Тягар пристрастей людських

48

Коли Філіп повернувся до «Амітрано», виявилося, що Фанні Прайс там більше не навчається. Вона вже віддала ключ від своєї шафки. Кері поцікавився у місіс Оттер, чи відомо їй, що сталося з дівчиною, і та, здвигнувши плечима, відповіла, що вона, мабуть, повернулася до Англії. Хлопець відчув полегшення. Він вже досхочу наївся її вічно поганого настрою. До того ж Фанні наполегливо давала йому поради, ображалася, якщо він не дослухався до них, і не хотіла зрозуміти, що він уже не почувається таким бовдуром, як на самому початку. Незабаром Філіп остаточно про неї забув. Тепер він малював олійними фарбами й почувався завзято. Хлопець сподівався, що йому вдасться створити щось дійсно вартісне й надіслати наступного року до Салону. Лоусон писав портрет міс Челіс. Дівчина чудово виходила на картинах, і всі юнаки, жертви її чарів, обов’язково малювали її. Від природи Рут була ледачою і полюбляла театральні пози, завдяки чому стала досконалою натурницею; до того ж вона достатньо добре розумілася на техніці живопису і могла дати корисну пораду. Своєю власною роботою дівчина охоче поступалася, адже в мистецтві здебільшого любила життя, яке ведуть митці. Їй подобалися теплі студії, де можна було палити, не рахуючи цигарок, і розповідати низьким приємним голосом про любов до мистецтва і мистецтво любові. Різниці між цими двома поняттями Рут не розуміла.

Лоусон малював із надзвичайним працелюбством: він цілими днями стояв біля мольберта, поки не падав із ніг, а потім здирав намальоване. Нікому, крім Рут Челіс, не вистачило б на нього терпіння. Урешті-решт молодий художник безнадійно заплутався.

— Єдиний вихід — узяти нове полотно і почати спочатку, — сказав він. — Тепер я точно знаю, чого хочу, і справа посуватиметься швидко.

Філіп був присутній при цій розмові, і міс Челіс звернулася до нього:

— Чому б вам теж мене не намалювати? Ви могли б навчитися багатьох речей, спостерігаючи за роботою містера Лоусона.

Міс Челіс була делікатною панянкою і до всіх своїх коханців зверталася на прізвище.

— Залюбки, якщо Лоусон не заперечуватиме.

— Мені начхати, — озвався його друг.

Уперше в житті Філіп брався за портрет і починав його із тривогою та гордістю. Він сів поруч із Лоусоном і малював те саме, що й товариш. Йому допомагали і приклад, і поради, які охоче давала парочка. Кінець кінцем Лоусон завершив роботу і попросив Клаттона оцінити її. Той тільки нещодавно повернувся до Парижа. Після Провансу він вирушив до Іспанії, мріючи подивитися в Мадриді на Веласкеса, а потім поїхав до Толедо. Там Клаттон провів три місяці і повернувся до своїх друзів із новим іменем на вустах: хлопець розповідав дивовижні речі про художника на ім’я Ель Греко[212], але виявилося, що познайомитися з його творчістю можна лише в Толедо.

— О, так, я чув про нього, — повідомив Лоусон, — це старий майстер, який вирізнявся тим, що малював так само погано, як сучасні художники.

Клаттон був мовчазніший, ніж завжди, і не відповів, але кинув на Лоусона насмішкуватий погляд.

— Ви покажете нам картини, які привезли з Іспанії? — попросив Філіп.

— Я нічого не писав у Іспанії. Був занадто зайнятий.

— То чим ви там займалися?

— Я розмірковував. Схоже, імпресіоністи мене більше не цікавлять; мені здається, за кілька років вони видаватимуться порожніми й поверховими. Я хочу забути все, що вивчив, і почати спочатку. Повернувшись сюди, я знищив усе намальоване раніше. Тепер у моїй студії немає нічого, крім мольберта, фарб і кількох чистих полотен.

— І що ви збираєтеся робити далі?

— Поки не знаю. Я ще не зрозумів, чого точно хочу.

Клаттон розмовляв повільно і якось дивно, наче прислухався до чогось ледь чутного. Здавалося, у ньому прокинулася якась загадкова сила, якої хлопець сам не розумів, і щодуху намагалася знайти вихід. Він вражав своєю могутністю. Лоусон боявся його критики, хоча сам напросився на неї, і намагався уникнути можливого сорому, вдаючи, що ставиться до Клаттонової думки зверхньо. Юнак якийсь час мовчки дивився на портрет, а потім кинув погляд на Філіпову картину, що стояла на мольберті.

— А це що? — запитав він.

— Ох, я теж накидав портрет.

— Наполеглива мавпа, — пробурмотів Клаттон.

Він знову відвернувся до Лоусонового полотна. Філіп почервонів, але не прохопився жодним словом.

— Ну, то що ви про неї думаєте? — не витримав нарешті Лоусон.

— Чудово пропрацьоване обличчя, — озвався товариш. — Як на мене, намальовано дуже добре.

— Гадаєте, з пропорціями все гаразд?

— Цілком.

Лоусон радісно всміхнувся й обтрусився, мов вимоклий пес.

— Послухайте, мені страшенно приємно, що картина вам подобається.

— Не подобається. Не думаю, що вона чогось варта.

Лоусонове обличчя витягнулося, і він зачудовано витріщився на друга, не розуміючи, що той має на увазі. Клаттон не мав ораторського хисту й насилу витискав із себе слова. Те, що він хотів сказати, звучало заплутано, недорікувато й багатослівно, але Філіп зрозумів основну думку цієї беззмістовної балаканини. Клаттон ніколи не читав книжок і вперше почув ці слова від Кроншоу; спершу вони не справили на нього враження, але запали в пам’ять і пізніше раптово нагадали про себе та видалися справжнім відкриттям: гарний художник повинен одночасно малювати два об’єкти — людину та її душевні наміри. Імпресіоністів цікавили інші проблеми: вони неперевершено зображували людину, але наміри її душі хвилювали їх не більше, ніж англійських портретистів вісімнадцятого століття.

— Однак, намагаючись передати це, ви стаєте занадто буквальним, — увірвав його Лоусон. — Якби я міг написати людину так, як це робить Мане! І нехай усі її душевні наміри летять під три чорти.

— Було б чудово, якби ви могли перемогти Мане на його власному полі, але вам до нього далеко. Не можна шукати натхнення в позавчорашньому дні; його вже висмоктали сповна. Слід повернутися в минуле. Побачивши роботи Ель Греко, я зрозумів, що портрет може дати значно більше, ніж ми гадали.

— Але це лише поверне нас до Раскіна! — загорлав Лоусон.

— Ні… Розумієте, Раскін переймався мораллю, а мені на неї начхати: дидактика нічого не варта, етика і таке інше, суть лише в пристрасті та емоціях. Найвидатніші портретисти — Рембрандт і Ель Греко — малювали одночасно людину і її душевні наміри; а другорядні художники обмежуються тільки людиною. Конвалія буде прекрасною, навіть утративши свій аромат, але завдяки йому її краса досконаліша. Ця картина, — Клаттон вказав на роботу Лоусона, — ну, намальовано все правильно, й обличчя добре пропрацьоване, але це так буденно; її слід було намалювати і пропрацювати обличчя так, аби глядач здогадався: ця дівчина — вошива хвойда. Точність — це чудово, однак Ель Греко намалював людей заввишки вісім фунтів, адже хотів передати щось таке, що не вдавалося зобразити інакше.

— До дідька вашого Ель Греко! — кинув Лоусон. — Який зміст пережовувати його картини, якщо ми не можемо їх побачити?

Клаттон здвигнув плечима, мовчки підпалив цигарку і вийшов. Філіп і Лоусон перезирнулися.

— У його словах є якась правда, — погодився Філіп.

Лоусон похмуро тупився у свою картину.

— А як, чорт забирай, передати душевні наміри, якщо не малювати те, що ти бачиш?

Приблизно у цей самий час у Філіпа з’явився новий друг. Щопонеділка зранку у школі збиралися натурники, й одного з них запрошували позувати цього тижня. Якось раз натурником вибрали юнака, котрий, вочевидь, не займався цим професійно. Те, як він поводився, привернуло Філіпову увагу: вийшовши на підвищення, він міцно сперся на обидві ноги, розправив плечі, зчепив руки й різко виставив уперед голову. Ця поза підкреслювала гарну фігуру: на тілі юнака не було жодної краплі жиру, а м’язи випиналися так, наче були вилиті зі сталі. Натурник мав коротко підстрижену голову правильної форми, недовгу борідку, великі темні очі й густі брови. Він не змінював пози протягом кількох годин, і не схоже було, що стомився. На його обличчі злилися сором’язливість і рішучість. Його палка енергія розбурхала Філіпову романтичну уяву, і після сеансу, побачивши юнака в одязі, Кері подумав, що він наче вбраний у лахміття король. Натурник був небагатослівний, але за кілька днів місіс Оттер пояснила, що він іспанець і ніколи раніше не позував.

— Підозрюю, що йому довелося голодувати, — припустив Філіп.

— Ви помітили його костюм? Досить акуратний і пристойний, хіба ні?

Так склалося, що Поттер, один із тих американців, що навчалися в «Амітрано», збирався на кілька місяців до Італії й запропонував Філіпові свою студію. Той зрадів, бо Лоусонові зверхні поради йому вже трохи набридли і хотілося побути на самоті. Наприкінці тижня Кері підійшов до натурника і, вдаючи, що не встиг завершити малюнок, поцікавився, чи не погодиться той попрацювати один день у нього в студії.

— Я не натурник, — озвався іспанець. — Наступного тижня у мене є інші справи.

— Ходімо пообідаємо разом і домовимося, — запропонував Філіп і, побачивши, що співрозмовник вагається, додав: — Обід зі мною навряд чи вам нашкодить.

Здвигнувши плечима, натурник погодився, і хлопці вирушили до crèmerie[213]. Іспанець жваво розмовляв ламаною і не завжди зрозумілою французькою, але Філіпові вдалося потоваришувати з ним. Виявилося, що той був письменником. Він приїхав до Парижа, щоб писати романи, і перебивався усіма можливими для того, хто не має ні копійки в кишені, методами: давав уроки, брався за всі переклади, які міг знайти (здебільшого це були ділові папери), і нарешті вимушений був позувати, щоб отримати гроші за своє гарне тіло. Платили непогано, і зароблених минулого тижня грошей йому мало вистачити на два наступних; іспанець розповів здивованому Філіпу, що може з легкістю прожити на два франки на день, але соромиться демонструвати своє тіло за гроші. Він вважав позування приниженням, із яким можна змиритися лише, якщо тобі загрожує голодна смерть. Філіп пояснив, що шукає натурника, аби написати голову, а не тіло; йому хотілося намалювати портрет, який наступного року можна буде надіслати до Салону.

— Але чому вам заманулося малювати саме мене? — здивувався іспанець.

Філіп відповів, що його зацікавила голова юнака і, схоже, у нього може вийти непоганий портрет.

— Я не маю на це часу. Мені шкода кожної поцупленої у письменництва хвилини.

— Але ви потрібні мені тільки після обіду. Зранку я займаюся в шкільній студії. Зрештою, краще позувати для мене, ніж перекладати юридичні документи.

У Латинському кварталі ще живі були легенди про часи, коли студенти з різних країн жили в тісному сусідстві, але ці дні давно минули, і тепер різні нації відмежовувалися майже так само, як у якомусь східному місті. Співвітчизники у «Жюльєна» та «Beaux-Arts»[214] зневажали французьких студентів, котрі зналися з іноземцями; англієць майже не мав нагоди ближче познайомитися з тими, для кого рідним було місто, де він зараз жив. Правду кажучи, чимало студентів після п’ятирічного навчання знали французьку на рівні спілкування в крамниці та жили таким англійським життям, наче не залишали Південного Кенсінґтону.

Філіп зі своєю пристрастю до романтики радів можливості познайомитися з іспанцем і доклав усіх зусиль, аби подолати його супротив.

— Знаєте, як я вчиню, — сказав нарешті той, — я позуватиму вам, але не через гроші, а для власного задоволення.

Філіп протестував, але його новий знайомий не здавався, і кінець кінцем вони вирішили, що іспанець прийде о першій годині наступного понеділка. Він дав Філіпові картку, на якій було надруковане його ім’я: Міґель Ахурія.

Міґель позував регулярно і, попри те що відмовлявся брати платню, весь час позичав у Філіпа по п’ятдесят франків. Кері міг дешевше найняти справжнього натурника, але такий сценарій створював для іспанця приємну ілюзію, що він не заробляє на життя принизливою працею. Національність хлопця робила його в очах Філіпа утіленням романтики, і той постійно розпитував у натурника про Севілью, Ґранаду, Веласкеса та Кальдерона. Однак розмови про велич його батьківщини були нестерпними для Міґеля. Хлопець був солідарний із багатьма своїми співвітчизниками і вважав Францію єдиною країною, де міг жити інтелігент, а Париж — центром всесвіту.

— Іспанія померла! — кричав він. — Там немає письменників, немає мистецтва, нічого немає!

Із нестримним красномовством свого народу юнак потихеньку відкрив Філіпові душу. Він писав роман і сподівався, що той зробить його відомим. Під впливом Золя хлопець вирішив, що дія відбуватиметься в Парижі. Він детально переказав Філіпові сюжет, і той видався йому примітивним і дурнуватим. Його наївна еротика («cèst la vie, mon cher, cèst la vie!»[215] — кричав автор) лише підкреслювала банальність фабули. Міґель писав його два роки, перемагаючи труднощі, відмовляючись від усіх задоволень життя, котре привабило його в Париж; заради мистецтва він мало не помирав із голоду, пообіцявши собі, що йому ніщо не завадить досягнути мети. Його зусилля були насправді героїчними.

— А чому б вам не писати про Іспанію? — вигукнув Філіп. — Це було б значно цікавіше. Ви знаєте місцеве життя.

— Але Париж — єдине місто, варте, аби про нього писали. Париж — ось життя.

Одного дня він приніс уривок роману і, перекладаючи речення за реченням такою поганою французькою, що Філіп майже нічого не розумів, прочитав кілька абзаців. Це було просто жалюгідно. Збитий із пантелику Філіп дивився на картину, яку малював: за високим чолом ховався пересічний розум, а очі, в яких іскрилася пристрасть, не бачили нічого, крім буденної банальщини. Кері був незадоволений портретом і наприкінці сеансу майже завжди стирав намальоване. Намагатися зобразити душевні пориви — гарна мета, але хтозна, як це зробити, коли люди здаються згустком протиріч. Філіпові подобався іспанець, і його засмучувала думка, що напружена боротьба цього хлопця даремна; він мав усе, що потрібно видатному письменнику, крім таланту. Філіп дивився на власну роботу. Як дізнатися, чи є в ній щось вартісне, а чи він просто марнує час? Зрозуміло було, що для досягнень замало самої лише волі, а впевненість у собі нічого не варта. Філіп подумав про Фанні Прайс; вона ні на мить не сумнівалася у своєму хисті й мала надзвичайну силу волі.

— Якби я подумав, що з мене нічого не вийде, я б радше припинив малювати, — сказав Філіп. — Не бачу жодного сенсу в тому, щоби бути посереднім художником.

Якось вранці, коли він виходив із дому, concierge гукнула йому, що на нього чекає лист. Кері отримував листи лише від тітки Луїзи та зрідка від Гейворда, а почерк на конверті був незнайомий. Ішлося там про таке:

Філіпа раптом мало не знудило від жаху. Він поспіхом кинувся до будинку, де жила дівчина. Хлопець здивувався, що вона взагалі була в Парижі. Він не бачив її кілька місяців і гадав, що Фанні вже давно повернулася до Англії. Зайшовши до під’їзду, він запитав у concierge, чи вдома дівчина.

— Так, я вже два дні не бачив, щоб вона виходила.

Філіп злетів нагору сходами і загрюкав у двері. Ніхто не відповідав. Він погукав дівчину на ім’я. Двері були замкнені, і, зазирнувши в замкову щілину, Філіп побачив, що ключ стирчить у замку.

— О Господи, сподіваюся, вона не накоїла нічого жахливого! — крикнув він уголос.

Кері побіг униз і сказав портьє, що дівчина, без жодних сумнівів, у кімнаті. Він отримав від неї листа і боявся, що сталося щось жахливе. Пропонував вибити двері. Похмурий портьє, котрий майже не слухав його, налякався; він не хотів відповідати за зламані двері; їм слід викликати commissaire de police[216]. Вони разом пішли до bureau[217], а потім викликали слюсаря. Філіп дізнався, що міс Прайс не заплатила комірне за останні три місяці; на Новий рік вона не подарувала портьє подарунок, хоча так було заведено. Четверо чоловіків піднялися сходами і знову погрюкали в двері. Ніхто не відповів. Слюсар узявся за роботу, і нарешті всі увійшли до кімнати. Філіп скрикнув й інстинктивно прикрив очі долонями. Нещасна дівчина з мотузкою навколо шиї висіла на гаку, вкрученому кимось із попередніх мешканців, щоб повісити балдахін. Своє власне вузеньке ліжко вона відсунула і стала на стілець, який потім відштовхнула вбік. Тепер він перевернутий лежав на підлозі. Чоловіки перерізали мотузку. Тіло вже давно захололо.