу, я так безтямно не закохуюся, — казав він. — Хіба варто заради цього жити?

Філіп мовчки усміхався. Ґріффітсові не було знайоме задоволення від шаленого кохання, що перетворюється на м’ясо, вино, повітря і все необхідне людині для існування. Сусід Кері знав, що він доглядав за дівчиною, поки вона була вагітна, а тепер вони разом кудись поїхали.

— Ну, мушу зауважити, що ви заслуговуєте на таку-сяку винагороду, — сказав він. — Це вам чимало коштувало. Пощастило, що ви можете собі таке дозволити.

— Не можу, — заперечив Кері. — Та мені однаково!

Обідати було ще зарано, тож Філіп із Мілдред сіли в альтанці на набережній, насолоджуючись сонцем і роздивляючись перехожих. Повз них минали брайтонські посильні, які прогулювалися в компанії одного-двох друзів, розмахуючи палицями, і брайтонські продавчині, що пробігали насмішкуватими зграйками. Одразу було видно, хто приїхав із Лондона на день: свіже повітря додавало кольорів їхнім стомленим рисам. Навкруги було чимало євреїв — вгодованих жінок, затягнутих в атласні сукні й обвішаних діамантами, і невисоких гладких чоловіків, які жваво жестикулювали. Розкішно вбрані джентльмени середнього віку приїздили сюди на тиждень, зупинялися у великих готелях і старанно шпацирували після занадто поживного сніданку, нагулюючи апетит для занадто поживного обіду: вони ділилися новинами з друзями і розмовляли про «Доктора Брайтона» чи, як вони ще його називали, «Лондон на морі». Час від часу на набережній можна було побачити когось із відомих акторів, які навмисне не зважали на цікавість до своєї персони: часом вони вбиралися в шкіряні черевики, пальто з каракулевим коміром і несли в руках палицю зі срібним набалдашником; а іноді мали такий вигляд, наче щойно повернулися з полювання, — розгулювали у бриджах, куртках із якісного твіду і тканих капелюхах на потилиці. Над синім морем сяяло сонце, і синє море було охайним і гладеньким.

Після обіду вирушили до Гоува, знайомитися з жінкою, котра збиралася доглядати за дитиною. Вона жила в невеличкому, але чистому й охайному будинку на затильній вуличці. Звали її місіс Гардінґ. Це була огрядна літня жінка з сивим волоссям і м’ясистим червоним лицем. У своєму чепці вона нагадувала матір великої родини і здалася Філіпові доброю.

— Вам не здається, що догляд за немовлям — жахлива морока? — поцікавився він.

Жінка пояснила, що її чоловік був церковним служкою, значно старшим за неї, і не міг знайти постійної роботи, адже вікарії хочуть, аби їм прислужував хтось молодий. Він заробляв кілька фунтів, підміняючи тих, хто захворів чи пішов у відпустку, а благодійна організація платила їм невелику пенсію; однак жінка почувалася самотньою, догляд за дитиною додасть їй роботи, а декілька шилінгів на тиждень допоможуть втриматися на плаву. Місіс Гардінґ пообіцяла, що добре годуватиме дівчинку.

— Справжня леді, правда ж? — поцікавилася Мілдред, коли вони вийшли.

Потім вони попрямували до «Метрополю» випити чаю. Дівчині подобалися натовп і оркестр. Кері стомився від розмов і не відводив погляду від обличчя коханої, поки дівчина жадібно розглядала вбрання присутніх дам. Мілдред мала особливий хист відгадувати, що скільки коштує, і час від часу нахилялася до хлопця, пошепки повідомляючи результат своїх припущень.

— Бачите он той султан?[268] Він коштує сім гіней до останнього пенні.

Або:

— Подивіться на того горностая, Філіпе. Це кролик, а ніякий не горностай. — Дівчина переможно засміялася. — Я його за кілометр упізнаю.

Філіп щасливо усміхався. Йому приємно було бачити кохану задоволеною, а її невибагливі бесіди розважали і розчулювали його. Оркестр грав сентиментальну музику.

Після вечері вони прогулялися до станції, і Кері взяв дівчину за руку. Він розповідав їй, що вже підготував для їхньої подорожі до Франції. Наступного тижня їй потрібно було повернутися до Лондона, але Мілдред одразу повідомила, що не може поїхати звідси раніше наступної суботи. Він уже винайняв їм кімнату в паризькому готелі й нетерпляче чекав, коли можна буде придбати квитки.

— Ви не проти, якщо ми поїдемо другим класом, правда? Нам не слід розкидатися грішми, краще не відмовляти собі в Парижі.

Він уже сотні разів розповідав їй про Латинський квартал. Вони гулятимуть його приємними старими вуличками і ледачо сидітимуть у чарівних Люксембурзьких садах. Якщо погода буде гарна і в Парижі їм набридне, можна поїхати до Фонтенбло. На деревах саме пробиватимуться листочки. Весняна зелень лісів — найпрекрасніше, що йому доводилося бачити, наче пісня, наче щемкий біль у грудях від кохання. Мілдред слухала мовчки. Філіп повернувся до неї і спробував пильно подивитися в очі.

— Ви ж хочете їхати, чи не так?

— Безумовно, хочу, — усміхнулася дівчина.

— Ви навіть уявити собі не можете, як я чекаю на цю подорож. Не знаю, як переживу кілька наступних днів. Я так боюся, що щось завадить вам поїхати. Часом я втрачаю глузд від того, що не можу передати вам, як палко кохаю. І ось нарешті… нарешті…

Кері змовк. Вони дісталися до станції, але дорогою згаяли стільки часу, що Філіп майже не мав часу на прощання. Він швидко поцілував Мілдред і щодуху побіг до турнікета. Дівчина стояла там, де він її залишив. Біжучи, Кері виглядав просто неоковирно.