Тягар пристрастей людських

61

Відтоді вони бачилися щодня. Філіп почав обідати в кафе, але Мілдред заборонила йому, попередивши, що це дасть дівчатам привід для зайвих розмов, тож довелося задовольнитися чаєм; але він усе одно щодня чекав на неї, щоби провести до вокзалу; а кілька разів на тиждень вони вечеряли разом. Кері приносив дівчині невеличкі подарунки: золотий браслет, рукавички, носові хустинки та інші дрібнички. Він витрачав більше, ніж міг собі дозволити, але нічого не допомагало: Мілдред виказувала прихильність, лише отримавши щось від нього. Вона всьому знала ціну, і її вдячність була пропорційною вартості подарунка. Філіп на це не зважав. Він так радів, коли вона першою цілувала його, що не замислювався, яким чином за це заплатив. Дізнавшись, що неділі, проведені вдома, видаються дівчині нудними, Кері почав їздити до Герн-Гіллу, зустрічати її дорогою і супроводжувати до церкви.

— Люблю час від часу сходити до церкви, — зізнавалася Мілдред. — Це виглядає чудово, правда?

Потім дівчина поверталася на обід додому, Філіп поспіхом ковтав невибагливу їжу в місцевому готелі, а ввечері вони вирушали на прогулянку до брокуельського парку. Спільних тем для розмов у них було мало, тож Кері, лякаючись, що дівчина нудьгує (вона завжди нудьгувала), ламав собі мізки, вигадуючи, про що поговорити. Він розумів, що ці прогулянки не тішать нікого з них, але не міг розлучитися з дівчиною і робив усе, щоби продовжити їх, аж поки Мілдред це не набридало і вона не починала сердитися. Філіп знав, що вона байдужа до нього, і намагався розбурхати почуття, попри те що всередині щось підказувало: Мілдред не спроможна кохати, вона для цього занадто холодна. Він не міг її звинувачувати, але мимохіть залишався вимогливим. Тепер, коли вони трохи зблизилися, Кері стало складніше контролювати себе; він часто дратувався і не стримував образливих слів. Вони нерідко сварилися, і Мілдред із ним не розмовляла; але Філіп завжди плазував перед нею і принижувався. Він страшенно гнівався, що не має хоча б краплі гідності, і втрачав глузд від шалених ревнощів, якщо Мілдред розмовляла в кафе з іншим чоловіком. Він навмисне ображав її, йшов геть, а вдома на нього чекала безсонна ніч — хлопець крутився у ліжку, розриваючись між гнівом і каяттям. Наступного дня він ішов до кафе і благав пробачити його.

— Не гнівайтеся на мене, — просив він. — Я так сильно кохаю вас, що нічого не можу з собою вдіяти.

— Колись ви дограєтеся, — попереджала дівчина.

Філіпові страшенно хотілося навідатися до Мілдред додому, адже така близькість забезпечила б йому перевагу перед випадковими знайомими з роботи, але вона його не запрошувала.

— Моїй тітці це не сподобається, — пояснювала дівчина.

Філіп підозрював, що все це відмовки, аби лише уникнути його знайомства з тіткою. Мілдред розповідала, що її родичка — вдова фахівця (так вона називала поважних людей), але сама чудово розуміла: добру жінку навряд чи можна назвати поважною пані. Кері гадав, що насправді тітка — вдова дрібного крамаря. Він добре знав, що Мілдред справжня вискочка, але не міг придумати, як пояснити їй, що йому байдуже до походження її тітки.

Їхня найгірша сварка сталася якось за вечерею, коли дівчина повідомила, що якийсь чоловік запросив її на виставу. Філіп зблід, його обличчя немов закам’яніло.

— Але ви не підете? — запитав він.

— Чому б мені не піти? Він дуже приємний пан із вишуканими манерами.

— Я відведу вас, куди вам заманеться.

— Але це геть інше. Я не можу завжди бачитися тільки з вами. До того ж він запропонував мені самій обрати день, тож я виберу один із вечорів, коли не зустрічатимусь із вами. Ви не відчуєте ніякої різниці.

— Якби ви мали хоч якесь уявлення про порядність і не були такою невдячною, то навіть не подумали б про те, щоб піти.

— Не знаю, про яку вдячність ідеться. Якщо ви натякаєте на свої подарунки, то можете забрати їх собі. Мені вони ні до чого. — У її голосі з’явилися вже знайомі буркотливі нотки. — Бачитися завжди тільки з вами не надто весело. Це ваше вічне «ви мене любите? Ви мене любите?». Мене вже аж нудить.

(Філіп чудово знав, що лише божевільний питатиме про таке, але нічого не міг із собою вдіяти.

— Ох, ви мені подобаєтеся, — відповідала вона.

— Та й усе? Я вас кохаю всім серцем.

— Ну, я не з тих, хто про це розпинається.

— Якби ви тільки знали, яким щасливим може зробити мене одне-єдине ваше слово!

— Що ж, я завжди кажу людям: сприймайте мене такою, якою я є; а якщо вам щось не подобається, — доведеться змиритися.

А подекуди вона бувала ще відвертішою і на його запитання відповідала:

— Ой, ну скільки можна?

Тоді Філіп супився і мовчав. Він ненавидів її за це.)

Але зараз він не зміг змовчати:

— А, гаразд, якщо вас так нудить, для чого ви зі мною взагалі зустрічаєтеся?

— Не думайте, наче я цього дуже прагну. Ви мене самі примушуєте.

Це боляче зачепило його гордість, і хлопець, розлютившись, кинув:

— Вважаєте, що я можу годувати вас обідами і водити на вистави, лише коли поруч немає нікого кращого. А щойно з’явиться хтось інший, я можу забиратися під три чорти. Дякую, а мене нудить від необхідності вас розважати.

— Я нікому не дозволю так зі мною розмовляти. Ось дивіться: не потрібен мені ваш гидкий обід.

Мілдред підвелася, вдягнула жакет і рвучко вийшла з ресторану. Філіп продовжував сидіти. Він переконував себе, що не поворухнеться, але за десять хвилин застрибнув у кеб і кинувся навздогін. Він здогадувався, що дівчина сяде на автобус до вокзалу Вікторії, тож вони приїдуть туди приблизно одночасно. Помітивши Мілдред на пероні, він намагався залишатися непоміченим, і поїхав тим самим поїздом до Герн-Гіллу. Йому не хотілося розмовляти, поки дівчина не опиниться на дорозі, що веде додому: тоді вона не зможе уникнути цієї розмови.

Щойно вона звернула вбік від яскраво освітленої галасливої вулиці зі щільним рухом, Філіп наздогнав її.

— Мілдред, — гукнув він.

Дівчина продовжувала йти, не озираючись на нього і не відповідаючи. Він ще раз погукав її, і тоді Мілдред зупинилася і повернулася до нього.

— Чого вам треба? Думаєте, я не бачила, як ви тинялися вокзалом? Чому ви не дасте мені спокій?

— Мені страшенно шкода. Ви мені пробачите?

— Ні. Мене нудить від вашої поведінки і ревнощів. Ви мене не цікавите, ніколи не цікавили і ніколи не цікавитимете. Я не хочу більше мати з вами нічого спільного.

Вона поспіхом пішла далі, і Філіпу довелося пришвидшити крок, аби не відставати.

— Я вас ніколи не цікавив, — сказав він. — Легко бути веселим і приємним із тим, хто тобі байдужий. І все стає дуже складно, коли кохаєш так сильно, як я. Пожалійте мене. Я ж не проти того, що ви мене не кохаєте. Зрештою, що ви можете вдіяти. Я лише хочу, щоб ви дозволили мені кохати вас.

Дівчина йшла далі, відмовляючись розмовляти, і Філіп із жахом побачив, що до її дому залишилося кілька сотень ярдів[244]. Він узявся белькотіти щось про своє кохання і каяття.

— Якщо ви пробачите мені, обіцяю — надалі я ніколи не жалітимуся. Ви зможете бачитися зі мною, коли вам заманеться. І зможете зустрічатися з ким захочете. Я буду щасливий, якщо ви підете зі мною на побачення, коли не матимете інших справ.

Мілдред знову зупинилася. Вони стояли на розі, де зазвичай прощалися.

— А тепер можете забиратися. Ще не вистачало, щоб ви попхалися аж до дверей.

— Я не піду, поки ви не скажете, що пробачили мені.

— Мені це все остогиділо.

Філіп на мить завагався, інстинктивно відчувши, що може сказати щось, що її розчулить. Він розпачливо шукав потрібні слова.

— Це так жорстоко, мені весь час доводиться стільки всього терпіти. Ви не знаєте, як це — бути калікою. Звичайно, я вам не подобаюся. На інше я й не міг сподіватися.

— Філіпе, я такого не казала, — швидко заперечила дівчина. У її голосі раптом пролунала жалість. — Ви знаєте, що це неправда.

Тепер він вжився у роль і продовжував глухим низьким голосом:

— Ох, я весь час це відчував.

Мілдред взяла хлопця за руку, подивилася на нього, і на її очах забриніли сльози.

— Присягаюся, для мене це не мало жодного значення. Минуло кілька днів після нашого знайомства, і я цього більше не помічала.

Філіп продовжував трагічно і похмуро мовчати. Йому хотілося, аби у дівчини склалося враження, наче його переповнюють емоції.

— Філіпе, ви ж знаєте, що страшенно мені подобаєтеся. Просто часом ви такий настирливий. Нам слід швидше помиритися.

Дівчина нахилилася ближче, і Кері, з полегшенням зітхнувши, поцілував її.

— Тепер ви знову щасливий? — поцікавилася вона.

— Божевільно щасливий.

Мілдред побажала йому на добраніч і побігла дорогою, що вела додому. Наступного дня він подарував їй маленький годинничок із брошкою, який можна було пришпилювати до сукні. Дівчина вже давно про нього мріяла.

Однак минуло кілька днів, і, подаючи чай, Мілдред поцікавилася:

— Пам’ятаєте, що ви пообіцяли мені того вечора? Ви дотримаєте свого слова?

— Так.

Філіп уже розумів, що вона зараз скаже, і був готовий до того, що почув.

— Річ у тім, що сьогодні я зустрічаюся з тим паном, про якого вам казала.

— Гаразд. Сподіваюся, ви гарненько розважитеся.

— Ви ж не проти, правда?

Тепер він чудово володів собою.

— Мені це не подобається, — усміхнувся він, — але не хочу бути нестерпно прикрим.

Дівчина з хвилюванням чекала сьогоднішнього побачення і радо про нього базікала. Філіп не розумів, чи вона навмисно робить йому боляче, чи просто така бездушна. Він уже звик пояснювати її жорстокість нестачею клепки. Мілдред бракувало розуму, аби збагнути, що вона робить йому боляче.

— Він узяв квитки до Тіволі, — продовжувала дівчина. — Запропонував мені вибрати, і я вирішила, що хочу піти туди. А вечеряти ми підемо в кафе «Ройял». Він каже, що це найдорожче місце у Лондоні.

«Він джентльмен в усьому», — подумав Філіп, але стиснув зуби, аби не прохопитися жодним словом.

Він пішов до Тіволі й побачив там Мілдред із її супутником, юнаком із гладеньким обличчям, прилизаним волоссям і франтуватим виглядом комівояжера. Парочка сиділа у другому ряду партеру. Дівчина надягнула великий чорний капелюх зі страусовим пір’ям, який їй неабияк личив. Свого кавалера вони слухала з добре знайомою Кері спокійною усмішкою; Мілдред ніколи не виявляла бурхливих почуттів, і змусити її сміятися міг лише непристойний жарт, але Філіп бачив, що їй цікаво й анітрохи не нудно. Він із гіркотою подумав, що показний блиск її супутника чудово їй пасує. Через свій млявий характер Мілдред обожнювала галасливих людей. Філіп полюбляв дискутувати, але не мав хисту до світських бесід. Він захоплювався безпосередньою жартівливістю, в якій його друзі (скажімо, Лоусон) були справжніми фахівцями, а його власне почуття неповноцінності робило хлопця сором’язливим і незграбним. Те, що його цікавило, змушувало Мілдред нудьгувати. Вона вважала, що чоловіки повинні розмовляти про футбол і перегони, а він на цьому не розумівся. Не знав Філіп і загальновідомих жартів, які завжди викликають регіт.

Він завжди побожно ставився до друкованого слова і тепер, аби стати цікавішим для Мілдред, почав уважно читати «Спортінґ таймс».