Тягар пристрастей людських

121

Коли хміль зібрали, Філіп дізнався, що отримав місце помічника лікаря в шпиталі Святого Луки, і в супроводі родини Ательні повернувся до Лондона. Тім він винайняв у Вестмінстері скромне помешкання і на початку жовтня вийшов на роботу. Вона виявилася цікавою й різноманітною, Кері щодня вивчав щось нове, почувався важливою людиною та часто бачився з Саллі. Життя здавалося надзвичайно приємним. У дні, коли не потрібно було навідуватися до пацієнтів додому, Філіп звільнявся близько шостої та йшов до крамниці, де працювала Саллі, щоб зустріти дівчину з роботи. Навпроти, біля службового виходу, або трохи далі, на розі, юрмилося кілька молодиків, а дівчата, виходячи парами чи невеличкими групками, впізнавали Кері, хихотіли та підштовхували одна одну ліктями. Саллі у простій чорній сукні анітрохи не нагадувала ту сільську дівчину, що пліч-о-пліч із ним збирала хміль. Із крамниці вона виходила швидко, але, помітивши Філіпа, сповільнювала крок і безтурботно усміхалася. Разом вони минали галасливі вулиці, і Філіп розповідав дівчині про роботу в шпиталі, а вона йому — чим займалася сьогодні в крамниці. Незабаром Кері запам’ятав імена її співробітниць. Виявилося, що Саллі має стримане, але уїдливе почуття гумору. Вона обговорювала дівчат та чоловіків, що минали повз них, і його зачудовувала її несподівана жартівлива влучність. Дівчина розмовляла особливим, надзвичайно серйозним тоном, наче в її словах узагалі не було нічого смішного, але її спостережливі зауваження змушували Філіпа радісно реготати. Саллі кидала на нього швидкі погляди, і її усміхнені очі підказували, що дівчина чудово знає про свою дотепність. Зустрічаючись, вони потискали руки і прощалися так само офіційно. Якось Кері запросив дівчину до себе на чай, але вона відмовилася:

— Ні, я цього не робитиму. Це виглядатиме підозріло.

Вони ніколи й словом не прохопилися про кохання. Здавалося, дівчина не хоче нічого більшого за його компанію на таких прогулянках, однак Філіп був упевнений, що вона радіє їхнім зустрічам. Саллі залишалася для нього такою ж загадкою, як на початку їхнього знайомства. Її поведінку Кері так і не зрозумів, але, знайомлячись із дівчиною ближче, відчував щоразу більшу симпатію до неї — вона багато знала, була стриманою і володіла якоюсь чарівною чесністю: відчувалося, що на неї можна покластися за будь-яких обставин.

— Ви страшенно хороша, — сказав якось Філіп ні сіло ні впало.

— Гадаю, я точно така ж, як усі інші, — відгукнулася Саллі.

Він знав, що не кохає її. Але він насолоджувався компанією Саллі, вона дивним чином заспокоювала його; Філіп відчував до дев’ятнадцятирічної продавчині палку прихильність і ще дещо, що йому самому видавалося сміховинним, — повагу. А ще Кері захоплювався її чудовим здоров’ям. Саллі була величним звіром без жодної вади, її фізична бездоганність сповнювала його побожним захватом. Поруч із Саллі Філіп почувався не вартим її.

А потім, коли минуло три тижні з дня їхнього повернення до Лондона, на прогулянці він помітив, що дівчина мовчазна. Її безтурботний вираз обличчя псувала ледь помітна зморшка між бровами, наче дівчина ось-ось насупиться.

— Що сталося, Саллі? — запитав Філіп.

Вона відповіла, дивлячись не на нього, а прямо перед собою:

— Не знаю. — На дівоче обличчя лягла тінь.

Він одразу збагнув, що вона мала на увазі. Серце раптово загупало, і Філіп відчув, як кров відлила від обличчя.

— Ви про що? Невже ви боїтеся, що… — Він застиг і не міг зробити жодного кроку. Йому ніколи не спадало на думку, що щось таке може статися. А потім Кері побачив, як затремтіли дівочі вуста і як вона намагається не розплакатися.

— Точно не впевнена. Може, все буде гаразд.

Вони мовчки дійшли до рогу Ченсері-лейн, де завжди прощалися. Саллі простягнула руку і всміхнулася.

— Не турбуйтеся через це. Сподіватимемося на краще.

Філіп пішов геть, а думки штовхалися у нього в голові. Яким дурнем він був! Це перше, що спало йому на думку, — ницим, жалюгідним дурнем; і Філіп повторював це собі в нападі гніву дюжину разів. Як він міг у таке вплутатися? І водночас, попри те що думки в голові переслідували одна одну, раптом здалося, наче вони застигли на місці, безнадійно заплутавшись, мов шматочки головоломки в нічному кошмарі. Філіп запитав себе, що збирається робити. Майбутнє так виразно виднілося перед ним, усього, чого він прагнув, можна було торкнутися рукою, а тепер його немислима дурість звела нову перешкоду. Кері ніколи не вмів протистояти тому, що вважав вадою у своєму рішучому прагненні жити добре впорядкованим життям, — своїй пристрасті до майбутнього. Тож, щойно влаштувавшись на роботу до шпиталю, він узявся до організації майбутніх подорожей. Раніше він намагався не складати занадто детальних планів — це лише засмучувало; але тепер, коли мета була такою близькою, Філіп не бачив нічого поганого в палкому бажанні, якому неможливо було протистояти. Перш за все Філіп збирався податися до Іспанії. Він любив цю країну всім серцем. І досі її атмосфера, романтика, кольори, історія та велич надихали Філіпа. Він відчував, що Іспанія має для нього особливу інформацію, яку не вдасться знайти в жодній книжці. Він знав її старі міста так, наче з дитинства блукав їхніми кривими вуличками. Кордова, Севілья, Толедо, Леон, Тарраґона, Бурґос. Видатні іспанські художники були йому до душі, і пульс Кері пришвидшувався від самої лише думки, як він опиниться віч-на-віч із цими полотнами, важливішими для його замордованого тривожного серця за будь-які інші. Він читав видатних поетів, більш значущих для людства, ніж усі, народжені в інших країнах, і здавалося, наче вони п’ють натхнення не з тих джерел, що цілий світ, а прямісінько зі спекотних духмяних рівнин і позбавлених рослинності гір своєї землі. Мине кілька коротких місяців, і він почує навколо найкраще пристосовану для величі душі та пристрасті мову. Вишуканий смак Філіпа обережно підказував, що Андалузія буде занадто ніжною та чуттєвою, навіть трохи занадто вульгарною, щоб задовольнити його запал. Тому фантазія радо зупинялася на спустошених вітрами землях Кастилії та грубих пишнотах Араґону й Леону. Кері й гадки не мав, що отримає від цих нових знайомств, але відчував, що вони дадуть йому силу та цілеспрямованість, які допоможуть потім сміливіше зустріти і збагнути різноманітні дива ще віддаленіших і незбагненніших місць. Утім, це був лише початок. Кері контактував із численними компаніями, що наймали на свої кораблі хірургів; він точно знав їхні маршрути, а від чоловіків, які там працювали, дізнавався про переваги й недоліки кожного рейсу. Філіп відкинув «Орієнт» та «P&O»: у них складно було отримати місце і до того ж кількість пасажирів залишала медику небагато свободи. Але були ще й інші компанії, які відправляли у тривалі експедиції на Схід вантажні кораблі; вони зупинялися в різних портах на стоянку від одного дня до двох тижнів, тож часу залишалося чимало і вдавалося здійснити подорож у глиб материка. Платили там погано, а їжу щонайбільше можна було назвати пристойною, тому охочих обійняти цю посаду було небагато, і випускник із лондонським дипломом безумовно отримав би її, подавши туди свої документи. Оскільки, крім найманих робітників чи тих, хто подорожував від одного віддаленого порту до другого, пасажирів на борту не було, життя на кораблі видавалося мирним і приємним. Філіп знав напам’ять перелік місць, куди причалювали рейси, і кожна назва викликала видіння тропічного сонця, магічних кольорів та розкішного, таємничого, насиченого життя. Життя! Ось чого він хотів. Нарешті він зустрінеться віч-на-віч із Життям. А може, в Токіо чи Шанхаї вдасться пересісти на інший рейс та майнути на острови в південній частині Тихого океану. Лікар потрібен усюди. Напевно, існувала можливість перетнути знизу вгору Бірму, і невже він не зможе навідатися до густих джунглів Суматри чи Борнео? Філіп досі залишався молодим і час не був йому на заваді. В Англії він не мав жодних зв’язків, жодних друзів: можна було роками їздити світом уздовж і впоперек, вивчаючи красу, дива й різноманіття життя.

І ось тобі — маєш. Кері навіть не сподівався на те, що Саллі помилилася; він був навдивовижу впевнений, що все це правда. Важко було сумніватися, адже кожен бачив: Природа створила цю дівчину для того, щоб вона стала матір’ю якоїсь дитини. Філіп знав, що йому слід робити. Він не міг дозволити цій прикрій випадковості змусити його хоча б на волосину відхилитися від обраного шляху. Кері подумав про Ґріффітса, він легко міг уявити, з якою байдужістю сприйняв би таку новину цей юнак; уся ситуація здалася б йому жахливою неприємністю, і він, як справжній мудрець, накивав би п’ятами, дозволивши дівчині самій докласти всіх зусиль для вирішення своєї проблеми. Філіп переконував себе, що це сталося тому, що було неминуче. Не можна було звинувачувати його більше за Саллі, ця дівчина знала, в якому світі живе, і свідомо ризикнула. Було б божевіллям дозволити цій випадковості зіпсувати все його життя. Кері був одним із небагатьох людей, хто кмітливо збагнув швидкоплинність життя і знав, як важливо сповна ним насолоджуватися. Саллі він допоможе, чим зможе; навіть ризикне забезпечити дівчину солідною сумою грошей. Рішучий чоловік ніколи не дозволить, аби його збили зі шляху до мети.

Філіп казав собі всі це, але знав, що не зможе. Просто не зможе. Він добре себе знав.

— Який я, в біса, слабкодухий, — розпачливо пробурмотів він.

Вона вірила йому і була до нього доброю. Кері просто не міг зробити те, що (попри всі його обставини) здавалося жахливим. Він знав, що не матиме спокою в мандрах, якщо його завжди супроводжуватиме думка про злидарювання Саллі. А ще ж були її батько та мати: вони завжди добре до нього ставилися, і не можна було відповідати їм невдячністю. Єдиний вихід — якомога швидше побратися з Саллі. Він напише докторові Саусу, повідомить, що незабаром збирається одружитися і погодиться на його пропозицію, якщо вона досі чинна. Лікарська практика для бідняків залишалася для Кері єдиною можливістю; там ніхто не зважатиме на його фізичну ваду і не кепкуватиме з відсутності манер у його дружини. Дивно було думати про Саллі як про дружину. Від цієї думки Філіпа сповнювало химерне лагідне почуття, а від роздумів про дитину, яка була його нащадком, хлопця накрило цілою хвилею емоцій. Він майже не сумнівався, що доктор Саус захоче найняти його, і уявляв собі, яке життя вони з Саллі вестимуть у рибальському селищі. Вони матимуть невеличкий будиночок із видом на море, і Філіп дивитиметься, як могутні кораблі пливуть до земель, які йому ніколи не вдасться побачити. Кроншоу колись казав йому, що життєві реалії не мають жодного значення для того, хто завдяки своїй уяві успадкував царства близнюків: час і простір. Він мав рацію! Любов і юність уже не відмінить[345].

Весільним подарунком дружині стануть усі його високі сподівання. Самопожертвування! Краса цієї ідеї окрилила Філіпа, і цілий вечір він думав тільки про неї. Від збудження навіть не міг читати. Здавалося, наче щось витягло його на вулицю, і Кері тинявся туди-сюди вздовж Бьордкейдж-волк, а серце заходилося від радості. Він ледве міг упоратися з нетерплячістю. Йому кортіло побачити, як ощасливить Саллі його пропозиція, і, якби не було так пізно, він просто зараз пішов би до неї. Філіпова фантазія малювала довгі вечори, які вони із Саллі проводитимуть у затишній вітальні; завіси вони не запинатимуть, аби бачити у вікні море; він читатиме свої книжки, а дружина схилятиметься над своєю роботою, і її чарівне личко, осяяне лампою з абажуром, здаватиметься ще прекраснішим. Вони говоритимуть про свою дитину, яка потроху дорослішатиме, і коли Саллі зустрічатиметься з чоловіком поглядом, у її очах сяятиме любов. Рибалки та їхні дружини, котрих лікуватиме Філіп, надзвичайно прив’яжуться до них, а родина Кері зі свого боку перейматиметься радощами та негараздами їхніх простих життів. Однак зараз думки його поверталися до сина, який буде його та її дитиною. Він уже відчував до нього палку любов. Філіп думав про те, як гладитиме долонями його маленькі досконалі ручки та ніжки, він знав, що дитина буде чарівною і втілить усі його мрії про багате і насичене різноманітними подіями життя. Згадуючи свої довгі поневіряння в минулому, Кері з радістю дивився в майбутнє. Він прийняв свою ваду, котра так ускладнила йому життя; Філіп знав, що вона загартувала його характер, але тепер зрозумів, що завдяки їй виплекав ту схильність до самоаналізу, яка подарувала йому стільки задоволення. Без неї він ніколи б не розвинув свого тонкого розуміння краси, своєї пристрасті до мистецтва та літератури, своєї цікавості до різних життєвих сцен. Кепкування та презирство, якими його так часто нагороджували, спрямували хлопцеву свідомість усередину себе самого і посіяли ті квіти, які (як відчував Філіп) ніколи не втратять свого аромату. Згодом Кері зрозумів, що «нормальність» була найрідкіснішою на світі річчю. Кожен мав свою ваду, фізичну чи розумову: Кері подумав про всіх людей, яких знав (світ був справжньою божевільнею, і все в ньому було шкереберть), і побачив перед собою довгу процесію людей із понівеченими тілами та покрученими мізками; дехто хворів тілесно, мав слабке серце чи легені, а інші страждали від душевних болячок, млявої волі чи любові до спиртного. Цієї миті Філіп праведно співчував кожному з них. Усі вони були безпомічними знаряддями в руках сліпої долі. Він готовий був пробачити Ґріффітса за його віроломство і Мілдред за біль, якого вона йому завдала. Вони нічого не могли з собою вдіяти. Єдиним розсудливим рішенням було прийняти людське добро і примиритися з їхніми недоліками. У пам’яті промайнула згадка про слова розіп’ятого Господа: «Отче, відпусти їм, бо не знають, що чинять вони»[346].