Тягар пристрастей людських

94

Зробити операцію Філіп попросив містера Якобса, асистуючого хірурга, у якого він проходив перев’язувальну практику. Чоловік радо погодився, адже тоді саме цікавився запущеними викривленнями стопи і збирав матеріал для статті. Він попередив Філіпа, що не зможе зробити його ногу такою ж, як друга, але її стан значно поліпшиться: він завжди кульгатиме, однак зможе взувати менш потворний черевик, ніж той, до якого вже звик. Філіп пригадав, як молився Богові, здатному зсунути з місця гори для того, хто вірить, і сумно всміхнувся.

— Я не чекаю дива, — заспокоїв він.

— Я гадаю, ви достатньо мудрий, аби дозволити мені спробувати зробити те, що я можу. Ось побачите, клишоногість заважатиме вашій лікарській практиці. Пересічна людина має чимало примх, їй не подобається, якщо з лікарем щось не гаразд.

Філіп потрапив до «маленької палати» на сходовій клітці, відокремленої від інших палат, яку приберігали для особливих випадків. Він залишався там цілий місяць, адже хірург не дозволяв йому виписатися, поки він не зміг ходити. Операцію Кері переніс добре і приємно проводив час. Його часто навідували Лоусон і Ательні, якось раз завітала місіс Ательні з двома дітьми, знайомі студенти час від часу забігали потеревенити, а Мілдред заходила двічі на тиждень. Усі були дуже люб’язні, а Філіп завжди дивувався, коли про нього піклувалися, розчулювався і відчував вдячність. Він із полегшенням насолоджувався турботою; він міг не перейматися майбутнім і не думати, наскільки вистачить грошей та чи впорається він із випускним іспитом; а читати можна було скільки завгодно. Останнім часом через Мілдред читати йому вдавалося нечасто: щойно він збирався зосередити увагу, дівчина робила якесь безглузде зауваження і не заспокоювалася, поки не почує відповідь; варто йому було зручно вмоститися з книжкою, вона знаходила якусь хатню роботу і приносила йому то пляшку, яку не вдавалося відкоркувати, то молоток, аби забити цвях.

До Брайтона вони вирішили поїхати в серпні. Філіп хотів винайняти кімнату, але Мілдред заперечила, що тоді їй доведеться займатися господарством, а відпочити вона зможе лише за умови, що вони оселяться в пансіонаті.

— Вдома мені щодня доводиться готувати; мене від цього аж нудить, я хочу якихось змін.

Філіп погодився, а Мілдред випадково знала про один пансіонат у Кемптауні, де з кожного братимуть двадцять, щонайбільше двадцять п’ять шилінгів на тиждень. Вони домовилися, що вона напише туди і замовить кімнати, але, повернувшись додому, Філіп виявив, що Мілдред цього не зробила, і розгнівався.

— Не думаю, що ви мали так багато справ, — кинув він.

— Ну, я не в змозі пам’ятати все на світі. Хіба ж я винна, що забула?

Філіпові так кортіло швидше поїхати до моря, що він не хотів гаяти час на листування з господинею пансіонату.

— Ми залишимо багаж на вокзалі, підемо туди й подивимося, чи є в них вільні кімнати. Якщо є, просто відправимо за нашими речами носія.

— Як вам завгодно, — манірно озвалася Мілдред.

Дівчина ненавиділа, коли її в чомусь звинувачували. Ображено усамітнившись у зверхньому мовчанні, вона байдуже спостерігала, як Філіп готується до від’їзду. Від серпневого сонця в маленькій квартирі було спекотно й задушливо, а вулиця наганяла до кімнат смердюче тепло. Лежачи в маленькій палаті зі стінами, пофарбованими червоною клейовою фарбою, він сумував за свіжим повітрям і мріяв, як море бризкатиме водою на груди. Філіпові здавалося, що ще одна ніч у Лондоні закінчиться для нього божевіллям.

Побачивши на брайтонських вулицях натовпи відпочивальників, Мілдред знову перебувала в гарному гуморі, і дорогою до Кемптауна настрій у них обох був чудовий. Філіп погладив дитячу щічку.

— За кілька днів вони матимуть зовсім інший колір, — пообіцяв він, усміхаючись.

Вони приїхали до пансіонату й відпустили екіпаж. Двері відчинила неохайна покоївка і на Філіпове запитання про вільні кімнати пообіцяла перевірити. Потім вона привела господиню. Огрядна й ділова жінка середніх років спустилася сходами, уважно оглянула гостей професійним поглядом і поцікавилася, яке житло вони шукають.

— Дві окремих кімнати, і, якщо можна, ми хотіли б попросити дитяче ліжечко для однієї з них.

— Боюся, у мене немає двох окремих кімнат. У мене є одна велика кімната для двох, куди я можу поставити ліжечко для дитини.

— Не думаю, що нас це влаштує, — відповів Філіп.

— Наступного тижня я зможу дати вам ще одну кімнату. Просто зараз у Брайтоні багато гостей, і доводиться брати те, що дають.

— Якщо це всього на кілька днів, Філіпе, гадаю, ми змогли б якось потерпіти, — втрутилася Мілдред.

— Мені здається, нам буде зручніше у двох кімнатах. Чи могли б ви порадити нам якийсь інший пансіонат?

— Можу, але не думаю, що в них є більше вільних кімнат, ніж у мене.

— Якщо ваша ласка, дайте нам їхню адресу.

Огрядна жінка порадила пансіонат на сусідній вулиці, і вони пішли туди пішки. Філіп уже досить добре ходив, хоча залишався слабким і мусив спиратися на ціпок. Мілдред несла дитину. Вони трохи пройшли мовчки, аж раптом Філіп помітив, що дівчина плаче. Це роздратувало його, і він вдавав, наче нічого не помічає, але Мілдред вимагала уваги.

— Ви не дасте мені носовичок? Дитина заважає мені дістати мій власний, — сказала вона, схлипуючи й відвертаючи обличчя.

Філіп простягнув їй хустинку, але й словом не прохопився. Дівчина витерла очі й, не дочекавшись від нього відповіді, повела далі:

— Таке враження, що я заразлива.

— Будь ласка, не влаштовуйте сцену посеред вулиці, — попросив Філіп.

— Те, що ви так наполягаєте на двох кімнатах, виглядатиме дивно. Що там про нас подумають?

— Можу уявити, що, якби вони знали всі наші обставини, ми б здалися їм справжніми святенниками, — озвався він.

Дівчина скоса подивилася на нього.

— Ви ж не зізнаєтеся, що ми неодружені? — похапцем запитала вона.

— Ні.

— Тоді чому ви не хочете жити зі мною так, наче ми одружені?

— Дорогенька, я не можу пояснити. Не хочу вас принижувати, але просто не можу. Визнаю, це може видаватися дурним і безглуздим, але обставини сильніші за мене. Я так палко кохав вас, що тепер… — Він змовк на півслові. — Зрештою, важко пояснювати такі речі.

— Сильно ж ви мене любили, оце так-так! — вигукнула Мілдред.

Пансіонатом, до якого вони прямували, володіла метушлива стара діва з колючим поглядом і гострим язиком. Вона запропонувала їм одну кімнату на двох за двадцять п’ять шилінгів за кожного на тиждень плюс п’ять шилінгів за дитину, або дві окремих кімнати, але це коштуватиме на цілий фунт на тиждень дорожче.

— Мені доводиться брати більше, — виправдовуючись, пояснила господиня, — адже в крайньому разі можу поставити в одну кімнату додаткове ліжко.

— Гадаю, ми від цього не збідніємо. Як гадаєте, Мілдред?

— Ох, я не проти. Мене влаштує будь-що, — відповіла дівчина.

У відповідь на її похмуру реакцію Кері розреготався. Господиня пансіонату домовилася, щоб їхній багаж забрали, а Мілдред із Філіпом сіли перепочити. У нього трохи боліла нога, і він радо поклав її на стілець.

— Сподіваюся, ви не заперечуєте, що я сиджу в одній кімнаті з вами, — агресивно кинула Мілдред.

— Не починайте сварку, — спокійно озвався Філіп.

— Я не знала, що ви такий заможний і можете дозволити собі викидати зайвий фунт щотижня.

— Не гнівайтеся не мене. Запевняю, тільки так нам вдасться жити разом.

— Підозрюю, що ви мене просто зневажаєте, ось і все.

— Звісно ж, це не так. Чому б я мав вас зневажати?

— Усе це якось неприродно.

— Справді. Але ж ви не кохаєте мене, чи не так?

— Я? За кого ви мене маєте?

— Ви ж не надто пристрасна жінка.

— Це дуже принизливо, — похмуро озвалася Мілдред.

— Ох, на вашому місці я б так не нервував.

У пансіонаті було близько десятка людей. Їжу подавали у вузькій темній кімнаті. У голові довгого стола сиділа господиня і роздавала порції. Годували тут погано. Стара діва називала це «французькою кухнею», намагаючись приховати огидний смак страв погано приготованими соусами: камбалу тут видавали за палтуса, а новозеландську баранину за ягнятину. Кухня була маленькою і незручною, страви завжди подавали ледве теплими. Публіка тут була недалека й набундючена: літні пані з доньками — старими дівами, кумедні підстаркуваті холостяки, що завжди кудись дріботіли, бліді чиновники середнього віку з дружинами, які полюбляли хвалитися одруженими доньками і синами, що гарно влаштувалися у котрійсь із колоній. За столом обговорювали останній роман міс Кореллі[298]; комусь лорд Лейтон[299] подобався більше, ніж містер Альма-Тадема, а комусь навпаки. Незабаром Мілдред розповіла жінкам романтичну історію їхнього з Філіпом шлюбу. Він помітив, що всі ним цікавляться, адже його батьки з провінції начебто були заможними людьми, але не давали йому жодної копійки через те, що він одружився, коли ще був спудеєм. А батько Мілдред, власник великого маєтку десь на шляху до Девоншира, теж не допомагає доньці через її шлюб із Філіпом. Саме тому їм доводиться жити в пансіонаті й вони не можуть найняти няньку для дитини; а дві кімнати вони винайняли тому, що обоє звикли до комфорту і не любили тисняви. Інші гості теж якось пояснювали свою присутність тут: один самотній джентльмен завжди їздив у відпустку до «Метрополю», але полюбляв веселу компанію, яку не знайдеш у всіх цих дорогих готелях; а літня пані з донькою середніх років саме ремонтувала свій чарівний будиночок у Лондоні й весь час казала: «Ґвенні, дорогенька, цього року ми мусимо заощадити на відпустці», тож вони приїхали сюди, хоча зазвичай, безумовно, такого не робили. Мілдред усі відвідувачі здалися справжньою елітою, а звичайних неграмотних людей вона просто ненавиділа. Їй подобалося, коли джентльмен був джентльменом в усьому.

«Коли це леді й джентльмени, — казала вона, — мені подобається, щоб вони були справжніми леді й джентльменами».

Ця фраза здавалася Філіпові загадковою, але почувши, як дівчина кілька разів повторила її різним людям, а вони щиро погодилися, дійшов висновку, що вона залишається таємницею тільки для нього. Вони з Мілдред уперше залишилися вдвох. У Лондоні Кері не бачив дівчину цілий день, а після роботи вони розважалися розмовами про хатні справи, дитину та сусідів, аж поки він не брався за книжки. У Брайтоні ж вони цілий день проводили вдвох. Після сніданку йшли до моря, і ранок минав за купанням і повільними прогулянками; а вечори вони, поклавши дитину спати, непогано проводили на набережній, де можна було послухати музику й пороздивлятися невпинний потік людей (Філіп розважався, уявляючи, ким можуть бути перехожі, і вигадуючи про них невеличкі історії; він навчився відповідати на зауваження Мілдред, не слухаючи її, тож думками міг залишатися де завгодно); але по обіді час тягнувся довго і нудно. Вони сиділи на пляжі. Мілдред нагадувала, що від «доктора Брайтона» треба взяти якомога більше, а Філіп не міг читати, бо дівчина весь час базікала про все на світі. Якщо він не звертав уваги, вона починала жалітися.

— Ох, відкладіть цю дурнувату книжку. Шкідливо весь час читати. Забиваєте собі голову всілякими дурницями, ось що ви робите, Філіпе.

— Ой, ви верзете нісенітниці! — гнівався він.

— До того ж це неввічливо.

Виявилося, що вести з дівчиною бесіди непросто. Вона не могла зосередитися навіть на власних словах: якщо поруч пробігала собака чи проходив хтось у яскравій куртці, Мілдред відволікалася і забувала, про що говорила. Імена вона пам’ятала погано і дратувалася, коли не могла якесь пригадати, уривала історію на півслові й напружувала мізки. Часом дівчині доводилося здатися, але потім вона раптово згадувала й переривала Філіпа на півслові, коли він вже говорив про щось інше.

— Коллінз, ось як його звуть. Я знала, що колись таки згадаю. Коллінз — прізвище, яке я не могла пригадати.

Це діяло Філіпові на нерви, адже вона його не слухала, а варто йому було замовчати, починала звинувачувати в похмурості. Її мозок навіть на п’ять хвилин не міг замислитися про щось абстрактне, а коли Філіп сідав на улюбленого коника і брався узагальнювати, дівчина швидко давала зрозуміти, що нудьгує. Мілдред часто бачила сни й чудово їх пам’ятала, тож щодня детально переказувала.

Одного ранку Філіп отримав довгого листа від Торпа Ательні. Той, як завжди театрально, проводив відпустку, але в цьому було чимало характерної для чоловіка розсудливості. Уже десять років він робив одне й те саме — відвозив усю свою родину на хмільники до Кента, неподалік від дому місіс Ательні, і три тижні вони збирали врожай. Це давало змогу всім побути на свіжому повітрі, на радість місіс Ательні заробити грошенят і поновити контакт із матінкою-землею. На цьому особливо наполягав сам Ательні. Це тимчасове життя у полях додавало їм нових сил; наче під час якоїсь чарівної церемонії поновлювалася юність, тілесна сила і душевний спокій. Філіп неодноразово чув, як чоловік фантастично, риторично і пишномовно про це оповідав. Тепер він запрошував його зазирнути до них на день; у нього з’явилися серйозні думки щодо Шекспіра та музичних склянок, і він хотів цим поділитися, а діти весь час вимагають побачитися з дядьком Філіпом. Кері ще раз перечитав листа, коли по обіді сидів із Мілдред на пляжі. Він подумав про місіс Ательні, радісну матір багатьох дітей, з її люб’язною гостинністю та добрим гумором; про Саллі, занадто серйозну як на її вік, із її кумедною материнською поведінкою і любов’ю покерувати, про її довгі світлі коси і високе чоло, а потім про зграю веселих, галасливих, здорових і гарних дітлахів. Серце прагнуло до них. Він не пригадував, аби раніше помічав у всіх цих людях одну спільну рису — доброту. Раніше Філіп не розумів цього, але, вочевидь, саме їхня доброта і привабила його. Теоретично він у неї не вірив: якщо мораль існувала лише для зручності, добро і зло не мали жодного значення. Він не любив суперечити логіці, але в цій родині жила проста й природна доброта, яка здавалася йому чарівною. Замислившись, Кері повільно розірвав листа на маленькі клаптики; він не знав, як поїхати без Мілдред, а їхати з нею не хотілося.

Було страшенно спекотно, на небі ані хмаринки, тож довелося тікати у затінок. Дитина зосереджено гралася на пляжі камінцями, час від часу вона підповзала до Філіпа, давала йому потримати камінець, а потім забирала й обережно клала на місце. Дівчинка гралася в якусь відому їй одній таємничу і складну гру. Мілдред задрімала. Вона лежала, відкинувши голову назад, трохи відкривши рота й витягнувши ноги, а черевики негарно стирчали з-під нижньої спідниці. Філіп мимохіть кинув на неї погляд, а потім узявся розглядати уважніше. Він пригадав, як пристрасно кохав Мілдред, і здивувався, чому зараз абсолютно нічого не відчуває. Думка про таку зміну наповнила серце тупим болем. Здавалося, наче всі страждання були звичайним сміттям. Від одного доторку дівочої руки Філіп відчув екстаз; він мріяв зануритися в її душу, аби розділити з коханою кожну її думку та кожне почуття; він шалено страждав, коли між ними западала тиша, і якесь зауваження Мілдред демонструвало, наскільки далекі одна від одної їхні думки. Кері бунтував проти незламної стіни, що наче виростає між двома людьми. Йому здавалося справжньою трагедію, що таке божевільне кохання до дівчини змінилося повною байдужістю. Часом він ненавидів її. Мілдред нічого не могла навчитися, і життєвий досвід нічого їй не давав. Вона залишалася такою ж невихованою, як і раніше. Філіпа обурювало, як вона нахабно поводилася зі служниками, які важко працювали у пансіонаті.

Кері узявся обдумувати власні плани на майбутнє. Наприкінці четвертого року навчання він зможе здати іспит з акушерства, а ще за рік отримати диплом. Потім, можливо, вдасться організувати поїздку до Іспанії. Філіпові хотілося подивитися на картини, які він бачив лише на фотографіях; у глибині душі він відчував, що Ель Греко до певної миті зберігає для нього якусь особливу таємницю, і мріяв, що в Толедо розгадає її. Розкошувати він не збирався, і на п’ять сотень фунтів міг прожити в Іспанії півроку: якщо Макалістер підкине йому ще якусь вигідну справу, це можна буде легко влаштувати. Думка про гарні старі міста й жовтогарячі рівнини Кастилії зігрівала серце. Він переконував себе, що життя може дати йому значно більше, ніж дає зараз, і вірив, що в Іспанії заживе по-справжньому: можливо, в одному зі старих міст вдасться відкрити практику; там постійно чи тимчасово живе чимало іноземців, тож можна буде заробити собі на життя. Але це ще буде нескоро; спочатку треба попрактикуватися в шпиталі, здобути досвід і тоді отримати наступне місце буде легше. Філіп мріяв обійняти посаду лікаря на одному з великих торговельних кораблів, достатньо повільних для охочих щось побачити, під час зупинок у портах. Йому хотілося поїхати на Схід; уява збагачувалася краєвидами Банґкока, Шанхая та портових міст Японії, малюючи пальмові дерева, гарячі блакитні небеса, темношкірих людей, пагоди й азіатські пахощі, від яких уже тріпотіли ніздрі. Серце гупало від пристрасного бажання побачити красу незнайомого світу.

Мілдред прокинулася.

— Здається, я задрімала, — повідомила вона. — А ти, неслухняне дівчисько, що накоїло? Ця сукенка ще вчора була чистою, а тепер подивіться на неї, Філіпе.