Тягар пристрастей людських

93

Наступного ранку Мілдред була похмурою і неговіркою. Вона не виходила з кімнати, поки не настав час готувати обід. Куховарила дівчина поганенько і здебільшого могла приготувати лише відбивні або стейки; до того ж не знала, як заощадливо скористатися відходами, тож Філіпові доводилося витрачати більше, ніж він очікував. Накривши на стіл, Мілдред сіла навпроти нього, але не їла, а коли він поцікавився, в чому річ, пояснила, що болить голова і їсти не хочеться. Кері радів, що може провести вечір деінде, — всі в родині Ательні дружньо й радісно чекали на нього; як приємно й незвично було відчувати, що кожен у цьому будинку із задоволенням очікує його візиту. Коли він повернувся, Мілдред уже лягла, а наступного ранку залишалася мовчазною. За вечерею вона сиділа з набундюченим виглядом і трохи супила брови. Філіпа це дещо дратувало, але він нагадував собі, що повинен залишатися чуйним; він просто зобов’язаний бути толерантним.

— Ви дуже мовчазна, — зауважив він із приязною усмішкою.

— Мені платять за готування їжі і прибирання, я не знала, що розмов від мене теж чекають.

Така відповідь здалася йому неґречною, але якщо вони вже збиралися жити разом, доведеться докласти зусиль, щоб налагодити стосунки.

— Припускаю, що ви образилися на мене через той вечір, — озвався Кері.

Це була незручна тема, однак виходило, що її слід обговорити.

— Не розумію, що ви маєте на увазі, — кинула дівчина.

— Будь ласка, не гнівайтесь на мене. Я б ніколи не запропонував вам переїхати сюди, якби не хотів, аби наші стосунки залишалися суто дружніми. Я запропонував цей вихід, подумавши, що вам потрібен дах над головою і можливість знайти роботу.

— Ох, не думайте, наче мене це зачіпає.

— Я й не думаю, — поспіхом запевнив Кері. — Не думайте, що я невдячний. Я розумію, що тієї ночі ви хотіли попіклуватися про мене. Але справа в моїх почуттях, і я нічого не можу вдіяти. Це зробило б усе потворним і огидним.

— Який ви кумедний, — озвалася Мілдред, допитливо дивлячись на нього. — Щось я вас не можу зрозуміти.

Дівчина більше не гнівалася на Філіпа, але зачудувалася: їй не вдавалося збагнути, що він собі думає. Вона розуміла ситуацію і навіть невиразно відчувала, що він поводиться шляхетно і це варте захоплення; але водночас їй хотілося посміятися з нього, і, можливо, Мілдред навіть трохи зневажала Філіпа. «Якийсь він підозрілий», — подумала вона.

Життя тривало. Філіп цілий день проводив у шпиталі, а ввечері працював удома або навідувався до Ательні чи шинку на Бік-стрит. Якось терапевт, у якого він працював помічником, запросив його на урочистий обід, а кілька разів Кері бував на вечірках у інститутських друзів. Мілдред змирилася з одноманітністю життя. Якщо їй не подобалося залишатися ввечері на самоті, вона ніколи про це не згадувала. Час від часу Філіп запрошував її до м’юзик-холу. Він дотримав свою обіцянку: єдине, що їх пов’язувало, — господарка, якою Мілдред займалася в обмін на житло й харчі. Дівчина вирішила, що влітку шукати роботу немає сенсу, і Філіп дозволив їй залишитися у нього до осені. Тоді, як їй здавалося, знайти роботу буде легше.

— Як на мене, навіть знайшовши роботу, ви можете залишатися тут, якщо так буде зручно. Кімната однаково вільна, а жінка, яка тут прибирала раніше, може приходити і приглянути за дитиною.

Він страшенно прив’язався до доньки Мілдред. За природою Філіп був лагідним, але нагода продемонструвати це випадала нечасто. Мілдред не можна було назвати недоброю до дитини. Вона чудово про неї піклувалася, а коли дівчинка застудилася, уважно доглядала за нею; проте дитина швидко набридала Мілдред, і тоді вона нерідко покрикувала на доньку. Дівчина любила малу, але не мала материнського інстинкту, який міг змусити її забути про власні інтереси. Вона завжди була стриманою зовні, і всі прояви почуттів здавалися їй смішними. Коли Філіп грався з дитиною на колінах і цілував її, Мілдред кепкувала з нього.

— Ви любите її більше, ніж рідний батько, — казала вона. — Із цією дитиною ви стаєте справжнім дурником.

Філіп ненавидів, коли з нього глузували, й одразу зашарівся. Це дурниця — так прив’язуватися до чужої дитини, і він трохи соромився почуттів, які переповнювали його серце. Однак дівчинка відчувала його любов і притискалася до нього щічкою чи згорталася на колінах калачиком.

— Вам добре, — казала Мілдред, — ви не знаєте всіх неприємностей. А чи сподобалося б вам, якби посеред ночі довелося вставати, бо її величності розхотілося спати?

Філіп пригадував своє дитинство, яке вважав давно забутим. Він грався з босими дитячими пальчиками:

— Найбільшому — хліб місити, а тобі — воду носити.

Повертаючись увечері додому, Філіп заходив до кімнати й одразу шукав поглядом дівчинку, котра повзала по підлозі. Кері було надзвичайно приємно чути, як, зрадівши йому, лепече дитина. Мілдред навчила доньку казати йому «татко», і коли та вперше вимовила це сама, мало не луснула від сміху.

— Цікаво, дитина вам так подобається, тому що це моя донька? — поцікавилася якось Мілдред. — Чи ви так само ставитеся до будь-чиїх дітей?

— Я не знаю нікого іншого з малюком, тож важко сказати, — озвався Філіп.

Наприкінці другого семестру практики зі стаціонарними пацієнтами Філіпові пощастило. Липень був у самому розпалі. Якось у вівторок увечері Філіп пішов до шинку на Бік-стрит і зустрів там самого лише Макалістера. Вони сіли поруч і побазікали про друзів, яких сьогодні не було з ними, аж раптом Макалістер сказав:

— Ох, між іншим, сьогодні я почув непогану річ про акції Нью-Клянфонтайна — це золотовидобувна шахта у Родезії. Якщо хочете ризикнути, можете зробити на них ставку.

Філіп нетерпляче чекав на таку нагоду, але тепер, коли вона випала, завагався. Він розпачливо боявся втратити гроші й узагалі був не надто азартним.

— Я б залюбки, але не знаю, чи наважуся ризикнути. Скільки я втрачу, якщо справи підуть погано?

— Не варто мені було розпочинати цю бесіду. Просто здавалося, що ви нетерпляче чекали на це, — холодно кинув Макалістер.

Філіп відчув, що чоловік вважає його справжнім віслюком.

— Я нетерпляче чекаю нагоди заробити трохи грошенят, — засміявся він.

— Неможливо щось заробити, якщо боїшся ризикувати грошима.

Макалістер змінив тему розмови, а Філіп, відповідаючи йому, не міг позбутися думки, що чоловік глузуватиме з нього наступного разу, якщо його спекуляція вдасться. Брокер був гострим на язик.

— Я вирішив, що спробую ризикнути, якщо ви не проти, — схвильовано повідомив хлопець.

— Гаразд. Я куплю вам двісті п’ятдесят акцій і, щойно побачу, що вони виросли на півкрони, одразу їх продам.

Філіп швиденько прикинув, скільки це дасть йому грошей, і в нього мало слина не потекла: тридцять фунтів були б справжнім подарунком долі, а вона, як здавалося Кері, вже й так йому дещо завинила. Зустрівшись із Мілдред наступного ранку за сніданком, він розповів їй, що зробив. Дівчині це здалося дурнуватим вчинком.

— Я ніколи не чула, щоб хтось розбагатів на біржі, — сказала вона. — Саме так казав Еміль. «Навіть не сподівайтеся заробити гроші на біржі», — ось що він казав.

Дорогою додому Філіп купив вечірню газету й одразу взявся до фінансового розділу. На цих справах він геть не розумівся і спочатку не міг знайти акції, про які говорив Макалістер. Потім він побачив, що ціни на них виросли. Серце Кері підскочило, і йому стало млосно від думки, що Макалістер забув або з якихось причин не встиг їх придбати. Чоловік обіцяв одразу надіслати телеграму. Філіп не міг дочекатися трамвая, щоб поїхати додому, і заскочив у кеб, хоча не міг собі дозволити такі розкоші.

— Мені приносили телеграму? — вигукнув він, увірвавшись додому.

— Ні, — озвалася Мілдред.

Обличчя Філіпа видовжилося, і він розчаровано опустився на стілець.

— То виходить, він усе ж таки нічого для мене не купив. Хай йому грець, — розлючено додав Філіп. — Чому мені так не щастить? А я вже цілісінький день вигадував, що зроблю з цими грошима.

— І що б ви з ними зробили? — поцікавилася дівчина.

— Який сенс про це тепер думати? Ох, мені вкрай потрібні ці гроші.

Мілдред захихотіла і простягнула йому телеграму.

— Я просто пожартувала. Я вже її відкрила.

Філіп вирвав аркуш із рук дівчини. Макалістер купив йому двісті п’ятдесят акцій і продав їх на півкрони дорожче, як і пропонував.

Наступного дня мав прийти грошовий переказ. Спершу Філіп розлютився на Мілдред за її жорстокий жарт, але думки його були зайняті радісною звісткою.

— Це все змінює для мене, — вигукнув він. — Якщо хочете, я куплю вам нову сукню.

— Вона мені вже давно потрібна, — погодилася дівчина.

— Послухайте, що я зроблю. Наприкінці липня я ляжу на операцію.

— Чому, вас щось непокоїть? — перервала його Мілдред.

Їй спало на думку, що причиною його загадкової поведінки була якась невідома хвороба. Філіп почервонів, адже ненавидів обговорювати свою ваду.

— Ні, але лікарі вважають, що можуть зробити щось із моєю стопою. Раніше я не міг витрачати час на операцію, але тепер це вже не так важливо. Перев’язки в шпиталі я почну робити не наступного місяця, а у жовтні. У лікарні я лежатиму декілька тижнів, а потім ми можемо поїхати з вами до моря й залишитися там до кінця літа. Нам усім це піде на користь — мені, вам і дитині.

— Ох, поїдемо до Брайтона, Філіпе. Я люблю Брайтон, там усюди такі пристойні люди.

Філіп уже уявляв собі невеличке рибальське селище десь у Корнуоллі, але після слів Мілдред зрозумів, що вона помре там від нудьги.

— Якщо ми поїдемо до моря, мені байдуже, куди саме.

Невідомо чому йому раптом нестримно закортіло на море. Філіпові захотілося поплавати, і він із задоволенням подумав, як плюскатиметься у солоній воді. Він добре плавав і ніщо не бадьорило його так, як бурхливе море.

— Кажу вам, буде весело, — вигукнув він.

— Це буде схоже на медовий місяць, чи не так? — запитала Мілдред. — Скільки мені можна витратити на нову сукню, Філе?