Тягар пристрастей людських

21

Незабаром містер Перкінс помітив, що його слова не справили враження на Філіпа, і до кінця семестру не звертав на учня уваги. У виписаному ним табелі було чимало уїдливих слів. Коли документ прийшов поштою і тітка Луїза поцікавилася, які там оцінки, хлопець радісно відгукнувся:

— Жахливі.

— Справді? — перепитав вікарій. — Мені слід іще раз на нього подивитися.

— Як гадаєте, чи є сенс залишатися в Теркенбері? Варто подумати, чи не краще мені на деякий час поїхати до Німеччини.

— Що це тобі спало на думку? — здивувалася тітка Луїза.

— Тобі не здається, що це цілком слушна думка?

Шарп уже покинув Королівську школу і написав Філіпові листа з Ганновера. Там він зажив справжнім життям, тож Кері тепер теж невпинно обдумував цю ідею. Він відчував, що не переживе ще один рік заборон.

— Але тоді ти не отримаєш стипендію.

— У мене й так немає жодних шансів. До того ж я не знаю, чи справді хочу вступати до Оксфорду.

— Але як тоді ти отримаєш сан, Філіпе? — розпачливо вигукнула тітка Луїза.

— Я вже давно відмовився від цієї ідеї.

Місіс Кері кинула на нього наляканий погляд, а потім звично впоралася зі своїми емоціями і налила ще горнятко чаю хлопцевому дядьку. Усі змовкли. За мить Філіп побачив, як по тітчиних щоках заструменіли сльози. Серце раптово стислося від думки, що він зробив жінці боляче. У своїй тісній чорній сукні, пошитій сусідською швачкою, із укритим зморшками обличчям, стомленими вицвілими очима й сивим волоссям, досі зачесаним легковажними кучерями за модою її молодості, тітка Луїза була трохи кумедною, та все ж навдивовижу зворушливою людиною. Філіп помітив це вперше.

Згодом, коли вікарій зачинився з дияконом у своєму кабінеті, хлопець обійняв тітку за талію.

— Послухай, мені шкода, що я засмутив тебе, тітко Луїзо, — озвався він. — Але не годиться мені приймати сан, якщо я не відчуваю справжнього покликання, чи не так?

— Я така засмучена, Філіпе, — простогнала жінка. — Я хотіла цього від щирого серця. Сподівалася, що ти станеш дияконом у свого дядька, а коли настане час — зрештою, ми ж не зможемо жити вічно, правда? — ти міг би успадкувати його місце.

Від почутого хлопець здригнувся. Його накрило хвилею паніки. Серце забилося так, наче голуб, потрапивши в пастку, затріпотів крильми. Тітка тихо схлипувала, поклавши голову йому на плече.

— Я мрію, щоб ти вмовила дядька Вільяма дозволити мені піти з Теркенбері. Мене вже нудить від нього.

Однак блекстейблський вікарій не так легко змінював заплановане; давно було вирішено, що Філіп залишатиметься у Королівській школі до вісімнадцяти років, а потім вступить до Оксфорду. Тож дядько й слухати не хотів про те, щоб Філіп негайно покинув школу, адже вони нікого не попередили і за семестр однаково доведеться заплатити.

— Отже, ти повідомиш, що на Різдво я закінчу навчання? — перепитав Філіп наприкінці довгої та болючої розмови.

— Я напишу про це містерові Перкінсу, і ми подивимося, що він скаже.

— Ох, коли мені вже виповниться двадцять один? Жахливо залежати в усьому від когось.

— Філіпе, тобі не слід так розмовляти з дядьком, — м’яко нагадала тітка Луїза.

— Хіба ти не розумієш, що Перкінс захоче, щоб я залишився? За кожного учня він отримує непогану копійчину.

— Чому ти не хочеш вступати до Оксфорду?

— А який сенс, якщо я не збираюся присвячувати своє життя церкві.

— Ти не можеш збиратися присвятити своє життя церкві, бо вже присвятив їй його, — заперечив вікарій.

— Тоді я не збираюся приймати сан, — байдуже озвався хлопець.

— Ким ти хочеш стати, Філіпе? — поцікавилася місіс Кері.

— Не знаю. Я ще не вирішив. Та ким би я не став, корисно буде знати іноземні мови. Значно доречніше буде провести рік у Німеччині, ніж стирчати у цій дірі.

Філіп не сказав, що, на його думку, навчання в Оксфорді буде не надто кращим за продовження шкільного життя. Йому страшенно хотілося стати незалежним. До того ж для шкільних товаришів він завжди залишатиметься собою, а Філіп мріяв утекти від них усіх. Хлопець відчував, що його шкільне життя було цілковитою невдачею, і мріяв почати все спочатку.

Його бажання поїхати до Німеччини випадково збіглося з деякими ідеями, що останнім часом обговорювалися в Блекстейблі. Часом до лікаря навідувалися друзі й приносили новини про навколишній світ, а ті, хто проводив серпень на морському узбережжі, теж мали власні погляди на життя. Вікарій чув, що деякі люди вважають старомодну освіту не надто корисною для сучасного життя, а нові мови набули більшого значення, ніж мали за часів його молодості. Чоловік не знав, що й думати: одного з його братів відправили до Німеччини, коли він не склав якісь іспити, тож у сім’ї вже був прецедент, але оскільки брат помер там від черевного тифу, цей досвід навряд чи можна було вважати безпечним. У результаті численних дискусій вирішили, що Філіп повернеться до школи ще на один триместр, а потім залишить її. Однак, коли він за кілька днів повернувся у Теркенбері, директор захотів з ним побалакати.

— Я отримав листа від твого дядька. Виявляється, ти хочеш поїхати до Німеччини, і вікарій запитує мене, що я думаю з цього приводу.

Філіпа вразили ці слова. Він розгнівався на опікуна за те, що той не дотримав свого слова.

— Мені здавалося, що це вже вирішено, сер, — відповів хлопець.

— Зовсім ні. Я написав, що, на мою думку, забрати тебе геть буде величезною помилкою.

Філіп одразу ж сів і написав дядькові різкого листа, не надто добираючи слів. Він так розлютився, що тієї ночі довго не міг заснути і прокинувся рано-вранці, похмуро розмірковуючи про те, як усі знущаються над ним. Кері нетерпляче чекав на відповідь, і вона прийшла за два чи три дні. Це був стриманий, розпачливий лист від тітки Луїзи, де йшлося про те, що йому не слід було писати дядькові такі речі, адже через них той страшенно засмутився. Філіп повівся недобре і не по-християнськи. Він мав би знати, що тітка з дядьком хочуть для нього лише добра; вони значно старші за нього й ліпше можуть судити, як йому буде краще. Хлопець стиснув кулаки. Він часто чув ці аргументи й однаково не розумів, чому їм слід вірити; дядько з тіткою не знали всіх обставин так, як знав їх він; і чому вважалося очевидним, що старші люди завжди мудріші? Лист закінчувався повідомленням, що містер Кері відкликав свою заяву про закінчення племінником навчання у школі.

Філіп плекав свій гнів аж до наступного вихідного. Вихідні їм давали у вівторок та четвер, оскільки в суботу по обіді школярам слід було відвідувати службу в соборі. Коли всі учні шостого класу розійшлися, Кері залишився в кабінеті.

— Чи можна мені, будь ласка, сьогодні пополудні поїхати до Блекстейбла, сер? — запитав він.

— Ні, — відрубав директор.

— Я хочу поговорити з дядьком про дещо дуже важливе.

— Хіба ти не чув, що я сказав «ні»?

Філіп не відповів і вийшов із кабінету. Його мало не нудило від приниження: принизливого прохання і різкої відмови. Зараз він ненавидів директора. Кері завжди божеволів від деспотизму, а надто якщо причин для тиранії не було. Хлопець занадто розлютився, аби обдумувати свої вчинки; після обіду він пішов знайомими вуличками до станції й саме встиг на потяг до Блекстейбла. Зайшовши до будинку вікарія, він побачив тітку і дядька у їдальні.

— Овва! А ти звідки взявся? — здивувався священик.

Було зрозуміло, що чоловік не надто зрадів появі племінника. Виглядав дядько трохи збентежено.

— Я подумав, що приїду і ми поговоримо про моє закінчення навчання. Я хочу знати, чому, коли я був тут, ти обіцяв мені одне, а за тиждень зробив зовсім інше.

Власна сміливість злегка налякала Філіпа, але він точно вирішив, якими словами користуватиметься, і, незважаючи на скажене гупання серця, змусив себе їх промовити.

— Тобі дозволили поїхати сьогодні додому?

— Ні. Я запитав Перкінса, а він не дозволив. Якщо тобі заманеться написати йому і повідомити, що я був тут, ти втягнеш мене у стару добру сварку.

Місіс Кері продовжувала в’язати тремтячими руками. Вона не звикла до таких сцен, і вони її страшенно непокоїли.

— Тобі піде на користь, якщо я напишу йому, — гримнув дядько.

— Якщо хочеш отримати відмінну оцінку за доноси, будь ласка. Після того, що ти вже написав Перкінсу, від тебе можна цього чекати.

Із Філіпового боку було нерозсудливо так казати, адже це дало священикові привід, на який він чекав.

— Я не збираюся сидіти і слухати твої грубощі, — погордливо повідомив він.

Чоловік підвівся і поспіхом пішов із кімнати до свого кабінету. Філіп почув, як зачинилися та замкнулися двері.

— Ох, заради Бога, коли мені вже буде двадцять один. Жахливо, коли тебе отак намертво зв’язують.

Тітка Луїза тихенько заплакала.

— Ох, Філіпе, тобі не слід було так розмовляти з дядьком. Прошу, піди до нього і скажи, що тобі шкода.

— Мені анітрохи не шкода. Він просто користується своїми перевагами. Звичайно, моє перебування в школі — жбурляння грошей на вітер, та хіба його це непокоїть? Це ж не його гроші. Жорстоко було віддавати мене під опіку людям, котрі на цьому анітрохи не розуміються.

— Філіпе.

Почувши звук її голосу, хлопець одразу стишив свою багатослівну злість. Від тітчиного тону краялося серце. Філіп не розумів, які неприємні казав слова.

— Філіпе, як ти можеш бути таким лихим? Тобі чудово відомо, що ми намагаємося робити для тебе лише найкраще і знаємо, що не маємо необхідного досвіду; усе було б зовсім інакше, якби ми мали власних дітей; саме тому ми порадилися з містером Перкінсом. — Її голос зламався. — Я намагалася стати тобі матір’ю. Я любила тебе так, наче ти був моїм власним сином.

Тітка була така маленька і хвороблива, а в її манерах старої діви було щось таке жалісливе, що торкнулося Філіпового серця. Раптом у хлопця в горлі виник велетенський клубок, а на очах забриніли сльози.

— Мені так шкода, — запевнив він. — Я не хотів поводитися по-свинськи.

Хлопець укляк поруч із тіткою, обійняв її і поцілував мокрі зморщені щоки. Жінка гірко ридала, і Філіп раптом відчув жалість до її марно прожитого життя. Ніколи раніше вона не дозволяла собі так виявляти емоції.

— Я знаю, що не була для тебе такою, якою хотіла бути, Філіпе, але не знаю чому. Для мене так само жахливо не мати дітей, як для тебе не мати матері.

Філіп забув про свій гнів і тривоги та думав лише про те, як заспокоїти тітку уривками слів і маленькими незграбними ніжностями. А потім пробив годинник, і хлопцеві довелося поквапитися, аби встигнути на останній потяг, що мав привезти його назад до Теркенбері до вечірньої перевірки. Сидячи в кутку вагона, Кері збагнув, що нічого не досяг. Він гнівався на себе через свою слабкість. Жалюгідно було дозволяти собі відмовитися від власної мети через набундючену поведінку вікарія й тітчині сльози. Однак у результаті невідомої йому розмови між дядьком та тіткою директору написали ще одного листа. Містер Перкінс прочитав його, нетерпляче здвигнувши плечима, і показав Філіпові. Там було написано таке:

Філіп віддав директорові листа. Він пишався своїм тріумфом. Нарешті отримав те, про що мріяв, і був задоволений. Його воля перемогла бажання інших людей.

— Навряд чи мені слід витрачати півгодини на відповідь твоєму дядькові, адже він знову передумає, якщо наступного листа отримає від тебе, — роздратовано сказав директор.

Філіп не відповів; його обличчя залишалося незворушним, ось тільки не вдавалося приховати іскорки в очах. Містер Перкінс помітив це і коротко засміявся.

— Схоже, ти переміг, чи не так? — запитав він.

Тоді Філіп широко всміхнувся. Він не міг приховати своєї радості.

— Ти справді не можеш дочекатися, коли залишиш школу?

— Так, сер.

— Ти тут нещасливий?

Філіп зашарівся. Інстинктивно хлопець ненавидів, коли хтось намагався зазирнути йому в душу.

— Ой, навіть не знаю, сер.

Містер Перкінс повільно посмикав пальцями бороду, замислено роздивляючись учня. А потім сказав, наче звертаючись до себе самого:

— Звичайно, школи вигадали для посередностей. Дірки завжди круглі, і якої б форми не був корок, його обов’язково потрібно кудись запхати. Займатися непересічною дитиною немає часу. — Потім чоловік раптово звернувся до Філіпа: — Послухай, я хочу тобі дещо запропонувати. Кінець триместру вже не за горами. Ще один триместр тут ти не переживеш, але, якщо хочеш податися до Німеччини, то краще їхати туди після Пасхи, а не після Різдва. Навесні там значно приємніше, ніж серед зими. Якщо наприкінці наступного триместру ти все ще хотітимеш піти, я не заперечуватиму. Що скажеш на це?

— Красно дякую, сер.

Філіп так зрадів тому, що заощадив останні три місяці, що навіть не подумав заперечувати проти додаткового триместру. Школа вже не нагадувала в’язницю, адже Кері знав, що ще до Пасхи звільниться з неї назавжди. Усередині в божевільному танці заходилося серце. Увечері в капличці він оглянув хлопчиків, які стояли кожен на своєму місці, залежно від класу, і захихотів від задоволення, що більше ніколи їх не побачить. Через усвідомлення цього він став поводитися з ними майже по-дружньому. Його погляд зупинився на Роузові: той надзвичайно серйозно ставився до своїх обов’язків старости, вважаючи, що повинен гарно впливати на решту учнів у школі; того вечора була його черга читати притчу, і він відмінно впорався з цим. Філіп усміхнувся від думки, що назавжди звільниться від нього і що за півроку вже не матиме жодного значення, що Роуз високий і має рівні ноги; і хіба буде важливим, що він староста й капітан команди з одинадцятьох людей? Хлопець подивився на класних керівників у мантіях. Ґордона серед них не було, він помер два роки тому від апоплексичного удару, але решта стояла на своїх місцях. Хлопчик знав, що це за негідники (винятком був хіба що Тарнер, у якому збереглося щось людське), і здригнувся від згадки, в якому рабстві вони тримали його. Мине шість місяців, і вони теж не відіграватимуть жодної ролі. Їхня похвала нічого не значитиме, а у відповідь на осуд він лише здвигне плечима.

Філіп навчився не демонструвати людям своїх почуттів, до того ж досі страждав від сором’язливості, але тепер часто бував у піднесеному настрої; і попри те, що він досі кульгав і сором’язливо та відсторонено мовчав, серце його, схоже, співало. У голові роїлися різноманітні ідеї, фантазії переслідували одна одну так стрімко, що їх неможливо було упіймати, вони з’являлися і зникали, сповнюючи хлопця піднесенням. Тепер він був щасливим, спроможним працювати і в останні тижні триместру взявся наздоганяти згаяний час. Голова працювала з легкістю, і в роботі свого інтелекту Філіп знаходив справжнє задоволення. На екзаменах наприкінці триместру Кері показав відмінний результат. Містер Перкінс лише раз нагадав про це: розмовляючи з учнем про його есе, після традиційної критики чоловік сказав:

— То ти вирішив на якийсь час припинити клеїти дурня, чи не так?

Директор усміхнувся хлопчикові, блиснувши своїми білосніжними зубами, і Філіп, опустивши очі, витиснув із себе сором’язливу усмішку.

Півдюжини учнів, котрі збиралися поділити між собою в кінці літнього триместру різноманітні нагороди, давно припинили вбачати у Кері серйозного суперника, але тепер почали ставитися до нього насторожено. Він нікому не казав, що на Пасху піде зі школи і не буде для них конкурентом, тож змусив однокласників похвилюватися. Філіп знав, як пишається своєю французькою Роуз, котрий двічі чи тричі проводив канікули у Франції; до того ж староста сподівався отримати відзнаку декана за есе англійською, і Кері неабияк зрадів, спостерігаючи за недовірою Роуза, коли той довідався, наскільки краще розуміється на цих предметах колишній друг. Інший однокласник, Нортон, не міг вступати до Оксфорду, оскільки не отримав жодної зі стипендій, якими забезпечувала випускників школа. Він поцікавився у Філіпа, чи буде подавати на стипендії він.

— А ти маєш якісь заперечення? — запитанням на запитання відповів хлопець.

Його тішила думка, що він тримає у руках чиєсь майбутнє. Було щось романтичне в тому, аби завоювати всі нагороди, а потім віддати їх іншим, адже сам він їх зневажає. Нарешті настав останній день занять, і Філіп зайшов до містера Перкінса попрощатися.

— Ти ж не хочеш сказати, що справді збираєшся піти?

У відповідь на очевидний директорів подив у Філіпа витягнулося обличчя.

— Ви казали, що не заперечуватимете, сер, — нагадав він.

— Я думав, що це була лише забаганка, яку краще задовольнити. Я знав, що ти наполегливий і впертий. Чому, заради Бога, тобі хочеться піти саме тепер? Тобі однаково залишилося вчитися один триместр. Ти з легкістю можеш отримати стипендію Маґдалени, адже половину наших нагород ми віддамо тобі.

Філіп похмуро дивився на директора. Він відчував, що його обдурили. Але Перкінс пообіцяв і мусить стримати своє слово.

— В Оксфорді ти проведеш надзвичайно приємні роки. Немає необхідності одразу вирішувати, куди податися далі. Цікаво, чи розумієш ти, як чудово живеться там тим, хто має клепку в голові.

— Я вже підготував усе для подорожі в Німеччину, сер, — пробурмотів хлопець.

— Що ж це за приготування такі, які неможливо скасувати? — поцікавився містер Перкінс із зачудованою усмішкою. — Мені було б страшенно шкода втратити тебе. У школі старанні та працьовиті бовдури завжди отримують більше за ледачих розумників; утім, якщо розумник працює, він завжди досягає того, чого досягнув за цей триместр ти.

Філіп густо почервонів. Він не звик до компліментів, і ніхто ніколи не називав його розумником. Директор поклав руку хлопцеві на плече.

— Знаєш, втовкмачувати знання у мізки цих тупоголових хлопців — нудна робота, та коли час від часу випадає нагода навчати дитину, що вже зробила крок тобі назустріч і розуміє тебе з півслова, тоді вчителювання стає найзапаморочливішою справою на землі.

Філіп розтанув від цієї доброти; йому ніколи не спадало на думку, що містера Перкінса справді хвилює, піде він чи залишиться. Це розчулило і неабияк полестило. Приємно було б на славу закінчити свої шкільні дні, а потім піти до Оксфорду: на мить перед ним спалахнуло життя, про яке він знав із почутих розповідей хлопців, що приїжджали зіграти у матчі Королівської школи, або зі студентських листів, якими зачитувалися у навчальних кімнатах. Та Філіп одразу присоромився; у своїх власних очах він виглядатиме дурнем, якщо здасться тепер; його дядько хихотітиме від задоволення успіхом директорового шахрайства. Драматична відмова від усіх отриманих нагород, які він зневажає, перетвориться на просте буденне змагання за них. Якби містер Перкінс був трохи наполегливішим (настільки, щоби зберегти самоповагу), Філіп погодився б на будь-які його пропозиції; але жодне з почуттів, що нуртували всередині, не майнуло на директоровому обличчі. Воно залишилося незворушним і похмурим.

— Гадаю, мені все ж краще піти, — озвався хлопець.

Як і більшість чоловіків, котрі влаштовують справи завдяки власній значущості, містер Перкінс робився нетерплячим, якщо це не одразу спрацьовувало. Він мав ще чимало роботи і не міг марнувати час на хлопчиська, який здавався йому божевільно впертим.

— Чудово, я обіцяв, що відпущу тебе, якщо ти справді цього захочеш, і стримаю своє слово. Коли ти їдеш до Німеччини?

Філіпове серце шалено загупало. Він переміг у битві, але не знав, чи не стала ця перемога поразкою.

— На початку травня, сер, — відповів хлопець.

— Гаразд, обов’язково навідуйся до нас, коли повернешся.

Він протягнув руку. Якби директор дав хлопцеві ще один шанс, Філіп передумав би, але, схоже, містер Перкінс вважав справу вирішеною. Кері вийшов із будинку. Його шкільне життя завершилося, і він був вільним; але шаленої радості, якої він очікував, чомусь не було. Він повільно обійшов територію школи, і його охопив глибокий смуток. Тепер хлопець шкодував, що не дав себе обдурити. Йому не хотілося йти, але Кері знав, що ніколи не змусить себе зайти до директора і сказати, що залишається. Він не міг так принизитися. Філіп замислився, чи правильно вчинив. Почувався невдоволеним собою і всіма обставинами. Хлопець похмуро запитував себе: невже завжди після того, як досягнеш бажаного, доводиться про це жалкувати?