Тягар пристрастей людських

84

Ближче до Нового року Філіп почав робити перев’язки амбулаторним пацієнтам. Робота нагадувала попередню, але вирізнялася тією різкою спрямованістю, якою хірургія відрізняється від інших галузей медицини; пацієнти здебільшого страждали від двох хвороб, про які байдужа публіка не наважується говорити через свою манірність. Помічника хірурга, у якого працював Філіп, звали Джейкобс. Це був огрядний коротун із надмірно веселим характером, лисиною і гучним голосом; розмовляв він на кокні, а студенти позаочі називали його «огидним пройдисвітом»; але за хист до хірургії та педагогіки закривали на це очі. Джейкобс теж був неабияким гумористом і весь час кепкував зі студентів та пацієнтів. Найбільше за все йому подобалося виставляти дурнями практикантів. Зважаючи на їхню неосвіченість, знервованість та неможливість відповісти йому, як рівному, вдавалося це досить просто. У пообідні години він дозволяв собі випатякати все, що думає про кожного, і розважався значно більше, ніж студенти, котрим доводилося слухати його з усмішкою. Якось до них потрапив клишоногий хлопчик. Батьки хотіли знати, чи можна чимось допомогти дитині. Містер Джейкобс повернувся до Філіпа.

— Цим випадком краще зайнятися вам, Кері. Ви просто повинні бути справжнім мастаком у цій справі.

Філіп зашарівся здебільшого через те, що хірургові, вочевидь, хотілося пожартувати, і затюкані практиканти улесливо загиготіли. Правду кажучи, ця хвороба справді цікавила Кері, і він завзято вивчав її з першого свого дня у шпиталі. У бібліотеці перечитав усі книжки, де йшлося про різноманітні деформації стопи. Філіп попросив хлопця зняти черевик і панчоху. Це був чотирнадцятирічний підліток із кирпатим носом, синіми очима і веснянкуватим обличчям. Батько пояснив, що вони хочуть зробити все можливе, адже клишоногість заважатиме хлопцю заробити собі на життя. Філіп допитливо подивився на пацієнта. Це був веселий хлопчик, анітрохи не сором’язливий, натомість балакучий і язикатий, через що отримував від батька на горіхи. Нога його неабияк цікавила.

— Розумієте, річ тільки в тому, як вона виглядає, — пояснив хлопчина. — Мені вона не завдає клопотів.

— Помовч, Ерні, — наказав батько. — Від тебе забагато галасу.

Філіп оглянув ногу й повільно торкнувся до безформної ступні. Він не розумів, чому хлопець не відчуває того приниження, від якого він сам так страждав, і дивувався, чому не може ставитися до своєї вади з філософською байдужістю. Незабаром до них приєднався містер Джейкобс. Хлопчик сидів на канапі, з обох боків від нього стояли хірург і Філіп, а біля них півколом юрмилися студенти. Джейкобс, як завжди блискуче, зробив коротенький дискурс у теорію клишоногості: він розповів про її різновиди і форми, що залежать від різноманітних анатомічних умов.

— Гадаю, у вас еквіноварусна деформація стопи? — раптом сказав хірург, повертаючись до Філіпа.

— Так.

Філіп відчув, як прикипіли до нього погляди решти студентів, і подумки вилаяв себе за те, що знову зашарівся. Долоні спітніли. Мова хірурга завдяки рокам практики і набутим чудовим знанням стала плавною. Він сповна захоплювався власною професією.

Але Філіп не слухав Джейкобса і лише молився, щоб усе якнайшвидше закінчилося. Раптом юнак зрозумів, що хірург звертається до нього.

— Не заперечуватиме, якщо я попрошу вас на хвилинку зняти шкарпетку, Кері?

Філіпове тіло здригнулося. Хотілося послати хірурга до дідька, але на таку сцену йому не вистачало хоробрості. Він боявся грубих глузувань, тож змусив себе вдати байдужість.

— Анітрохи.

Кері сів і розшнурував черевик. Пальці тремтіли, і здавалося, що він ніколи не впорається з вузлом. Філіп пригадав, як діти у школі змушували його показувати ногу і яких страждань це завдало його душі.

— Бачте, він тримає ніжки в чистоті й порядку, — проскреготів на кокні Джейкобс.

Присутні студенти захихотіли. Філіп зауважив, що хлопчик-пацієнт зацікавлено витріщився на його ступню. Джейкобс узяв її в руки і сказав:

— Так, саме так я і думав. Бачу, вам робили операцію. Гадаю, ще в дитинстві?

Він знову поринув у багатослівні пояснення. Студенти нахилилися ближче і роздивлялися ногу. Коли Джейкобс дозволив, кілька майбутніх лікарів детально її оглянули.

— Повідомите, коли закінчите, — попросив Філіп із іронічною посмішкою.

Йому хотілося вбити їх усіх. Він уявляв, як приємно було б устромити їм у шию зубило (чому саме цей інструмент спав на думку, Філіп і сам не знав). Справжні потвори! Він пошкодував, що не вірить у пекло і не може заспокоїти себе думкою про муки, які на них там чекають. Увагою містера Джейкобса заволоділи методи лікування. Він звертався частково до студентів, а частково до хлопчикового батька. Філіп надягнув шкарпетку і зав’язав черевик. Нарешті хірург завершив свій виступ. Але, схоже, йому на думку спало ще щось, і він повернувся до Філіпа.

— Знаєте, мені здається, що вам варто зробити ще одну операцію. Звичайно, я не можу обіцяти вам нормальну стопу, але дещо зможу зробити. Подумайте про це, а коли захочете перепочити, якраз і полежите трохи в лікарні.

Філіп часто запитував себе, чи не можна щось вдіяти, але розмовляти на цю тему було так огидно, що він не наважувався проконсультуватися у когось із хірургів у шпиталі. Із прочитаних книжок він дізнався, що йому могли допомогти в дитинстві (хоча тоді лікувати викривлення ступні вміли не так майстерно, як тепер), а зараз сподіватися на значне покращення не варто. Однак, якщо операція допоможе йому носити звичніший черевик і менше кульгати, її варто зробити. Філіп пригадав, як пристрасно молився, чекаючи дива від всемогутнього, котре пообіцяв йому дядько, і сумно усміхнувся.

«Ну й простаком я тоді був», — подумав він.

Наприкінці лютого стало зрозуміло, що здоров’я Кроншоу значно погіршилося. Він більше не міг устати з ліжка. Лежав, наполягаючи, щоб Філіп ніколи не відчиняв вікна, і відмовлявся від лікаря. Їв чоловік небагато, але вимагав віскі та цигарок. Філіп знав, що вони йому шкодять, але аргументи Кроншоу були беззаперечні:

— Безумовно, вони мене вбивають. Мені байдуже. Ви попереджали мене, робили все необхідне: а я не зважав на ваші попередження. Дайте мені щось випити, хай вам грець.

Кілька разів на тиждень забігав Леонард Апджон. Щось у його зовнішності нагадувало зів’ялий листок, й описати це іншими словами не вдавалося. Він був хирлявим тридцятип’ятирічним чоловіком із довгим вицвілим волоссям і блідим обличчям; здавалося, наче він ніколи не бачив сонця. Апджон носив капелюх, наче у баптистського священика. За батьківську манеру поведінки Філіп його не любив і нудьгував від чоловікових просторікувань. Леонард Апджон полюбляв слухати сам себе, і, як властиво всім гарним ораторам, інтереси слухачів його не цікавили. Критик ніколи не розумів, що повідомляє людям давно відомі істини. Зважуючи слова, він нагадав Філіпові, що йому варто думати про Родена[281], Альберта Самена[282] та Сезара Франка[283]. Прибиральниця навідувалася щотижня лише на годину, тож Кроншоу чимало часу проводив наодинці, оскільки Філіп мусив цілий день залишатися в госпіталі. Апджон зауважив, що комусь слід доглядати за хворим, але своєї допомоги не запропонував.

— Жахливо думати, що такий видатний поет покинутий напризволяще. А раптом він помре, а поруч не буде жодної живої душі?

— Цілком імовірно, — погодився Філіп.

— Як ви можете бути таким бездушним!

— Чому б вам не приходити щодня і не працювати тут? Тоді, якщо йому щось знадобиться, ви будете неподалік, — уїдливо запропонував Кері.

— Я? Мій любий друже, я можу працювати лише в звичному оточенні, до того ж мені весь час доводиться кудись бігти.

Апджон трохи гнівався, що Філіп забрав Кроншоу до себе.

— Шкода, що ви не залишили його в Сохо, — казав критик, змахуючи довгими тонкими руками. — На тому занепалому горищі було щось романтичне. Я змовчав би, якби ви перевезли його до Воппінґа чи Шоредіча, але цей благопристойний Кеннінґтон! Поетам, які помирають, тут не місце!

Кроншоу часто перебував у такому поганому гуморі, що Філіп ледве стримувався, нагадуючи собі весь час: дратівливість — один із симптомів чоловікової хвороби. Часом Апджон з’являвся раніше за Кері, і тоді Кроншоу гірко жалівся йому, а критик співчутливо слухав.

— Річ у тім, що Кері не розуміється на прекрасному, — посміхався він. — Він мислить, як міщанин.

Апджон ставився до хлопця з сарказмом, і Філіпові довелося, спілкуючись із ним, неабияк повправлятися в самоконтролі. Але одного вечора він не стримався. У шпиталі був важкий день, і Кері втомився. Коли він готував собі на кухні горнятко чаю, зайшов Апджон і повідомив, що Кроншоу жаліється, бо хлопець змушує його показатися лікареві.

— Невже ви не розумієте, що вам випала рідкісна, вишукана перевага? Вам слід робити все можливе, щоб виправдати його величну довіру.

— Я не можу собі дозволити таку рідкісну, вишукану перевагу, — кинув Філіп.

Коли йшлося про гроші, Леонард Апджон прибирав дещо зверхнього вигляду. Ця тема ображала його чутливу особистість.

— У поведінці Кроншоу є благородство. А ви непокоїте його своєю набридливістю. Слід зважати на витончені почуття інших, хай навіть вони вам не знайомі.

Філіпове обличчя потемніло.

— Зайдімо до Кроншоу, — крижаним тоном запропонував він.

Поет лежав горілиць, читав книжку і палив люльку. Повітря було затхле, і попри Філіпові зусилля, у кімнаті панував занепад, який завжди супроводжував Кроншоу, де б той не був. Коли чоловіки зайшли, письменник зняв окуляри. Філіп ось-ось міг вибухнути від люті.

— Апджон каже, наче ви жалієтеся йому через те, що я змушую вас викликати лікаря, — почав він. — Я хочу, аби прийшов лікар, інакше ви одного дня помрете, а я не зможу отримати свідоцтво про смерть, адже ніхто вас не оглядав. Почнеться розслідування і мене звинуватять у тому, що я не викликав лікаря.

— Я про це не подумав. Гадав, що ви хочете викликати його заради мене, а не заради себе. Хай лікар огляне мене, коли вам заманеться.

Філіп не відповів, лише ледь помітно здвигнув плечима. Подивившись на нього, Кроншоу тихенько засміявся.

— Не дивіться на мене так розгнівано, любий. Я чудово знаю, що ви намагаєтеся зробити для мене все можливе. Нехай лікар мене огляне, раптом він допоможе, і це принаймні заспокоїть вас. — Чоловік перевів погляд на Апджона. — Ви клятий дурень, Леонарде. Навіщо ви непокоїте хлопця? У нього й так через мене безліч справ. А ви для мене не зробите нічого, хіба напишете про мене гарненьку статтю після моєї смерті. Чи я вас не знаю.

Наступного дня Філіп пішов до доктора Тайрелла. Йому здавалося, що чоловіка зацікавить ця історія, і щойно у лікаря з’явився вільний час, той вирушив із Кері до Кеннінґтона. Але там він лише підтвердив Філіпові слова. Безнадійний випадок.

— Якщо хочете, я заберу його до шпиталю, — запропонував доктор Тайрелл. — Йому дадуть окрему невеличку палату.

— Ніщо не змусить його туди поїхати.

— Знаєте, він може померти будь-якої миті або знову підхопити запалення легень.

Філіп кивнув. Доктор Тайрелл дав йому кілька порад і пообіцяв навідатися знову, якщо буде потрібно. Він залишив свою адресу. Повернувшись назад, Філіп виявив, що Кроншоу спокійнісінько читає. Він не завдав собі клопоту поцікавитися, що сказав лікар.

— Тепер ви задоволені, любий хлопче? — поцікавився письменник.

— Гадаю, ніщо не змусить вас прислухатися до Тайреллових порад.

— Ніщо, — усміхнувся Кроншоу.