Тягар пристрастей людських

11

Наступного ранку Філіп прокинувся від калатання дзвону і зачудовано оглянув свою спальню. А потім чийсь голос заспівав, і хлопчик одразу пригадав, де опинився.

— Вже прокинувся, Співаче?

Спальні в дортуарі відокремлювалися стінками з полірованої сосни, а замість дверей була зелена завіса. У ті часи люди не надто замислювалися про вентиляцію, тож вікна відчиняли лише вранці, коли провітрювали дортуар.

Філіп встав із ліжка й уклякнув, аби прочитати молитви. Ранок був холодний, і хлопчик трохи тремтів, але дядько навчив його, що Бог уважніше слухає ті молитви, які ти промовляєш у нічній сорочці, і не буде чекати, поки ти вдягнешся. Малого це не здивувало — Філіп уже почав розуміти, що створений Богом, якому подобаються поневіряння його прихильників. Помолившись, хлопчик умився. На п’ятдесят вихованців у школі були лише дві ванни, і кожна дитина купалася раз на тиждень. Решту часу доводилося митися у невеличкій чаші на умивальнику, який стояв у кожній спальні разом із ліжком та стільцем. Одягаючись, хлопчики радісно базікали, а Філіп всотував у себе кожнісіньке слово. Задзвенів черговий дзвінок, і всі кинулися вниз.

Діти позаймали свої місця на лавах із обох боків від довгих класних столів, а потім з’явився містер Ватсон у супроводі дружини та прислуги і теж сів. Директор виразно прочитав молитви, благаючи Бога своїм громоподібним голосом так, наче звертався особисто до кожного учня. Філіп напружено слухав його. Потім містер Ватсон прочитав один розділ із Біблії, і прислуга покинула клас. За мить неохайний юнак приніс дві величезні каструлі з чаєм, а потім повернувся знову з тарілками, на яких лежали хліб і масло.

Філіп мав вибагливий смак, і від товстих скибок масла на хлібі його одразу занудило, але побачивши, як інші хлопчики зішкрібають його, скористався їхнім прикладом. Усі привезли з дому в скриньках із іграшками тушковане м’ясо і таку-сяку їжу, а дехто отримував «додаткові» яйця та бекон, на чому непогано наживався містер Ватсон. Коли він запитав у містера Кері, чи повинен Філіп теж отримувати добавку, священик відказав, що, на його думку, хлопчиків не слід розбещувати. Директор охоче погодився — він теж вважав, що для підростаючого покоління немає нічого кращого за хліб із маслом, але деякі батьки наполягали на іншій їжі, надмірно балуючи своїх нащадків.

Філіп помітив, що ці «добавки» додають хлопчикам певного статусу, і вирішив написати тітці Луїзі і попросити, щоби йому теж їх замовили.

Після сніданку діти гуляли на майданчику. Тут поступово збиралися і ті, хто залишався у школі лише вдень, — сини місцевих священнослужителів, розквартированих офіцерів та чоловіків, які займалися в цьому старому містечку промисловими й фінансовими справами. Урешті-решт пролунав дзвінок, і всі потягнулися до школи, де у великій довгій кімнаті під протилежними стінами сиділи молодші вчителі та навчали учнів другого і третього класів. Поруч, в окремій меншій кімнаті, містер Ватсон займався з першокласниками. В офіційних звітах та промовах ці три класи називалися старшим, середнім та молодшим підготовчим курсом, аби їх можна було об’єднати з Королівською школою. Філіп опинився в молодшому. Учитель, червонощокий містер Райс із приємним голосом, весело спілкувався з учнями, тож час минав швидко. Філіп здивувався, коли годинник показав чверть по десятій і дітей відпустили на десятихвилинну перерву.

Усі учні з галасом кинулись на ігровий майданчик. Новачкам наказали стати в центрі, а всі інші вишикувалися вздовж стін, і почали грати в «Свиню посередині». Ті, хто вчився у школі давно, бігали між стінами, а новенькі учні намагалися їх упіймати: коли комусь вдавалося схопити суперника і промовити чарівні слова — «один, два, три, свиню собі бери», — той ставав в’язнем і допомагав ловити інших. Філіп побачив хлопчика, що пробігав повз нього, і спробував упіймати його, але кульгава нога не залишала йому жодних шансів, тому бігуни користувалися нагодою і прослизали прямісінько через його ділянку поля. А потім комусь із дітей прийшла в голову геніальна ідея скопіювати незграбний Філіпів біг. Інші побачили це й розреготалися; усі вони скористалися прикладом свого товариша і почали бігати навколо Кері, гротескно кульгаючи та пронизливо регочучи своїми високими голосами. Захопившись новою розвагою, хлопці мало не падали і розпалилися від сміху. Хтось зробив Філіпу підніжку, і він впав, як завжди, важко та розбив коліно. Коли Кері підвівся, всі засміялися ще гучніше. Якийсь хлопчик штовхнув його в спину, і він мало знову не впав, але, на щастя, чиясь рука підхопила його. Про гру всі геть забули — Філіпова фізична вада розважала їх не гірше. Один учень вигадав дивну хитку ходу, і вона здалася всім особливо кумедною — кілька його друзів навіть попадали на землю і перекочувалися від сміху. Філіп страшенно налякався. Він не міг збагнути, чому всі кепкують із нього. Серце гупало так сильно, що хлопчик ледве дихав і перелякався так, як ніколи в житті. Він тупо завмер, поки інші школярі бігали навколо, кривлялися і реготали; вони криком наказували йому спробувати упіймати їх, але Філіп не ворушився. Просто не хотів, аби діти знову побачили, як він бігає, і щодуху намагався не розплакатися.

Раптом пролунав дзвінок, і всі повернулися до школи. У Філіпа з розбитого коліна текла кров, а сам він був скуйовджений і вкритий пилюкою. Містерові Райсу не одразу вдалося заспокоїти клас.

Діти досі були збуджені новою чудернацькою забавкою, і Кері, помітивши, що двоє чи троє нишком зиркають на його ступні, запхав їх під лавицю.

По обіді всі пішли грати в футбол, але містер Ватсон зупинив Філіпа, коли той ішов з їдальні.

— Підозрюю, Кері, що у футбол ти грати не можеш, — повідомив він. Філіп присоромлено зашарівся.

— Так, сер.

— Гаразд. Краще прогуляйся до поля. Ти ж зможеш туди дійти, чи не так?

Філіп і гадки не мав, про яке поле йдеться, але знову повторив:

— Так, сер.

За хлопчиками наглядав містер Райс; побачивши, що Філіп не перевдягнувся, вчитель запитав, чому він не хоче грати.

— Містер Ватсон сказав, що я не мушу грати, сер, — пояснив Кері.

— Чому?

Навколо юрмилися діти і зацікавлено розглядали його; Філіпа знову накрила хвиля сорому. Він мовчки опустив очі, але інші відповіли замість нього:

— Він клишоногий, сер.

— Ох, зрозуміло.

Містер Райс був зовсім молодим — диплом він отримав лише минулого року, і тому раптово розгубився. Інстинкт підказував попросити вибачення, але зробити це було соромно. Тому вчитель голосно прикрикнув на дітей грубим голосом:

— А тепер, хлопці, ви чого чекаєте? Займайтеся своїми справами.

Дехто вже почав грати, а інші взялися ділитися на групки з двох-трьох людей.

— Краще я піду з тобою, Кері, — сказав учитель. — Ти ж не знаєш дороги, так?

Філіп почув доброту в голосі містера Райса, і ридання застрягли в горлі.

— Я не дуже швидко ходжу, сер.

— Тоді я йтиму повільніше, — всміхнувся вчитель.

Хлопчикові припав до душі цей червонощокий чоловік із пересічною зовнішністю, який знайшов для нього добре слово. Раптом він зрозумів, що вже не почувається таким нещасним.

Але вночі, коли всі вкладалися спати і вже роздягнулися, зі своєї спальні вийшов хлопчик на прізвисько Співак і запхав голову до Філіпової кімнатки.

— Ну ж бо, подивимося на твою ногу, — наказав він.

— Ні, — відрубав Філіп і швиденько застрибнув до ліжка.

— Жодних «ні», — не вгавав Співак. — Ходи-но сюди, Мейсоне.

Хлопчик із сусідньої спальні визирав з-за рогу і, зачувши останні слова, одразу прослизнув усередину. Вони схопили Філіпа і спробували зірвати з нього ковдру та простирадло, але Кері міцно тримав їх.

— Чому ви не дасте мені спокій? — крикнув він.

Співак схопив щітку і почав гамселити нею Філіпа по пальцях, якими той вчепився у ковдру. Хлопчик скрикнув.

— А чому ти не покажеш нам спокійно свою ногу?

— Не хочу.

Філіп розпачливо стиснув кулак і вдарив хлопчика, який мучив його, але був у невиграшному становищі, і суперник схопив його за руку та почав її викручувати.

— Ой, не треба, не треба, — заскиглив Філіп. — Ти зламаєш мені руку.

— Тоді замовкни і покажи ступню.

Філіп схлипнув, а потім зітхнув. Хлопець знову викрутив йому руку. Біль був нестерпним.

— Гаразд. Покажу, — здався Кері.

Він витягнув ногу з-під ковдри. Співак досі не випускав його зап’ястя і зацікавлено розглядав потворну стопу.

— Хіба ж вона не огидна? — озвався Мейсон.

До спальні зайшов ще один хлопчик і приєднався до глядачів.

— Фу-у-у, — гидливо протягнув він.

— Як на мене, якась підозріла. — Співак скривився. — Вона тверда?

Він торкнувся ноги кінчиком пальця, обережно, наче вона жила власним життям. Раптом на сходах почулися важкі кроки містера Ватсона. Діти знову накинули постіль на Філіпа і, мов кролики, подріботіли до власних спалень. До дортуару зайшов директор. Звівшись навшпиньки, він кинув погляд понад мотузкою із зеленою завісою і перевірив дві чи три спальні. Маленькі хлопчики міцно спали. Чоловік вимкнув світло і вийшов із кімнати.

Співак погукав Філіпа, але той не відповів, учепившись зубами в подушку, щоби приглушити ридання. Хлопчик плакав не через біль, якого йому завдали, не через приниження, яке відчував, коли діти розглядали його ногу, а розлютившись на себе самого, через те, що не зміг протистояти знущанням і добровільно показав ногу.

Саме тоді Філіп збагнув, яке жалюгідне його життя. Його дитячому розуму здавалося, що тепер він вічно страждатиме. Без особливого зв’язку він пригадав той холодний ранок, коли Емма підняла його з ліжечка і поклала поруч із мамою. Відтоді він ніколи не думав про це, але тепер відчув тепло материного тіла та її обійми. Раптом Філіпу здалося, що ціле його життя було сном — і материна смерть, і життя в будинку вікарія, і два нестерпних дні у школі, а завтра вранці він знову прокинеться вдома. Від цієї думки сльози висохли. Філіп був таким нещасним, що це не могло бути правдою, його мати жива, а Емма незабаром прийде і ляже спати. Хлопчик заснув.

Однак наступного ранку малого розбудило калатання дзвона, а першим, на що наштовхнувся погляд, була зелена завіса його спальні.