Тягар пристрастей людських

43

Щовівторка та щоп’ятниці викладачі проводили ранки в «Амітрано», критикуючи зроблене студентами. У Франції художники, які не пишуть портрети і не мають заможного покровителя-американця, заробляють небагато; тож чимало відомих людей радо проводили раз на тиждень кілька годин у котрійсь із численних студій, де навчали живопису, отримуючи трохи додаткових купюр. Щовівторка до «Амітрано» навідувався Мішель Роллен. Це був літній чоловік із сивою бородою та квітучим обличчям, автор багатьох декоративних розписів у будівлях державних установ, які стали об’єктом насмішок для його учнів: чоловік був послідовником Енґра, несприйнятливий до прогресу в мистецтві, і дратувався від згадки про всіх цих tas de farceurs[162], яких звали Мане, Деґа, Моне чи Сіслей[163]. Однак Роллен залишався прекрасним учителем, ввічливим, таким, що умів підбадьорити, був готовий допомогти. А ось із Фоне, котрий приходив до студії щоп’ятниці, важко було знайти спільну мову. Цей невисокий поморщений чоловічок, неохайний, із зіпсованими зубами, скуйовдженою сивою бородою і божевільними очима, розмовляв тоненьким уїдливим голосочком. Колись він продав у Люксембурзький музей кілька картин, й у двадцять п’ять років Фоне пророкували успішну кар’єру, однак своїм талантом він завдячував молодості, а не якимось особистим якостям, і наступні двадцять років тільки копіював пейзаж, завдяки якому в юності здобув успіх. Коли йому закидали одноманітність, чоловік відповідав:

— Коро[164] ціле життя малював одне й те саме. Чому тоді не можна мені?

Фоне заздрив чужому успіху й відчував особливу особисту неприязнь до імпресіоністів, оскільки вважав, що його власна кар’єра постраждала від божевільної моди серед sale bête[165] публіки на їхні картини. Доброзичливе презирство Мішеля Роллена, котрий називав цих художників «худобниками», Фоне супроводжував лайкою, де найпристойнішими словами були «crapule»[166] чи «canaille»[167]. Він отримував задоволення, оббріхуючи їхнє особисте життя і сардонічно втішався (і богохульно насолоджувався непристойними подробицями), цікавлячись законністю їхньої появи на світ та чистотою шлюбів: аби підкреслити свою лихослівну зневагу, чоловік користувався східними художніми образами і східними перебільшеннями. Фоне не намагався приховати свого презирства до молоді, яку навчав. Студенти боялися і ненавиділи його. Його грубий сарказм частенько доводив жінок до сліз, які лише підігрівали його глузування. Утім, чоловік залишався у студії, попри нарікання тих, хто найбільше страждав від його кепкувань, адже, безсумнівно, був одним із найкращих майстрів у Парижі. Часом колишній натурник, який тепер керував школою, намагався втихомирити його, але після зустрічі з безжальною нахабністю художника його вмовляння змінювалися жалюгідними вибаченнями.

Філіп спочатку познайомився з Фоне. Учитель уже був у студії, коли Кері прийшов. Він ходив від мольберта до мольберта разом із massière, міс Оттер, яка пояснювала його зауваження тим, хто не знав французької. Фанні Прайс, сусідка Філіпа, гарячково працювала. Її обличчя пожовтіло від нервування, і дівчина весь час витирала об блузку змоклі від тривоги руки. Раптом міс Прайс рвучко повернулася до Філіпа з наляканим виразом обличчя, який намагалася приховати, насупившись.

— Як гадаєте, непогано? — запитала вона, киваючи на свою картину.

Філіп підвівся й подивився на мольберт. Він здивувався: здавалося, наче дівчина взагалі не може нічого прикинути на око; малюнку безнадійно бракувало пропорцій.

— Мені хотілося б мати хоча б половину вашої вправності, — озвався він.

— Поки що на таке не варто навіть сподіватися, ви ж тільки починаєте. Було б трохи нахабно чекати, що ви малюватимете так само добре, як я. Я тут навчаюся вже два роки.

Фанні Прайс збила Філіпа з пантелику. Її зарозумілість була колосальною. Він уже зрозумів, що у студії її недолюблюють, та й не дивно: схоже, дівчина щосили намагалася ображати людей.

— Я пожалілася місіс Оттер на Фоне, — сказала вона. — Протягом останніх двох тижнів він навіть не дивився на мою роботу. А на місіс Оттер витрачає півгодини тільки тому, що вона massière. Зрештою, я плачý стільки ж, скільки всі інші, і гадаю, що мої гроші анітрохи не гірші. Не розумію, чому я не заслуговую на таку ж увагу, як решта.

Вона знову вхопила вуглину, але вже за мить, застогнавши, відклала її.

— Більше не можу. Страшенно хвилююся.

Вона кинула погляд на Фоне, котрий уже наближався у їхній бік разом із місіс Оттер. Лагідна, непримітна і задоволена собою жінка аж випромінювала впевненість. Фоне опустився біля мольберта неохайної англійки на ім’я Рут Челіс. У неї були гарні чорні очі, млосні, але пристрасні, тонке аскетичне, однак чуттєве обличчя і шкіра кольору пожовклої слонової кістки, про яку (завдяки впливу Барн-Джонса) мріяли всі юні панянки у Челсі. Здавалося, Фоне перебував у гарному гуморі: він був небагатослівним, але, узявши вуглину, кількома короткими рухами показав міс Челіс її помилки. Коли викладач підвівся, дівчина аж сяяла від задоволення. Художник підійшов до Клаттона; тепер Філіп теж занервував, попри те що місіс Оттер обіцяла йому допомогти. Фоне на мить застиг біля роботи Клаттона, мовчки покусуючи великий палець, а потім, не замислюючись, виплюнув на полотно невеличкий шматочок відгризеної шкірки.

— Гарна лінія, — сказав він нарешті, показуючи великим пальцем, що саме йому сподобалося. — Ви потрохи вчитеся малювати.

Клаттон не відповів, але кинув на майстра свій звичний погляд, сповнений уїдливої байдужості до думки навколишнього світу.

— Я схиляюся до думки, що у вас є якась дрібка таланту.

Місіс Оттер Клаттон не подобався, і вона стиснула губи. У його роботах вона не бачила нічого видатного. Фоне сів і заглибився у технічні деталі. Місіс Оттер втомилася стояти. Клаттон не промовив жодного слова, але весь час кивав, а Фоне радів, що хлопець розуміє, про що мова і причини його зауважень: студенти здебільшого слухали майстра, але, вочевидь, нічого не розуміли. Потім художник підвівся й підійшов до Філіпа.

— Він приїхав лише два дні тому, — похапцем пояснила місіс Оттер. — Новачок. Раніше він ніколи не вчився малювати.

— Ça se voit[168], — озвався майстер. — Видно.

Художник пішов далі, а місіс Оттер пошепки підказала йому:

— Це та панянка, про яку я вам казала.

Фоне подивився на дівчину так, наче вона була якоюсь огидною твариною, й озвався ще скрипучішим голосом:

— Здається, ви гадаєте, що я недостатньо уважний до вас. Ви пожалілися на мене massière. Гаразд, покажіть мені роботу, яку бажаєте, аби я оцінив.

Фанні Прайс залилася рум’янцем. Кров під її нездоровою шкірою мала якийсь дивний багряний відтінок. Не прохопившись жодним словом, дівчина показала на картину, над якою працювала цілий тиждень. Фоне сів біля неї.

— Ну, що ви хочете від мене почути? Хочете, щоби я похвалив її? Не можу. Хочете, аби я сказав, що вона майстерно виконана? Не можу. Хочете, аби я сказав, що в ній є щось особливе? Ні, немає. Хочете, аби я показав вам, що тут не так? Усе не так. Хочете, аби я порадив вам, що з нею зробити? Порвіть її. Тепер ви задоволені?

Міс Прайс страшенно зблідла. Вона розлютилася, адже чоловік сказав усе це в присутності місіс Оттер. Дівчина не могла зв’язати двох слів, попри те що давно жила у Франції й непогано розуміла мову.

— Він не має права так зі мною поводитися. Мої гроші нічим не гірші за гроші решти. Я плачý йому за те, щоб навчитися. Та хіба це навчання?

— Що вона каже? Що вона каже? — перепитав Фоне.

— Je vous paye pour màpprendre[169].

У його очах спалахнув гнів, чоловік помахав кулаком і вигукнув:

— Mais, nom de Dieu[170], я не можу вас навчити. Легше було б навчити верблюда. — Він повернувся до місіс Оттер. — Запитайте її, навіщо вона це робить: заради розваги чи збирається заробляти гроші?

— Я збираюся заробляти на життя своїм мистецтвом, — відповіла міс Прайс.

— Тоді мій обов’язок повідомити вам, що ви марнуєте час. Річ не в тім, що у вас немає таланту, талант у наші дні на дорозі не валяється, але у вас немає навіть натяку на схильності до малювання. Як давно ви тут навчаєтеся? П’ятирічна дитина після двох уроків малювала би краще за вас. Я маю для вас одну-єдину пораду: облиште ці безнадійні спроби. Ви ймовірніше заробите на життя як bonne àtout faire[171], ніж своїми картинами. Подивіться-но.

Він схопив вуглину, і та зламалася, коли чоловік притиснув її до паперу. Фоне вилаявся і намалював уламком кілька впевнених товстих ліній. Він малював швидко й одночасно розмовляв, випльовуючи отруйні слова.

— Подивіться-но, тут руки різної довжини. А це коліно просто сміховинне. Кажу вам, п’ятирічна дитина. Бачите, вона ж не стоїть на ногах. А ця стопа!

Кожне слово супроводжувалося рухом розлюченого олівця, і за мить картина, над якою Фанні Прайс працювала стільки часу, перетворилася на невпізнавану мішанину ліній та мазків.

Нарешті чоловік кинув вуглину і підвівся.

— Послухайтеся моєї поради, мадмуазель, спробуйте стати швачкою. — Фоне глипнув на годинник. — Уже дванадцята. A la semaine prochainr, messieurs[172].

Міс Прайс повільно зібрала свої речі. Філіп чекав за спинами інших, хотів сказати дівчині що-небудь заспокійливе, але не вигадав нічого особливого.

— Послухайте, мені страшенно шкода. Що за потвора цей чоловік!

Міс Прайс шалено накинулася на хлопця:

— Заради цього ви чекали? Якщо я потребуватиму вашого співчуття, я вам повідомлю! Будь ласка, заберіться геть!

Вона пройшла повз нього і вийшла зі студії, а Філіп, знизавши плечима, покульгав на обід до «Ґрав’є».

— Він правильно вчинив, — зауважив Лоусон, коли Кері розповів йому, що сталося. — Злостива хвойда.

Лоусон дуже боляче сприймав критику й ніколи не ходив до студії, якщо там мав бути Фоне, намагаючись уникнути її.

— Мене не цікавить думка інших людей із приводу моїх робіт, — пояснював він. — Я сам знаю, хороші вони чи погані.

— Ви маєте на увазі, що вас не цікавить погана думка інших людей щодо ваших робіт, — сухо дорікнув йому Клаттон.

По обіді Кері вирішив піти до Люксембурзьких садів подивитися на картини і, гуляючи там, помітив Фанні Прайс на звичному місці. Він ображався, що дівчина так різко відреагувала на його доброзичливу спробу сказати щось приємне, тому вдав, наче не помічає її. Але міс Прайс одразу підвелася й підійшла до нього.

— Не хочете мене помічати? — поцікавилася вона.

— Ні, звичайно, ні. Я подумав, що ви, напевно, не захочете розмовляти.

— Куди ви йдете?

— Я хотів подивитися на Мане, про якого так багато чув.

— Хочете, аби я пішла з вами? Я добре знаю Люксембурзький музей. Можу показати вам кілька гарних картин.

Філіп зрозумів, що дівчина не в змозі попросити вибачення, і тому пропонує компенсацію.

— Страшенно люб’язно з вашого боку. Звісно ж, я не відмовлюся.

— Ви не мусите погоджуватися, якщо хочете піти сам, — підозріло запевнила дівчина.

— Не хочу.

Вони рушили в напрямку галереї. Там нещодавно виставили колекцію Кайботта[173], і Філіпові вперше вдалося на власні очі побачити імпресіоністів. Раніше він міг розглядати їх лише у крамничці Дюрана-Руеля на рю Лафітт (продавець, на відміну від своїх англійських колег, котрі поводилися з художниками зверхньо, завжди охоче демонстрував найзлиденнішому студентові все, що той хотів побачити) або у його власному маєтку, куди легко можна було отримати запрошення й навідатися у вівторок і де висіли всесвітньо відомі картини. Міс Прайс одразу повела Філіпа до «Олімпії» Мане. Філіп мовчки зачудовано дивився на полотно.

— Вам подобається? — поцікавилася міс Прайс.

— Не знаю, — безпомічно озвався він.

— Можете мені повірити, це — найкраща картина в галереї після Вістлерового портрета матері[174].

Вона дала йому трохи часу, щоб насолодитися шедевром, а потім відвела до картини, на якій було зображено залізничну станцію.

— Дивіться, це Моне, — пояснила вона. — «Gare St Lazare»[175].

— Але рейки не паралельні, — здивувався Філіп.

— То й що? — з погордою перепитала дівчина.

Філіп почувався присоромлено. Фанні Прайс всотала красномовну балаканину студій, тож їй нескладно було вразити хлопця своєю ерудицією. Вона продовжувала, не заглиблюючись, але з розумінням оповідати йому про картину й пояснювати, що художник хотів показати і на що слід звернути увагу. Розмовляючи, дівчина жестикулювала в повітрі великим пальцем, і Філіп, для котрого все почуте було новим, слухав трохи збентежено, але зі справжньою цікавістю. До сьогоднішнього дня він обожнював Ваттса і Барн-Джонса. Чарівні кольори одного і привабливі малюнки другого цілком задовольняли його естетичні почуття. Їхній ледь помітний ідеалізм та натяк на філософські ідеї у назвах, які художники давали своїм творам, чудово збігалися з його уявленням про завдання мистецтва, яке з’явилося після ретельного вивчення Раскіна. А тут було щось геть інакше: у картинах не було морального підтексту, тож споглядання цих робіт не могло нікому допомогти жити чистішим і величнішим життям. Кері був збентежений.

Нарешті він промовив:

— Знаєте, я смертельно втомився. Думаю, сьогодні я більше не в змозі нічого сприймати як слід. Ходімо посидимо на лавиці.

— Мистецтвом краще не перенасичуватися, — погодилася міс Прайс.

Вийшовши на вулицю, Кері щиро подякував дівчині за турботу.

— Ох, не варто, — дещо незграбно відповіла вона. — Я роблю це, тому що мені подобається. Якщо хочете, можемо завтра навідатися до Лувру, а потім я відведу вас до Дюран-Руеля.

— Ви справді страшенно люб’язні зі мною.

— Ви ж не думаєте, як решта, що я якась потвора.

— Не думаю, — усміхнувся він.

— Вони вважають, що випроторять мене зі студії, але їм не вдасться: я залишатимуся там стільки, скільки вважатиму за потрібне. Усе, що відбулося сьогодні вранці, — справа рук Люсі Оттер, я точно знаю. Вона завжди ненавиділа мене. Думала, що після цього я заберуся геть. Припускаю, вона мріє, щоб я забралася. Боїться, що я забагато про неї знаю.

Дівчина розповіла Філіпові довгу плутану історію, з якої виходило, що маленька, поважна, нудна місіс Оттер крутила непристойні інтрижки. Потім міс Прайс узялася перемивати кістки Рут Челіс, дівчині, яку вранці похвалив Фоне.

— Вона злигувалася з кожним хлопцем у студії. Нічим не краща за вуличну шльондру. До того ж бруднюща. Вона не милася цілий місяць, мені це точно відомо.

Філіпові було незручно це слухати. Раніше він уже чув численні плітки про міс Челіс, що ширилися навкруги, але смішно було думати, що місіс Оттер, яка жила з матір’ю, якось заплямувала свою непохитну репутацію. Дівчина, що йшла поруч із ним і купалася в злостивій брехні, неабияк лякала Кері.

— Мені байдуже, що про мене кажуть. Я однаково продовжуватиму. Знаю, що в мені є талант. Я відчуваю себе художницею і радше вкорочу собі віку, ніж покину навчання. Ох, я не перша, з кого глузували в школі, а потім виявилося, що серед них це був єдиний геній. Мене цікавить лише мистецтво, і я мрію присвятити йому своє життя. Усе залежить тут від наполегливості та проторювання шляху.

У кожного, хто не поділяв її власної оцінки своєї творчості, Фанні Прайс знаходила ганебні мотиви. Вона ненавиділа Клаттона й переконувала Філіпа, що його товариш насправді не має таланту; усе це лише показна поверховість; він не зміг би знайти композицію фігури, навіть якби від цього залежало його життя. А Лоусон!

— Маленька тварюка з рудим волоссям і ластовинням. Він так боїться Фоне, що не дає йому побачити свої роботи. Зрештою, я не така боягузка, правда? Начхати, що мені скаже Фоне, я знаю, що вже стала справжньою художницею.

Вони дісталися до вулиці, на якій жила дівчина, і, зітхнувши з полегшенням, Філіп попрощався.