Тягар пристрастей людських

109

Осінь змінилася зимою. Філіп залишив свою адресу місіс Фостер, дядьковій покоївці, щоб вона могла з ним зв’язатися, проте продовжував щотижня заходити до шпиталю і перевіряти, чи немає там йому листів. Якось увечері він знайшов там конверт, надписаний почерком, який сподівався більше ніколи не побачити. Дивне відчуття. Філіпові не одразу вдалося змусити себе взяти його. Разом із листом повернулися ненависні спогади. Однак урешті-решт, гніваючись на себе, він розірвав конверт.

Філіп розірвав листа на клаптики і, вийшовши на вулицю, викинув їх у темряву.

«Хай їй грець», — пробурмотів він.

Від думки про те, щоб знову побачитися з Мілдред, серце сповнювалося огидою. Його не обходило, що там у неї за халепа, вона однаково на це заслуговує. Філіп згадував про дівчину з ненавистю, яку лише підсилювало колишнє кохання. Від цих спогадів Кері мало не знудило, і, переходячи міст через Темзу, він інстинктивно відсахнувся, наче хотів викинути Мілдред із голови. Вдома він ліг до ліжка, але не міг заснути, розмірковував, що з нею сталося, і не міг нічого вдіяти зі страхом, що дівчина голодна і хвора; вона не написала б йому, якби не була в розпачі. Філіп гнівався на себе за власну слабкість, але знав, що не заспокоїться, поки не побачить Мілдред. Уранці він підписав листівку і надіслав її дорогою до крамниці. У ній Філіп якомога стриманіше повідомляв, що йому прикро через її неприємності і він прийде за вказаною адресою о сьомій вечора.

Пошарпаний пансіонат стояв на вбогій вуличці; віднайшовши його і мало не зомлівши від думки про зустріч із Мілдред, Філіп поцікавився, чи вона вдома (у нього раптом промайнула дурнувата надія, що вона кудись поїхала). Схоже було, що тут люди надовго не затримуються. На штемпель на конверті він не звернув уваги і не знав, скільки часу лист пролежав на його полиці. Жінка, що відкрила двері, не відповіла на його розпитування, але мовчки провела коридором і постукала в одну із затильних дверей.

— Місіс Міллер, до вас якийсь джентльмен, — крикнула вона.

Двері трошки відчинилися, і з щілини підозріливо визирнула Мілдред.

— Ох, це ви, — сказала вона. — Заходьте.

Філіп увійшов, і дівчина зачинила двері. Усередині була крихітна спальня, така ж неохайна, як всі помешкання Мілдред: по підлозі були розкидані брудні черевики; на комоді лежав капелюшок, а поруч штучні кучері, на столі валялася блузка. Філіп пошукав, куди можна покласти капелюх. Гачки на дверях були зайняті спідницями, і хлопець помітив, що пруг у всіх забризканий брудом.

— Сідайте, якщо не проти, — запропонувала дівчина. Потім якось знічено засміялася. — Гадаю, ви здивувалися, отримавши від мене звісточку.

— Ви жахливо захрипли, — зауважив Філіп. — Болить горло?

— Так, уже давненько.

Філіп не відповів. Він чекав на пояснення, чому їй раптом заманулося його бачити. Одного погляду на кімнату вистачило, щоб зрозуміти: Мілдред повернулася до життя, з якого він її витягнув. Цікаво, що сталося з дитиною? На камінній полиці стояла фотографія дівчинки, але ніщо в кімнаті не підказувало, що тут колись бувала дитина. Мілдред жмакала в руках хустинку. Скрутила її в кульку і перекидала з однієї руки в другу. Кері бачив, що дівчина страшенно нервує. Вона стояла біля каміна, тож він міг роздивитися її, не зустрічаючись із нею поглядом. Після їхньої останньої зустрічі Мілдред страшенно схудла; суха жовта шкіра туго напиналася на вилицях. Волосся дівчина пофарбувала в солом’яний колір, і це додавало їй років та вульгарності.

— Чесно кажучи, я відчула полегшення, отримавши вашу відповідь, — нарешті зізналася вона. — Думала, може, ви вже не працюєте в шпиталі.

Філіп мовчав.

— Думаю, ви вже отримали диплом, чи не так?

— Ні.

— Чому?

— Я більше не працюю в шпиталі. Мені довелося покинути навчання вісімнадцять місяців тому.

— У вас мінливий характер. Не схоже, що ви можете довго займатися чимось одним.

Філіп ще трохи помовчав, а потім холодно відповів:

— Я втратив ті невеликі гроші, які мав, у невдалій спекуляції, тож не міг продовжувати вивчати медицину. Довелося заробляти собі на життя, як міг.

— То чим ви тепер займаєтеся?

— Працюю в крамниці.

— Ох!

Дівчина кинула на Кері швидкий погляд і одразу відвела очі. Філіпові здалося, що вона зашарілася. Мілдред нервово потерла долоні хустинкою.

— Ви ж іще не зовсім забули, як лікувати, правда? — Слова вона вимовляла якось дивно.

— Не зовсім.

— Саме тому я хотіла вас бачити. — Голос перетворився на захриплий шепіт. — Я не знаю, що зі мною коїться.

— Чому ви не підете до шпиталю?

— Мені не хочеться цього робити: всі студенти витріщатимуться на мене. До того ж я боюся, що мене покладуть до лікарні.

— На що ви жалієтеся? — сухо поцікавився Філіп, скориставшись стереотипною фразою, до якої звик в амбулаторії.

— Ну, у мене з’явилося якесь висипання, і я не можу його позбутися.

Філіп відчув, як у серці заворушився страх, а на чолі виступив піт.

— Дозвольте мені подивитися горло.

Він підвів дівчину до вікна і, як міг, оглянув її. Раптом їхні погляди зустрілися. У її очах застиг панічний жах. На Мілдред страшно було дивитися. Вона була перелякана; дівчині хотілося, аби Філіп заспокоїв її, і вона благально дивилася на нього, не наважуючись просити втішливих слів, але щодуху бажаючи їх почути. Однак Філіп не міг їй допомогти.

— Боюся, ви й справді дуже хворі, — зізнався він.

— Як гадаєте, що це?

Коли він відповів, дівчина смертельно зблідла, навіть губи прибрали якогось жовтого відтінку, і невтішно розплакалася — спочатку мовчки, а потім задихаючись від ридань.

— Мені страшенно шкода, — озвався нарешті Філіп, — але я мусив сказати правду.

— Краще одразу вкоротити собі віку й покінчити з цим.

На погрози Кері не звертав уваги.

— У вас є якісь гроші?

— Шість чи сім фунтів.

— Вам слід припинити жити таким життям, розумієте? Подумайте, може, зможете влаштуватися на роботу? Боюся, я не зможу вам суттєво допомогти, бо сам заробляю лише дванадцять шилінгів на тиждень.

— І де це я тепер можу працювати? — роздратовано вигукнула дівчина.

— Дідько забирай, ви МУСИТЕ спробувати щось знайти.

Філіп дуже серйозно пояснив Мілдред про небезпеку, в якій опинилася вона сама і яку становить для інших, а дівчина похмуро слухала його. Він спробував утішити її. Урешті-решт Мілдред, набундючившись, пообіцяла робити все, що він порадив. Він виписав їй рецепт на ліки, які пообіцяв замовити у найближчій аптеці, і нагадав, що їх обов’язково потрібно приймати з надзвичайною регулярністю. Зібравшись іти, Філіп простягнув дівчині руку.

— Не засмучуйтеся, горло скоро не болітиме.

Однак щойно він спробував піти, обличчя Мілдред скривилося, і вона схопила його за пальто.

— Ох, не залишайте мене, — хрипко вигукнула вона. — Я так боюся, не залишайте мене саму. Філе, будь ласка. Я більше не маю нікого, до кого можна звернутися, ви завжди були моїм єдиним другом.

Філіп відчув, який жах оселився в її серці, він навдивовижу нагадував жах у дядьковому погляді, коли той боявся, що помре. Хлопець відвів погляд. Ця жінка двічі вривалася в його життя і змушувала його страждати; вона не мала на нього жодних прав; однак чомусь він відчув у серці дивний щем: саме це відчуття позбавило його спокою, коли він отримав листа, і не вщухало, поки він не прийшов на її заклик.

«Схоже, я ніколи не зцілюся від цього», — сказав він собі подумки.

Кері дивувало відчуття фізичної огиди, яке з’являлося поруч із Мілдред.

— Чого ви від мене хочете? — поцікавився він.

— Сходімо повечеряємо разом. Я заплачý.

Філіп завагався. Він відчував, що Мілдред знову заповзає до його життя, попри всі сподівання, що цього ніколи не станеться. Дівчина дивилася на нього із млосним страхом.

— Ох, я знаю, що жахливо поводилася з вами, але не залишайте мене тепер на самоті. Ось ваша відплата. Якщо ви залишите мене саму, я не знаю, що з собою зроблю.

— Добре, не заперечуватиму, — озвався Кері, — але пошукаємо недороге місце. Зараз я не можу викидати гроші на вітер.

Мілдред сіла і взула черевики, потім змінила спідницю і надягла капелюшок; вони вийшли з будинку і не зупинялися, аж поки не знайшли ресторан поблизу Тоттенгем-Корт-Роуд. Філіп уже відвик їсти о такій порі, а в дівчини так боліло горло, що вона не могла ковтати. Замовили холодну шинку, і Кері випив келих пива. Вони сиділи одне навпроти одного, як часто бувало раніше, і він розмірковував, чи пам’ятає вона про це. Тем для розмови не було, якби Філіп не змушував себе теревенити, довелося б сидіти мовчки. У яскравому ресторанному світлі, серед вульгарних дзеркал, що відбивалися одне в одному нескінченним лабіринтом, Мілдред здавалася старою і змученою. Філіпові страшенно хотілося дізнатися про дитину, але він не наважувався розпитувати. Урешті-решт дівчина сказала сама:

— Знаєте, дівчинка померла влітку.

— Ох! — лише й зміг вигукнути Кері.

— Могли б сказати, що вам шкода.

— Мені не шкода її, — заперечив він. — Я радію за неї.

Мілдред зиркнула на нього і, зрозумівши, про що мова, відвела погляд.

— Колись вона вам неабияк подобалася, еге ж? Мені завжди здавалося кумедним, що ви можете так любити дитину іншого чоловіка.

Повечерявши, вони зайшли до аптекаря за ліками. Філіп зробив замовлення і, повернувшись до пошарпаної кімнати, змусив дівчину прийняти потрібну дозу. Потім вони посиділи разом, поки Філіпові не прийшов час повертатися на Геррінґтон-стрит. Він мало не помер від нудьги.

Кері навідувався до хворої щодня. Вона приймала виписані ліки і прислухалася до порад, тож незабаром результат був таким очевидним, що Мілдред щиро повірила у талант Філіпа. Одужуючи, дівчина ставала жвавішою і значно балакучішою.

— Щойно я знайду роботу, все зі мною буде гаразд, — запевняла вона. — Я вивчила урок і скористаюся ним. Більше жодних загулів для вашої покірної слуги.

Щоразу, зустрівшись із дівчиною, Філіп запитував, чи знайшла вона роботу. Мілдред заспокоювала, що варто їй захотіти, одразу щось знайдеться; вона мала кілька варіантів, але краще було ще тиждень-другий відпочити. Важко було щось заперечити, але коли два тижні минули, він став наполегливішим. Мілдред сміялася з нього (тепер вона була значно веселішою) і називала старим буркотуном. Вона розповідала довгі історії про завідувачок, до яких ходила на співбесіду (Мілдред вирішила знайти роботу в якійсь забігайлівці), детально переказуючи їхні запитання і власні відповіді. Поки що нічого конкретного не запропонували, але дівчина була переконана, що влаштується кудись на початку наступного тижня: поспішати не було сенсу, а хапатися за місце, яке їй не підходить, було б помилкою.

— Ви верзете дурниці, — нетерпляче кидав Філіп. — Краще погоджуйтеся на те, що можете знайти. Я вам допомогти не можу, а ваші гроші скоро закінчаться.

— Ну, гаразд. Поки що я маю трохи грошей і готова ризикнути.

Кері уважно подивився на неї. Уперше він прийшов сюди три тижні тому, і Мілдред навіть не мала семи фунтів. Його охопили підозри. Він пригадав деякі її слова і раптом усе збагнув. Він замислився, чи намагалася вона взагалі знайти роботу. Імовірно, Мілдред увесь час брехала йому. Було б дуже дивно, якщо вона досі не витратила всі свої гроші.

— Скільки ви платите тут за кімнату?

— Ох, тут така приємна господиня, на відміну від багатьох інших; вона готова почекати, і я заплачý, коли мені буде зручно.

Кері мовчав. Його підозри були такими жахливими, що на мить він завагався. Запитувати у Мілдред не мало сенсу — вона однаково все заперечуватиме; якщо він хоче дізнатися правду, доведеться зробити це самостійно. Зазвичай він повертався додому щовечора о восьмій, тож коли годинник вибив восьму годину, Кері підвівся, але не повернувся на Гаррінґтон-стрит, а влаштувався за рогом Фіцрой-сквер, аби бачити кожного, хто йтиме вздовж Вільям-стрит. Йому здавалося, що він чекає цілу вічність, і він уже збирався піти, вирішивши, що підозри були марними, аж раптом двері сьомого будинку розчахнулися, і з них вийшла Мілдред. Філіп повернувся до темної місцини і спостерігав, як дівчина рушила в його напрямку. Вона надягла капелюшок з оберемком пір’я, котрий він бачив у неї в кімнаті, та вдягнула знайому сукню — занадто показну для вулиці й недоречну о цій порі року. Кері повільно рушив за дівчиною назирці й дійшов аж до Тоттенгем-Корт-Роуд, де вона сповільнила кроки. На розі Оксфорд-стрит Мілдред зупинилася, озирнулася і перейшла дорогу до м’юзик-холу. Філіп наздогнав її і притримав за руку. Він помітив, що дівчина нарум’янила щоки і нафарбувала губи.

— Мілдред, куди ви йдете? — поцікавився він.

Дівчина здригнулася, почувши його голос, і почервоніла, як завжди, коли хтось викривав її брехню; потім у її очах промайнув такий знайомий спалах люті. Мілдред інстинктивно шукала образливих слів, щоб захиститися від звинувачень, але так і не промовила те, що вже було в неї на кінчику язика.

— Ох, я просто збиралася подивитися виставу. Мені так нудно щовечора сидіти самій.

Кері навіть не вдавав, що повірив їй.

— Заради Бога, не робіть цього! Я п’ятдесят разів пояснював, як це небезпечно. Ви мусите негайно припинити займатися такими речами.

— Ох, стуліть пельку, — грубо вигукнула дівчина. — А як порадите мені жити?

Схопивши Мілдред за руку і не замислюючись, що робить, Філіп потягнув її геть.

— Заради Бога, ходімо звідси. Дозвольте я відведу вас додому. Ви не розумієте, що робите. Це злочин.

— Мені начхати. Нехай користуються нагодою. Чоловіки не надто добре зі мною поводилися, тож я ними не перейматимусь.

Мілдред відштовхнула Філіпа і, підійшовши до каси, поклала у віконечко гроші. Філіп мав у кишені лише три пенси і не міг піти за нею, тож повернувся і повільно пошкутильгав уздовж Оксфорд-стрит.

«Я тут нічим не допоможу», — сказав він собі.

Так усе й скінчилося. Мілдред він більше ніколи не бачив.