Тягар пристрастей людських

101

Коли Філіп подзвонив, у вікні з’явилася чиясь голова, а за мить на сходах почулося галасливе тупотіння — це діти бігли відчинити йому двері. Він підставив їм для поцілунків своє бліде, стурбоване та виснажене обличчя. Їхня бурхлива радість так розчулила Кері, що йому довелося перепросити і затриматися на хвилинку на сходах, аби прийти до тями. Він був на межі істерики, і будь-яка дрібниця могла довести до сліз. Діти розпитували, чому він не прийшов минулої неділі, і Філіп відповів, що хворів. Тоді всім захотілося дізнатися, що саме з ним сталося, і він, щоб розвеселити дітлахів, повідомив про загадкову хворобу, чия двозначна варварська назва, що була мішаниною грецької мови та латини (в медичній номенклатурі таких чимало), змусила малих заверещати від задоволення. Вони потягнули хлопця до вітальні і змусили повторити слово, щоб просвітити батька. Ательні підвівся і потиснув Філіпові руку. Він витріщився на нього, і попри те, що Торп завжди витріщався своїми круглими виряченими очима, зараз юнакові незрозуміло чому зробилося незручно.

— Минулої неділі ми за вами сумували.

Філіп ніколи не вмів незворушно брехати, тож, закінчивши пояснювати, чому не прийшов минулого тижня, залився рум’янцем. Потім до кімнати увійшла міс Ательні й теж привіталася з ним за руку.

— Сподіваюся, вам уже краще, містере Кері, — сказала жінка.

Він і гадки не мав, як вона дізналася, що він нездужав, — двері на кухню були зачинені, а діти не відходили від нього ні на мить.

— Обід буде готовий хвилин через десять, — додала жінка, повільно розтягуючи слова. — Хочете тим часом з’їсти склянку ґоґоль-моґоля?

Від щирого співчуття на її обличчі Філіпові зробилося незручно. Він вимушено засміявся і запевнив, що анітрохи не голодний. До кімнати увійшла Саллі й узялася накривати на стіл, а Кері почав піддражнювати її. У родині жартували, що Саллі буде такою ж тлустою, як тітка місіс Ательні на ім’я Елізабет; діти її ніколи не бачили, але вважали огидною товстункою.

— Послухайте, що це з вами сталося після нашої останньої зустрічі, Саллі? — почав Філіп.

— Здається, нічого.

— А мені здається, що ви погладшали.

— Упевнена, про вас цього не скажеш, — огризнулася дівчина. — Ви справжній скелет.

Філіп почервонів.

— Оце так і tu quoque[314], Саллі, — вигукнув її батько. — Ми покараємо тебе, зрізавши одну золоту волосину. Джейн, принеси ножиці.

— Ну, татку, він справді худющий, — наполягала дівчина. — Самі кістки та шкіра.

— Річ не в цьому, дитинко. Філіп може спокійно худнути, скільки йому заманеться, а ось твої розміри вже виходять за межі пристойного.

Сказавши це, Ательні гордовито обійняв дочку за талію і кинув на неї сповнений обожнювання погляд.

— Дозволь я продовжу накривати на стіл, батьку. Навіть якщо я повна, дехто не має нічого проти.

— Зухвале дівчисько! — крикнув Ательні, театрально змахнувши рукою. — Вона натякає, що Джозеф, син Леві, котрий продає діаманти в Гольборні, зробив її пропозицію.

— І ви погодилися, Саллі? — поцікавився Філіп.

— Ви що, не знаєте батька? Він наплів сім мішків гречаної вовни.

— Ну, якщо він не зробив тобі пропозицію, — не вгавав Ательні, — присягаюся святим Георгом і старою доброю Англією, я схоплю його за носа і дізнаюся, які в нього наміри.

— Сідай за стіл, батьку, обід готовий. А ви, діти, ходіть мити руки і не хитруйте, я все одно перевірю, перш ніж ви сядете за стіл, зрозуміло?

Філіпові здавалося, що він помирає від голоду, але, взявшись за вечерю, помітив, що шлунок відмовляється приймати їжу, тож лише трохи покопирсався в тарілці. Стомлений мозок не помічав, що Ательні всупереч звичці розмовляє мало. Опинившись у затишному будинку, Філіп відчув полегшення, але мимохіть час від часу глипав у вікно. Погода була мінливою. Погожі дні минули, надворі було зимно, здійнявся кусючий вітер, а в шибку знову і знову билися краплі дощу. Філіп замислився, куди може подітися сьогодні вночі. Ательні лягали рано, тож залишатися тут він міг лише до десятої. Від думки про те, що доведеться вийти в холодну темряву, серце тікало в п’яти. Серед друзів вона здавалася ще жахливішою, ніж тоді, коли Філіп опинявся з нею сам на сам. Він умовляв себе, що безліч людей сьогодні проведуть ніч надворі. Кері намагався відволіктися бесідою, але дощ вдарив у вікно, увірвав хлопця на півслові та змусив здригнутися.

— Погода, як у березні, — зауважив Ательні. — У такий день краще не перетинати Ла-Манш.

Незабаром вони впоралися з вечерею, і Саллі увійшла, щоби прибрати зі столу.

— Хочете смердючку за два пені? — поцікавився Торп, простягаючи хлопцеві сигару.

Філіп погодився і задоволено вдихнув дим. Сигара надзвичайно заспокоїла його. Коли Саллі закінчила прибирати, батько наказав їй зачинити двері.

— Тепер нам ніхто не заважатиме, — сказав чоловік, повертаючись до гостя. — Я домовився з Бетті, що вона не пускатиме сюди дітей, поки я їх не покличу.

Філіп витріщився на Ательні, але перш ніж йому вдалося перепитати, що той має на увазі, чоловік звичним рухом поправив на носі окуляри і продовжив:

— Минулої неділі я написав вам, аби дізнатися, чи все гаразд. Ви не відповідали, тож у середу я навідався до вас.

Філіп відвернувся і не відповідав. Серце шалено загупало. Ательні змовк, і тиша раптом здалася юнакові нестерпною. Він не міг вигадати жодного слова у відповідь.

— Господиня квартири повідомила, що востаннє бачила вас у суботу ввечері, і сказала, що ви заборгували їй комірне за минулий місяць. Де ви ночували цього тижня?

Від необхідності відповідати Філіпа мало не знудило. Він втупився поглядом у вікно.

— Ніде.

— Я намагався вас знайти.

— Навіщо? — не зрозумів Кері.

— У нас із Бетті теж траплялася скрута, до того ж ми мали маленьких дітей. Чому ви не прийшли до нас?

— Я не міг.

Філіп боявся, що заплаче. Він відчув страшенну слабкість, заплющив очі та насупився, намагаючись контролювати себе. Несподівано він розгнівався на Ательні, що той не дає йому спокою, однак почувався геть зламаним, тому поступово, не розплющуючи очей, повільно, щоб не тремтів голос, розповів про свої поневіряння протягом кількох минулих тижнів. Кожне слово переконувало його, що він поводився, наче дурень, і промовляти їх було щоразу важче. Філіп не сумнівався, що Ательні вважатиме його справжнім ідіотом.

— Від сьогодні ви житимете у нас, аж поки не знайдете собі щось, — сказав Ательні, коли Кері нарешті висповідався.

Філіп зашарівся, сам не розуміючи чому.

— Ох, це страшенно люб’язно з вашого боку, але не думаю, що погоджуся.

— Чому?

Кері не відповів. Він відмовився інстинктивно — через страх видатися нав’язливим, до того ж від природи соромився, коли йому робили послуги. Йому було чудово відомо, що Ательні ледве зводять кінці з кінцями, і така велика родина не має ані місця, ані грошей, аби приймати когось чужого.

— Звісно ж, ви мусите залишитись тут, — наполягав Ательні. — Торп ляже з кимось із братів, а ви влаштуєтеся на його ліжку. Не турбуйтеся, ми навіть не помітимо того, що ви з’їсте.

Філіп боявся щось казати, і чоловік, підійшовши до дверей, гукнув дружину.

— Бетті, — сказав він, коли жінка увійшла, — містер Кері трохи поживе з нами.

— Ох, чудово, — зраділа його дружина. — Піду приготую йому ліжко.

Вона озвалася таким щирим, дружнім тоном, наче це було очевидно, і Філіп неабияк розчулився. Він ніколи не сподівався, що люди добре ставитимуться до нього, тож така поведінка завжди дивувала і зворушувала його. Зараз Кері не зміг стриматися, — і дві великі сльози збігли по його щоках. Ательні обговорювали, як усе влаштувати, і вдали, наче не помітили його слабкості. Коли місіс Ательні вийшла, Філіп відкинувся на стільці та, визирнувши у вікно, тихенько засміявся:

— Не надто підходяща погода, щоб ночувати на вулиці, чи не так?