Тягар пристрастей людських

75

Наступного дня Філіп був у гарному гуморі. Йому страшенно не хотілося занадто набридати Мілдред своїм товариством, тому він улаштував усе так, аби не бачитися з нею аж до вечері. Коли він за нею зайшов, дівчина вже була зібрана, і він подражнив її за таку незвичну пунктуальність. Мілдред одягнула нову сукню, яку він їй купив, і здавалася Філіпові надзвичайно елегантною.

— Я мушу відправити її назад, щоб перешити, — повідомила дівчина. — Спідниця погано сидить.

— Не забудьте поквапити швачку, якщо хочете взяти сукню з собою в Париж.

— До того часу вона буде готова.

— Залишилося лише три дні. Поїдемо об одинадцятій, добре?

— Як хочете.

Майже цілий місяць вона належатиме йому одному. Філіп жадібно уп’явся в дівчину голодним закоханим поглядом. Він зберіг уміння посміятися над своєю пристрастю.

— Цікаво, що я у вас знайшов? — усміхнувся він.

— Які чарівні слова, — озвалася Мілдред.

Вона була такою худою, що можна було перерахувати ребра. Груди мала пласкі, як у хлопчика; вузькі бліді вуста були просто потворними, а шкіра зеленкуватою.

— Коли поїдемо звідси, я годуватиму вас пігулками із залізом, — засміявся Кері. — Назад я збираюся привезти товсту рум’яну жінку.

— Я не хочу бути товстою, — заперечила дівчина.

Про Ґріффітса вона не згадувала, і за вечерею Філіп, відчуваючи впевненість і владу над нею, уїдливо зауважив:

— Схоже, ви непогано пофліртували з Ґріффітсом минулого вечора?

— Я казала вам, що закохалася в нього, — розреготалася дівчина.

— Приємно знати, що він вас не кохає.

— Звідки ви знаєте?

— Я розпитав його.

Мілдред трохи повагалася, дивлячись на Філіпа, і в очах її з’явилася цікавість.

— Хочете прочитати листа, якого я дістала від нього сьогодні вранці?

Дівчина простягнула йому конверт, і Кері впізнав упевнений чіткий почерк Ґріффітса. Там було вісім сторінок. Лист був гарно написаний, чесний і чарівний; це був лист чоловіка, який звик зізнаватися в коханні жінкам. Він писав Мілдред, що пристрасно кохає її, що закохався з першого погляду; він не хотів цього робити, бо знав, як любить її Філіп, але нічого не може з собою вдіяти. Філіпа він страшенно цінує і соромиться своєї поведінки, але він не винен, почуття накрило його з головою. Гаррі робив Мілдред майстерні компліменти. Наприкінці листа Гріффітс дякував, що вона погодилася пообідати з ним наступного дня, і писав, що мало не помирає від бажання побачити її. Філіп помітив, що лист був датований учорашнім днем; Ґріффітс, напевно, написав його, попрощавшись із ним, і не полінувався вийти відправити, коли сам Філіп думав, що сусід уже спить.

Поки Філіп читав, серце боляче смикалося в грудях, але він удав, що не здивувався. Спокійно повернув листа Мілдред і всміхнувся:

— Вам сподобався обід?

— Ще б пак, — гаряче запевнила дівчина.

Кері відчув, як затремтіли руки, і заховав їх під стіл.

— Вам не слід сприймати Ґріффітса надто серйозно. Він легковажний, як метелик, самі знаєте.

Мілдред забрала листа і поглянула на Філіпа.

— Я теж нічого не можу з собою вдіяти, — пояснила вона, додаючи голосу байдужості. — Навіть не знаю, що на мене найшло.

— А я опинився в трохи незручному становищі, чи не так? — запитав Філіп.

Дівчина швидко глипнула на нього.

— Мушу зауважити, що ви сприйняли це досить спокійно.

— А чого ви чекали? Що я рватиму на собі волосся жменями?

— Я знала, що ви розгніваєтеся.

— Найсмішніше те, що я анітрохи не гніваюся. Мені слід було передбачити, що це станеться. Познайомити вас було дурнуватою ідеєю. Я чудово знав, що Гаррі в усьому кращий за мене: він веселіший, він дуже привабливий, він цікавіший і може розмовляти з вами про те, що вас цікавить.

— Не знаю, на що ви натякаєте. Може, я не надто розумна, і тут нічого не вдієш, але я зовсім не така дурепа, як ви думаєте, запевняю вас. А ви, мій юний друже, занадто гнете кирпу переді мною.

— Хочете посваритися? — м’яко поцікавився Кері.

— Ні, але не розумію, хто дав вам право поводитися зі мною, мов із якимось непотребом.

— Перепрошую, я не хотів вас образити. Я просто збирався спокійно все обговорити. Ми ж не хочемо заплутувати все ще більше, якщо цього можна уникнути. Я помітив, що Гаррі вам сподобався, і це здалося мені абсолютно природним. Єдине, що мене зачіпає, це те, що він навмисно намагається вас привабити. Він знає, як палко я вас кохаю. І з його боку було досить підступно писати цього листа за п’ять хвилин після того, як він запевняв мене, що ви його анітрохи не цікавите.

— Ви помиляєтеся, якщо гадаєте, що зможете змінити мої почуття до нього, оповідаючи різну гидоту.

Філіп трохи помовчав. Він не знав, якими скористатися словами, щоб змусити Мілдред подивитися на ситуацію з його погляду. Йому хотілося говорити холоднокровно й виважено, але вир почуттів усередині заважав думкам прояснитися.

— Не варто жертвувати всім заради короткочасного (і вам самій це відомо) захоплення. Зрештою, Гаррі не закохується довше, ніж на десять днів, а ви за темпераментом радше холодна, і такі речі зовсім не для вас.

— Це ви так думаєте.

Удавшись до сварливого тону, дівчина лише ускладнила йому завдання.

— Якщо ви закохалися в нього, тут справді нічого не вдієш. Я докладу всіх зусиль, аби примиритися з цим. Нам із вами непогано велося, і я завжди поводився ґречно, хіба не так? Я завжди знав, що ви не кохаєте мене, але я подобаюся вам, і, побачивши Париж, ви забудете про Ґріффітса. Якщо вирішите викинути його з голови, помітите, що це не так уже й складно. До того ж я теж на щось заслуговую.

Мілдред не відповіла, і вони продовжили вечеряти. Коли тиша стала нестерпною, Філіп завів розмову на нейтральні теми. Він вдавав, наче не помічає, що дівчина його не слухає. Відповідала вона неуважно й не озвучувала власної думки. Урешті-решт дівчина перервала його на півслові.

— Філіпе, боюся, що в суботу я не зможу поїхати. Лікар каже, що мені не слід.

Він знав, що це неправда, але відповів:

— А коли ви зможете поїхати?

Мілдред кинула погляд на Кері, і, побачивши його бліде застигле обличчя, нервово відвела очі. Тієї миті вона трохи злякалася його.

— Краще сказати одразу і покінчити з цим. Я взагалі не можу з вами поїхати.

— Я так і подумав, що ви до цього ведете. Але вже занадто пізно змінювати рішення. Я вже придбав квитки й усіляке таке.

— Ви казали, що не змушуватимете мене їхати, якщо я не хочу. А я не хочу.

— Я передумав. Я не дозволю знову себе обдурити. Ви мусите поїхати.

— Філіпе, ви мені дуже подобаєтеся як друг. Але я не можу й подумати про щось більше. Як чоловік ви мені не подобаєтеся. Я не можу, Філіпе.

— Ще тиждень тому ви й самі були не проти.

— Тоді все було інакше.

— Тоді ви ще не познайомилися з Ґріффітсом?

— Ви самі казали, що нічого не вдієш, якщо я закохалася.

Мілдред насупилася й не відводила погляду від тарілки. Філіп зблід від люті. Йому хотілося стиснути кулак і вдарити дівчину в обличчя, він уже навіть фантазував, як вона виглядатиме з синцем під оком.

За сусіднім столиком вечеряли двоє юнаків, років вісімнадцяти, і вони час від часу поглядали на Мілдред. Кері замислився, чи заздрять вони, що він вечеряє з гарненькою дівчиною, можливо, їм кортіло опинитися на його місці. Тишу порушила Мілдред:

— Який сенс у тому, щоб їхати кудись удвох. Я весь час думатиму про нього. Вам буде не надто весело.

— Це мої справи, — кинув Філіп.

Дівчина спантеличено обміркувала його відповідь і зашарілася.

— Але це просто по-свинськи.

— Що саме?

— Я думала, що ви джентльмен у всьому.

— Ви помилялися.

Філіпа розсмішила власна відповідь, і він розреготався.

— Заради Бога, не смійтеся, — вигукнула Мілдред. — Мені страшенно шкода, Філіпе, але я не можу з вами поїхати. Я знаю, що погано ставилася до вас, але серцю не накажеш.

— Ви вже забули, що я зробив для вас усе, коли ви вскочили в халепу? Давав грошей, щоб утримувати вас, поки не народиться дитина, платив за лікаря і за кожну дрібницю. Я заплатив за вашу подорож до Брайтона, плачу за утримання вашої доньки, плачу за ваш одяг і за кожну нитку, яка зараз на вас.

— Якби ви були джентльменом, то не тицяли б мені в лице своїми добрими справами.

— Ох, заради всього святого, замовкніть. Гадаєте, мене хвилює, джентльмен я чи ні? Якби я був джентльменом, то не гаяв би час із такою вульгарною шльондрою. Мені начхати, подобаюся я вам чи ні. Мені набридло, що ви постійно робите з мене дурня. Ви неодмінно поїдете зі мною в Париж, інакше начувайтеся!

Від злості щоки дівчини залилися рум’янцем, а коли вона озвалася, у її голосі з’явилася та простуватість, яку зазвичай дівчина ховала за шляхетною вимовою.

— Ви мені ніколи не подобалися, з першого дня. Самі мені нав’язувалися. Ненавиджу, коли ви мене цілуєте. Я краще подохну з голоду, ніж дозволю вам до себе доторкнутися.

Філіп намагався проковтнути свою вечерю, але горло відмовлялося працювати. Він перекинув склянку й запалив цигарку. Усе тіло тремтіло. Він мовчав. Чекав, поки Мілдред поворухнеться, але вона мовчки застигла і роздивлялася білу скатертину. Якби вони були наодинці, він схопив би її в обійми й поцілував; Філіп уявляв, як відкидається назад її довга біла шия і як він притискається губами до її вуст. Мовчки вони просиділи цілу годину, і Філіп нарешті помітив, що офіціант зацікавлено на них витріщається. Він попросив рахунок.

— Підемо? — поцікавився буденним тоном.

Мілдред не відповіла, але зібрала свою сумочку і рукавички, а потім одягнула пальто.

— Коли ви плануєте знову побачитися з Ґріффітсом?

— Завтра, — байдуже відповіла вона.

— Буде краще, якщо ви обговорите з ним усе.

Дівчина механічно відкрила сумочку, побачила аркуш паперу і витягнула його.

— Це рахунок за сукню, — повагавшись, сказала вона.

— То й що?

— Я обіцяла заплатити за неї до завтра.

— І заплатили?

— Хочете сказати, що не платитимете, попри те, що дозволили мені купити її?

— Саме так.

— Тоді я попрошу Гаррі, — кинула вона, зашарівшись.

— Він залюбки допоможе вам. Гаррі винен мені сім фунтів, а минулого тижня опинився в такій скруті, що заставив свій мікроскоп.

— Навіть не сподівайтеся, що налякаєте мене цим. Я сама можу заробити собі на життя.

— Нічого кращого й вигадати неможливо. Я не дам вам більше ні копійки.

Мілдред подумала про комірне, яке потрібно заплатити в суботу, і про гроші на утримання дитини, але нічого не відповіла. Вони вийшли з ресторану, і на вулиці Філіп поцікавився:

— Зупинити для вас кеб? Я збираюся трохи прогулятися.

— У мене немає грошей. Сьогодні довелося за дещо заплатити.

— Прогулянка вам не зашкодить. Якщо захочете завтра мене побачити, о звичній годині я питиму вдома чай.

Філіп трохи підняв капелюха і почовгав геть. За мить він озирнувся і побачив, що дівчина безпомічно стоїть там, де він її залишив, і дивиться на транспорт, що минає повз неї. Кері повернувся назад і зі сміхом запхав їй у долоню монетку.

— Ось вам два шилінги, щоб дістатися додому.

Перш ніж Мілдред відповіла, Філіп поспіхом пішов геть.