Тягар пристрастей людських

18

Однак Філіп не зміг довго жити в розрідженому повітрі гірських вершин. Те, що сталося з хлопчиком, коли його вперше охопили релігійні почуття, повторилося знову. Через те що він так гостро відчував красу віри, через бажання самопожертви, що палало в його серці та сяяло, мов дорогоцінний камінь, його сили не витримали такого честолюбства. Кері втомився від своєї шаленої пристрасті. Його душа раптом сповнилася незбагненною нудьгою. Хлопчик почав забувати про присутність Господа, яка здавалася такою всеохопною, а релігійні обряди, котрі він акуратно виконував, стали звичайною формальністю. Спочатку він звинувачував у цьому відступництві себе, і страх перед пекельним вогнем змушував його вірити з новою силою; але пристрасть згасла, і хлопчиковими думками поступово заволоділи інші інтереси.

У Філіпа було мало друзів. Звичка читати ізолювала його: і це стало такою необхідністю, що, побувши трохи в компанії інших людей, хлопчик почувався стомленим і змученим; він пишався різнобічними знаннями, здобутими на сторінках багатьох книжок, його розум був гострим, і Кері не намагався приховати зневагу до обмеженості своїх товаришів. Вони жалілися, що Філіп поводиться зверхньо й, оскільки він досягнув успіху лише в галузях, які їх не цікавили, уїдливо запитували, чому він гне кирпу. У хлопця з’явилося почуття гумору, і він помітив, що може сказати неприємні речі, зачепивши співрозмовника за живе, тож почав говорити, не замислюючись, як робить комусь боляче, просто тому, що йому це подобалося, а потім ображався, коли жертви відповідали йому відкритою неприязню. Приниження, яких він зазнав, вперше опинившись у школі, змусили його відмежовуватися від інших школярів; Філіп так і не зміг із цим упоратися і залишився сором’язливим та мовчазним. Утім, хоча й хлопець робив усе, аби відштовхнути від себе товаришів, у глибині душі він прагнув популярності, котра декому давалася так легко. Такими везунчиками Кері потай захоплювався і, попри те що вдавався до ще уїдливішого поводження з ними, ніж з іншими, і посміювався з їхнього досвіду, він усе віддав би, аби помінятися з кимось із них місцями. Правду кажучи, він охоче помінявся б місцями навіть із найбільшим телепнем у школі, який не страждав від кульгавості. У Філіпа виникла дивна звичка: він уявляв себе одним із тих хлопчиків, які йому особливо подобалися — неначе переселяв свою душу в інше тіло, розмовляв чужим голосом і сміявся чужим сміхом, вдавав, що робить усе, що робили інші. Мрії його були такими яскравими, що іноді здавалося, наче він перестав бути собою. Таким чином хлопчик насолоджувався короткими митями фантастичного щастя.

На початку різдвяного семестру, після конфірмації, виявилося, що Філіпа перевели до іншої навчальної кімнати. Одного з його сусідів звали Роуз. Кері вчився з ним в одному класі і завжди дивився на нього із заздрісним захватом. Хлопчик не був гарним; він залишався незграбним, хоча його великі руки й широкі кістки підказували, що колись їхній власник стане високим чоловіком; але його очі були чарівними, а коли Роуз сміявся (до речі, сміявся він завжди), його обличчя кумедно морщилося. Він не був ані розумником, ані дурником, але досяг значних успіхів у навчанні та ще більших у спорті. Роуза любили всі вчителі й учні, а він відповідав їм взаємністю.

Перейшовши до нової кімнати, Філіп мимохіть зауважив, що сусіди, які навчалися разом уже три семестри, привітали його холодно. Це стурбувало Кері, змусило його почуватися незваним гостем, але він уже навчився приховувати свої почуття, тож здався іншим хлопчикам ненав’язливим тишкóм. Не здатний протистояти (як і решта учнів) Роузовим чарам, із ним Філіп був ще сором’язливішим і малослівним. Так вийшло, що чи то завдяки несвідомому бажанню Роуза приваблювати людей, чи просто через добре серце, саме він вперше привів Кері до своєї компанії. Одного дня, наче грім серед ясного неба, він поцікавився у Філіпа, чи не проти той прогулятися з ним до футбольного поля. Кері зашарівся.

— Я не можу йти так швидко, як ти, — пояснив він.

— Дурниці. Ходімо.

Перш ніж вони вийшли на вулицю, якийсь хлопчик просунув голову в двері навчальної кімнати й покликав Роуза погуляти.

— Не можу, — відповів той, — я вже пообіцяв Кері.

— Не переймайся через мене, — поспіхом заспокоїв Філіп. — Йди, я не заперечую.

— Дурниці, — повторив Роуз.

Він подивився на Філіпа своїми доброзичливими очима і засміявся. Кері відчув, як дивно затьохкало серце.

Незабаром їхня дружба швидко зміцніла, як часто трапляється у хлопчиків, і діти стали нерозлучними. Інших їхніх товаришів дивувала така несподівана близькість, і Роуза питали, що він знайшов у тому Кері.

— Ой, не знаю, — відповідав він. — Не такий він вже й огидний, чесно.

Досить швидко всі звикли, що ці двоє йдуть до каплички за руки чи, розмовляючи, гуляють шкільною територією; там, де був один із них, можна було знайти другого; і, наче визнавши його право власності, інші хлопчики залишали Кері повідомлення, які хотіли передати Роузові. Спершу Філіп поводився стримано. Він не дозволяв собі сповна віддаватися гордовитій радості, що переповнювала його, але кінець кінцем небажання повірити долі змінилося божевільним щастям. Хлопчик вважав Роуза найкращим із усіх, кого йому доводилося бачити. Книжки втратили свою значущість: хіба міг він перейматися ними, коли можна було зайнятися значно важливішими справами. До них часто приходили випити чаю у навчальній кімнаті чи просто посидіти разом, якщо нічого було робити, Роузові друзі — хлопець полюбляв натовп і можливість поклеїти дурня. Усі вони дізналися, що Філіп досить непоганий хлопчик, і він був щасливий.

В останній навчальний день вони з Роузом домовилися, якими потягами повернуться до міста, аби зустрітися на вокзалі й випити чаю, перш ніж вирушати назад до школи. Філіп поїхав додому з важким серцем. Усі канікули він думав про Роуза і вигадував, що вони робитимуть наступного семестру. У будинку вікарія хлопець нудьгував, і в останній день канікул дядько звичним жартівливим тоном спитав:

— Ну як, радий, що повертаєшся до школи?

Філіп радісно відгукнувся:

— Ще й як.

Аби не розминутися з Роузом, Кері сів на поїзд раніше, ніж зазвичай, і цілу годину чекав товариша на платформі. Коли прибув потяг із Фейвешема, де, як він знав, у Роуза була пересадка, Філіп щодуху побіг уздовж вагонів. Але Роуза не було. Хлопчик запитав у носія, коли приїде наступний поїзд, і дочекався його прибуття, але знову був розчарований. Зголоднівши й змерзнувши, Філіп направці — провулками й нетрями — поплентався до школи. Роуза він знайшов у навчальній кімнаті — задерши ноги на камінну полицю, той, не змовкаючи, базікав із півдесятком хлопчиків, які розсілися, де лише можна було. Друг завзято потиснув Кері руку, але в того витягнулося обличчя: він зрозумів, що Роуз геть забув про їхню зустріч.

— Послухай, ти чому так пізно? — поцікавився хлопець. — Я вже думав, ти ніколи не приїдеш.

— Ти ж був на вокзалі о пів на п’яту, — додав хтось. — Я бачив, як ти приїхав.

Філіп злегка почервонів. Йому не хотілося, аби Роуз знав, що він був таким дурнем і чекав на нього.

— Мені потрібно було зустрітися з однією знайомою, — з легкістю вигадав він. — Я мусив її провести.

Однак, засмутившись, Філіп трохи набундючився. Він мовчки сидів і коротко відповідав на запитання. Вирішив, що, залишившись із Роузом наодинці, про все розпитає. Але, щойно гості розійшлися, той сам підійшов і вмостився на ручці Філіпового крісла.

— Чуєш, я страшенно радий, що в цьому семестрі ми знову будемо в одній навчальній кімнаті. Чудово, еге ж?

Його задоволення здавалося таким щирим, що Філіпове роздратування одразу зникло. Хлопчики взялися обговорювати тисячу речей, що цікавили їх, так палко, наче не прощалися навіть на п’ять хвилин.