Тягар пристрастей людських

98

А потім сталося так, що на долю Філіпа Кері, котра важила щось тільки для нього самого, повпливали події в країні. Вершилася історія й відбувалися такі важливі процеси, що думка, наче це торкнеться непримітного студента-медика, видавалася сміховинною. Битва за битвою — Маґерсфонтейн, Коленсо, Спайон-Коп програвалися на ігрових полях Ітона: це принизило націю і завдало нокаутуючого удару по престижу аристократів та шляхтичів, хоча раніше ніхто не наважувався сперечатися, чи мають вони природний дар керувати країною. Старий режим упав: у ці дні справді вершилася історія. Потім гігант зібрав усі свої сили і, просуваючись навмання, нарешті дістався до чогось подібного на перемогу. Кроньє[306] здався під Паардебергом, з Ледісміта[307] зняли осаду, і на початку березня лорд Робертс увійшов до Блумфонтейна[308].

За кілька днів після того, як ці новини дісталися Лондона, у шинку на Бік-стрит з’явився Макалістер і радісно повідомив, що справи на біржі здаються бадьорішими. Підписання миру на носі, за кілька тижнів Робертс увійде до Преторії, тож акції почали зростати. Незабаром на біржу чекає справжній бум.

— Саме час братися до гри, — казав чоловік Філіпові. — Немає сенсу чекати, поки публіка візьметься до справи. Зараз або ніколи.

Макалістер володів інсайдерською інформацією. Керівник однієї шахти в Південній Африці надіслав голові фірми телеграму, що підприємство не постраждало. Робота розпочнеться, щойно це стане можливим. Це була не якась спекуляція, а інвестиція. Щоб пояснити Філіпові, якою чудовою вважав цю нагоду головуючий, брокер розповів, що чоловік купив по п’ять сотень акцій своїм сестрам, а він ніколи не вплутував родичок у справи, яким довіряв менше, ніж Англійському банку.

— Я теж довіряю цій справі, як самому собі, — запевняв чоловік.

Акції коштували від двох цілих однієї восьмої фунта до двох фунтів із чвертю. Макалістер порадив Філіпові не бути жадібним і задовольнитися зростанням у десять шилінгів. Собі він купив три сотні акцій і радив хлопцеві вчинити так само. Притримавши їх, Макалістер почне продаж у потрібну мить. Філіп довіряв чоловікові почасти через те, що той був шотландцем і славився природженою обережністю, а почасти тому, що раніше він не помилявся. Тож радо погодився на пропозицію.

— Припускаю, що нам вдасться продати акції до найближчої виплати, — казав Макалістер, — а якщо ні, я влаштую так, аби ваші гроші перенесли на наступний раз.

Така система видалася Кері відмінною. Потрібно почекати, поки не отримаєш прибуток, навіть не торкаючись грошей у власній кишені. Філіп почав із цікавістю вивчати сторінку з біржевими індексами в газеті. Наступного дня ціни на акції трохи зросли, і Макалістер повідомив у листі, що довелося заплатити за кожну два з чвертю фунти. Він запевняв, що ринок працює стабільно. Однак за кілька днів ціни знизилися. Новини з Південної Африки були вже не такими втішними, і Філіп стривожено помітив, що ціна впала до двох фунтів. Утім, Макалістер не втрачав оптимізму: бури не могли довго протриматися, і він готовий був закласти рідну матір, що Робертс увійде до Йоганнесбурґа ще до середини квітня. У день виплати виявилося, що Філіп утратив сорок фунтів. Він неабияк засмутився, але вирішив, що не слід здаватися: втрати були занадто значні, щоб зупинятися. Кілька наступних тижнів нічого не відбувалося — бури не хотіли розуміти, що програли, і залишається тільки здатися переможцям: правду кажучи, вони успішно закінчили кілька невеликих битв, і Філіпові акції впали ще на півкрони. Стало зрозуміло, що війна ще не закінчилась. Усі кинулися продавати активи. Зустрівшись із Кері наступного разу, Макалістер був налаштований песимістично:

— Здається, найкращий вихід — попрощатися з утраченим. Я вже виплатив на різницях стільки, скільки хотів.

Філіпа нудило від страху. Уночі він не міг заснути, вранці ковтав сніданок, обмежуючись хлібом із маслом та чаєм, і поспішав до читальної зали в студентському клубі, щоб погортати газети. Іноді новини були поганими, а часом їх не було зовсім, але якщо курс мінявся, то тільки на гірше. Кері не знав, що робити. Якщо продати акції зараз — він утратить триста п’ятдесят фунтів і матиме лише вісімдесят. Він щиро шкодував, що вплутався у гру на біржі, але тепер не можна було здаватися: щодня може статися щось вирішальне, і акції підуть угору. Філіп уже не сподівався заробити і лише хотів повернути втрачені гроші. Це був його єдиний шанс закінчити навчання в шпиталі. Літня сесія починалася в травні, і він збирався скласти до її завершення екзамен із акушерської справи. Тоді йому залишиться вчитися один-єдиний рік. Філіп ретельно все підрахував і дійшов висновку, що, заплативши за навчання, зможе впоратися, маючи сто п’ятдесят фунтів, але на менше він погодитися не міг.

На початку квітня Кері завітав до шинку на Бік-стрит, прагнучи зустрітися з Макалістером. Обговорення ситуації з брокером трохи заспокоювало Філіпа: власні проблеми здавалися не такими суттєвими, коли він розумів, що чимало людей теж утратили гроші. Однак, опинившись у шинку, Кері зустрів там лише Гейворда і, щойно він сів, той оголосив:

— У неділю я відпливаю до Південної Африки.

— Невже? — вигукнув Філіп.

Гейворд був останньою людиною, від кого Кері міг чекати такого вчинку. На війну їхало чимало людей зі шпиталю, адже уряд радо брав усіх, хто мав медичну освіту. А студенти, котрі пішли на фронт рядовими, писали додому, що потрапили на роботу до шпиталю, щойно повідомили, що вчилися на лікарів. Країну накрила хвиля патріотичного завзяття, і в армію йшли добровольці з усіх прошарків суспільства.

— Як хто ви їдете? — поцікавився Філіп.

— О, у складі Дорсетських йоменів[309]. Буду там рядовим.

Кері знав Гейворда вісім років. Юнацька прив’язаність, що почалася з Філіпового завзятого захоплення чоловіком, який розповідав йому про мистецтво й літературу, давно минулася, але замість неї залишилася звичка: коли Гейворд бував у Лондоні, вони бачилися кілька разів на тиждень. Він досі говорив про книжки, на яких чудово розумівся. Філіп втратив свою терплячість, і Гейвордові балачки частенько дратували його. Кері більше не вірив так беззастережно, що все на світі, крім мистецтва, — марнота. Гейвордове зверхнє ставлення до дій та успіху обурювало його. Розмішуючи пунш, Кері згадував початок їхньої дружби і своє палке переконання, що на приятеля чекає велике майбутнє; він уже давно позбувся цієї ілюзії та знав: окрім балачок, Гейворд ні на що не здатен. Тепер, коли йому було тридцять п’ять, прожити на триста фунтів на рік стало важче, ніж у юності. Гейворд продовжував шити одяг у хорошого кравця, але тепер носив його значно довше, ніж вважав припустимим раніше. Він став занадто гладким, і навіть вигадлива зачіска не могла приховати лисини. Блакитні очі вицвіли та втратили блиск. Нескладно було здогадатися, що Гейворд забагато пиячить.

— Що, заради всіх святих, змусило вас вирішити їхати до Африки? — запитав Філіп.

— Ой, навіть не знаю. Гадаю, це мій обов’язок.

Філіп не відповів. Почувався він якось дурнувато. Він розумів, що Гейвордом керує душевна тривога, яку він не в змозі був пояснити. Якась незрозуміла сила всередині змушувала його піти й воювати за свою країну. Це здавалося дивним, адже Гейворд вважав патріотизм звичайними забобонами і, вихваляючись власним космополітизмом, називав Англію місцем висилки. Натовпи співвітчизників ображали його витончену натуру. Філіп замислився, що саме змушує людей чинити всупереч своєму світогляду. Гейвордові пасувало б залишитися осторонь та з посмішкою спостерігати, як варвари знищать одне одного. Здавалося, люди — просто маріонетки в руках невідомої сили, яка смикає їх туди-сюди; іноді вони користуються розумом, щоб виправдати свої вчинки, але якщо це неможливо, діють наперекір здоровому глузду.

— Люди — надзвичайно дивні створіння, — зауважив Філіп. — Я не сподівався, що ви підете рядовим на фронт.

Гейворд злегка знітився і всміхнувся, але не озивався.

— Учора я пройшов медогляд, — сказав він нарешті. — Варто було стерпіти цю gêne[310], щоб дізнатися, що я цілком здоровий.

Філіп помітив, що його товариш досі вживає показні французькі слова там, де чудово пасували англійські. Саме тієї миті до шинку зайшов Макалістер.

— Я хотів вас бачити, Кері, — повідомив він. — Мої співробітники більше не хочуть притримувати ці акції. На ринку відбувається казна-що. Вони вимагають, аби ви розрахувалися.

Філіпове серце втекло у п’яти. Він знав, що це неможливо. Розрахуватися означало змиритися з втратами, але гордість змусила його відповісти спокійно.

— Не думаю, що зараз варто їх забирати. Краще продайте їх.

— Добре вам казати «продайте», а я не знаю, чи вдасться. На ринку застій, покупців немає.

— Але зараз їхня вартість одна ціла одна восьма фунта.

— Ах, так, але це нічого не означає. Стільки ви за них не отримаєте.

Філіп трохи помовчав, намагаючись оволодіти собою.

— Ви маєте не увазі, що вони взагалі нічого не коштують?

— Ох, я цього не кажу. Звісно ж, вони щось коштують, але зрозумійте, зараз їх ніхто не купує.

— Тоді продайте їх за стільки, скільки вдасться.

Макалістер пильно подивився на Філіпа, замислившись, чи не занадто сильний для нього цей удар.

— Мені страшенно шкода, старий, але ми всі в одному човні. Ніхто не думав, що війна так затягнеться. Я вас у це втягнув, але сам теж загруз.

— Байдуже, — озвався Філіп. — Хто не ризикує, той не п’є шампанського.

Він повернувся до столика, з-за якого підвівся, щоб побалакати з Макалістером. Кері був ошелешений, раптом страшенно розболілася голова, але йому не хотілося, щоб його вважали слабкодухим. Він просидів ще годину, збуджено регочучи з кожного сказаного слова. Урешті-решт він підвівся.

— Ви мужньо сприйняли новину, — сказав Макалістер, потискаючи йому руку. — Гадаю, нікому не захочеться втратити від трьох до чотирьох сотень фунтів.

Повернувшись до своєї тісної вбогої кімнатки, Філіп кинувся на ліжко і піддався розпачу. Він продовжував гірко шкодувати, що був таким дурнем; продовжував повторювати собі, що шкодувати безглуздо, адже все, що сталося, було неминучим лише тому, що сталося, але він ніяк не міг із собою впоратися і почувався жахливо нещасним. Заснути не вдавалося. Філіп пригадував, як протягом кількох останніх років викидав гроші на вітер. Голова мало не лускала від болю.

Наступного вечора листом надійшла виписка з рахунку. Філіп зазирнув до своєї банківської книги. Виявилося, що після сплати всіх боргів у нього залишиться сім фунтів. Сім фунтів! Ще пощастило, що грошей узагалі вистачить, аби розрахуватися. Було б жахливо зізнаватися Макалістеру, що в нього немає грошей. Протягом літньої сесії Кері робив перев’язки у відділені окуліста й купив в іншого студента офтальмоскоп[311]. Він ще не розрахувався за нього, але сміливості сказати студентові, що відмовляється від покупки, йому не вистачало. А ще потрібно було купити кілька підручників. На життя залишалося п’ять фунтів. Їх вистачило на шість тижнів, а потім Філіп написав дядькові листа, який здався йому досить офіційним, і повідомив, що через війну втратив багато грошей і без допомоги не зможе закінчити навчання. Він попросив вікарія позичити йому сто п’ятдесят фунтів і надсилати їх частинами протягом наступних вісімнадцяти місяців, обіцяючи віддати їх із відсотками, щойно почне заробляти. Щонайпізніше за півтора року він отримає диплом, а разом із ним місце асистента та три фунти щотижня. Дядько відповів, що нічим не може зарадити. Нечесно було б змушувати його продавати цінні папери, коли справи на біржі кепські, а свій невеликий статок він мусив зберегти для себе самого на випадок хвороби. Лист завершувався невеличкою проповіддю. Він завжди попереджав Філіпа, а той ніколи не звертав на його слова уваги; чесно кажучи, ця ситуація його не здивувала, він завжди знав, чим завершаться Філіпове марнотратство і брак урівноваженості. Від цих слів Філіпа проймало вогнем і холодом. Йому ніколи не спадало на думку, що дядько зможе відмовити, і зразу він вибухнув від люті, але потім чітко усвідомив: якщо дядько не допоможе, йому не вдасться продовжити навчання. Через панічний страх Філіп забув про гордість і знову написав блекстейблському вікарію, наполегливіше пояснюючи йому ситуацію. Однак, напевно, йому не вдалося як слід змалювати своє становище, і дядько не зрозумів, у якому розпачі племінник. Він повідомив, що не змінить свого рішення; Філіпові вже двадцять п’ять і він справді зобов’язаний заробляти собі на життя. Після його смерті племінник отримає невеличкий спадок, але зараз він не дасть йому жодного пенні. У листі Філіп помітив задоволення того, хто багато років засуджував чужу поведінку, і нарешті виявилося, що він мав рацію.