Тягар пристрастей людських

88

У двері постукали, і досередини забігла зграйка дітей. Тепер вони були чисті й охайні; їхні личка блищали від мила, а волосся було зализане донизу: під наглядом Саллі діти вирушали до недільної школи. Ательні, як завжди, перебільшено театрально пожартував із ними, але видно було, що чоловік любить усіх своїх синів і доньок. Він так зворушливо пишався їхнім міцним здоров’ям і гарним виглядом. Філіп відчував, що діти трохи соромляться його, і коли батько відіслав їх, усі висипали з кімнати, не приховуючи полегшення. За кілька хвилин навідалася місіс Ательні. Вона витягла з волосся папільйотки і тепер мала вигадливу зачіску. Жінка вбрала просту чорну сукню та капелюшок із дешевими квітами і намагалася втиснути свої червоні й грубі від роботи руки в чорні лайкові рукавички.

— Я збираюся до церкви, Ательні, — повідомила вона. — Вам нічого більше не потрібно, правда?

— Нам не вистачає лише твоїх молитов, моя люба Бетті.

— Вони тобі не допоможуть, ти вже занадто нагрішив, — усміхнулася жінка, а потім повернулася до Філіпа й мелодійно протягнула: — Ніяк не вдається змусити його піти до церкви. Він нічим не кращий за жодного атеїста.

— Хіба вона не схожа на Рубенсову другу дружину? — вигукнув Ательні. — Хіба вона не виглядала б розкішно в костюмі сімнадцятого століття? Ось із якими жінками варто одружуватися, мій хлопчику. Ви лише подивіться на неї.

— Здається, ти кому завгодно задуриш голову, — спокійно відповіла дружина.

Їй нарешті вдалося застебнути рукавички, але перед тим, як піти, жінка повернулася до Кері з люб’язною й трохи сором’язливою усмішкою.

— Ви залишитеся випити чаю, чи не так? Ательні любить із кимось побазікати і нечасто зустрічає когось достатньо розумного.

— Звичайно, він залишиться випити чаю, — погодився чоловік. Місіс Ательні вийшла з кімнати. — Мені хочеться, щоб діти ходили до недільної школи, і подобається, що Бетті відвідує церкву. Я вважаю, жінкам слід вірити в Бога. Сам я не вірю, але люблю, коли вірять жінки і діти.

Філіпа, який ставився до правди дуже строго, така легковажна поведінка трохи здивувала.

— То чому ви дозволяєте, аби дітей вчили того, у що самі не вірите?

— Якщо їх навчать прекрасному, мене не обходить, чи правда це. Не можна вимагати, щоб щось задовольняло одночасно і вашу розсудливість, і почуття прекрасного. Я хотів, аби Бетті прийняла католицтво — мені б сподобалось, якби її хрестили у вінку з паперових квітів, — але вона безнадійна протестантка. До того ж релігія залежить від темпераменту; якщо у вас є релігійна жилка, ви повірите у що завгодно, а якщо такої жилки немає, можна насаджувати вам будь-яку віру, і ви все одно її зречетеся. Напевно, релігія — найкраща школа моралі. Вона схожа на ті пігулки, які ви, джентльмени, використовуєте в медицині, коли у розчин додають іншу речовину: сам розчин не має жодного сенсу, але допомагає засвоїти необхідні ліки. Ви виховуєте в собі мораль, тому що цього вимагає релігія; а потім релігійність минає, а мораль залишається. Людина швидше стане порядною, навчившись доброти завдяки любові до Бога, ніж уважне читання Герберта Спенсера.

Це суперечило всім Філіповим ідеям. Він досі вважав християнство ганебним тягарем, якого слід позбутися за будь-яку ціну: у його підсвідомості воно асоціювалося з нудними службами в теркенберійському соборі та довгими годинами нудьги в холодній церкві у Блекстейблі; мораль, про яку говорив Ательні, була для нього лише частиною релігії, за яку чіпляється наш розум, відкинувши віру, хоча лише вона наповнювала мораль змістом. Утім, поки він розмірковував над відповіддю, Ательні, котрого більше цікавив власний монолог, аніж дискусія, узявся просторікувати про католицтво. Римо-католики здавалися йому невід’ємною частиною Іспанії, а Іспанію він цінував неабияк, адже зміг втекти до неї від буденності, що так пригнічувала його шлюбне існування. Жваво жестикулюючи, Ательні описував виразним тоном, від якого кожне промовлене слово вражало до глибини душі, іспанські собори, просторі й темні всередині, масивне золото вівтарів, розкішні ковані прикраси з потьмянілою позолотою, повітря, насичене пахощами ладану, і тишу. Філіп майже бачив на власні очі каноніків у коротких батистових стихарях, хлопчиків-хористів у червоних шатах, що йдуть із ризниці на хори; майже чув на власні вуха монотонний спів вечірньої служби. Назви, які згадував Ательні, — Авіла, Тарраґона, Сараґосса, Сеговія, Кордова — грали трубами в його душі. Здавалося, він бачить величні сірі гранітні брили старих іспанських міст серед жовто-коричневого, дикого, розбурханого вітрами пейзажа.

— Я завжди думав, що чудово було б поїхати до Севільї, — буденним тоном повідомив Кері, коли Ательні на мить змовк, драматично задерши вгору руку.

— Севілья! — вигукнув чоловік. — Ні, ні, не їдьте туди. Севілья: це слово викликає в нашій уяві дівчат, що танцюють з кастаньєтами і співають у садах Ґвадалквівіра, бої биків, квіт апельсинових дерев, мантильї — mantones de Manila. Така Іспанія в оперетах і на Монмартрі. Її легкодоступні чари можуть надовго захопити лише поверховий розум. Теофіл Ґотьє[291] взяв у Севільї все, що вона могла запропонувати. А ми, його нащадки, здатні лише на почуття, які повторюють пережиті ним. Він доторкнувся великими масними руками до того, що впадає у вічі, а в Севільї більше нічого немає; і тепер вона заляпана і вкрита відбитками його пальців. Мурільйо[292] — ось хто її художник.

Ательні підвівся з крісла, підійшов до іспанської шафки, опустив дверцята з масивними, вкритими позолотою петлями і розкішним замком, за якими виявилися ряди шухлядок. Чоловік витяг звідти стосик світлин.

— Ви знаєте Ель Ґреко? — поцікавився він.

— Ох, я пам’ятаю, як один чоловік у Парижі неабияк ним захоплювався.

— Ель Ґреко був художником Толедо. Бетті не могла знайти фотографії, які я хотів вам показати. Це картини, на яких Ель Ґреко зобразив своє улюблене місто, і вони правдивіші за будь-яку фотографію. Ходіть сюди і сядьте до столу.

Філіп підтягнув ближче свій стілець, і Ательні поклав перед ним світлину. Юнак довго із цікавістю розглядав її мовчки. Він протягнув руку до інших фотографій, і чоловік віддав їх йому. Ніколи раніше Кері не доводилося бачити роботи цього загадкового майстра, і на перший погляд умовність малюнків здивувала його: постаті були занадто довгими, голови занадто маленькими, пози неприродними. У них не було реалізму, втім, навіть фотографії передавали відчуття якоїсь бентежної правдивості. Ательні жадібно описував їх красномовними фразами, але Філіп невиразно чув, що той говорить. Він був приголомшений. Ці картини дивним чином зачепили його. Здавалося, вони пропонують йому якийсь підтекст, але хлопець не розумів, що саме. Це були портрети чоловіків із великими меланхолійними очима, котрі наче намагалися сказати невідомо що; там були високі ченці в рясах францисканського чи домініканського ордену зі збентеженими обличчями і жестами, зміст яких не вдавалося осягнути; там було «Успіння Богородиці» і «Розп’яття», на якому художникові дивом вдалося передати відчуття, що плоть мертвого Христового тіла не людська, а божественна; а ще «Вознесіння», на якому видно було, що Спаситель прямує вгору до небес та однаково стоїть у повітрі так само міцно, як на твердій землі; піднесені руки апостолів, маяння їхніх одеж, їхні несамовиті жести передавали відчуття торжества і святої радості. Тлом майже на всіх картинах було нічне небо, темна ніч душі, де незнайомі пекельні вітри шмагають нестримні хмари у променях тривожного місяця.

— Я безліч разів бачив те небо над Толедо, — озвався Ательні. — Мені спало на думку, що Ель Ґреко вперше дістався до міста вночі, і це справило на нього таке запаморочливе враження, що він уже ніколи не міг його позбутися.

Філіп пригадав, який вплив справив на Клаттона цей дивний майстер, чиї роботи він зараз побачив уперше. Він подумав, що Клаттон був найцікавішим зі всіх його знайомих у Парижі. Через саркастичну манеру поведінки і неприязну холодність його важко було зрозуміти, але тепер, озираючись назад, Кері вирішив, що в ньому була якась трагічна сила, котра марно намагалася виявитися в живописі. Юнак мав незвичний характер, він схилявся до містики на противагу епосі, котра не визнавала містицизм; він не міг змиритися з життям через те, що йому не вдавалося висловити приховані пориви свого серця. Його інтелект був створений не для того, щоб служити духові. Не дивно, що Клаттон відчув глибоку симпатію до грека, який вигадав нову техніку для передачі прагнень своєї душі. Філіп знову оглянув серію портретів іспанських джентльменів зі скуйовдженими і загостреними борідками, їхні бліді обличчя полум’яніли серед строгих чорних одеж та на чорному тлі. Ель Греко був портретистом душ; ці джентльмени, висхлі й спустошені не від виснаження, а через обмеження, із понівеченим розумом, здавалося, не помічали краси навколишнього світу; їхні погляди прикипали до власних сердець та сліпли від сяйва небаченого. Жоден художник не зобразив із більшою безжалісністю, що наш світ — тимчасовий притулок. Душі намальованих чоловіків ділилися своєю дивною тугою через очі: їхні відчуття дивовижно загострилися, та не для сприйняття звуків, ароматів і кольорів, а для відчуттів майже невагомої душі. Іспанський шляхтич із серцем монаха крокує світом, і його очі бачать те, що бачать святі у своїх келіях, та він не дивується. Його вуста не створені для усмішки.

Філіп, так і не промовивши жодного слова, повернувся до фотографії Толедо, яка найбільше з усіх картин захопила його. Він не міг відвести від неї погляду. Юнака пройняло дивне відчуття, що він стоїть на порозі відкриття якоїсь нової життєвої істини. Від передчуття пригоди мороз пішов поза шкірою. На мить він згадав про кохання, від якого помирав: у порівнянні зі збудженням, яке тепер охопило його серце, любов здавалася чимось буденним. На видовженій картині, на яку він дивився, на горбочку скупчилися будинки; в одному кутку хлопчик тримав велику карту міста, у другому виднілася символічна фігура — ріка Таг, а в небесах була зображена Діва Марія в оточенні янголів. Ці краєвиди суперечили Філіповим смакам, адже він був завсідником у колах, де цінувалася точність реалізму; однак хлопець знову здивовано відчув, що ця картина ближча до реальності, ніж досягнення всіх майстрів, кого він шанобливо намагався наслідувати. Кері почув слова Ательні про точність зображення: коли містяни приходили подивитися на картину, вони впізнавали на ній свої будинки. Художник малював точнісінько те, що бачив, але дивився він очима душі. У блідо-сірому місті було щось неземне. Це було місто душі, осяяне химерним світлом, що не належало ні дню, ні ночі. Воно стояло на зеленому пагорбі (але такої зелені не знайдеш на землі), оточене масивними стінами і бастіонами, непідвладними ані машинам, ані двигунам, створеним людськими руками; зруйнувати їх можна було лише молитвами і постом, покаянними зітханнями й умертвінням плоті. Це була твердиня Господня. Жоден каменяр не знав каменів, із яких її звели; їхній вигляд наганяв страх, і глядач запитував себе, що за люди живуть за ними. Можна було крокувати вулицями цього міста і не здивуватися, виявивши, що вони безлюдні, та все ж не порожні — ви відчували чиюсь незриму присутність, про це кричали всі ваші внутрішні відчуття. Це було таємниче місто, в якому уява налякано тремтіла, наче подорожній, увійшовши зі світла в темряву; ним тинялися оголені душі, котрим відкрилося незнане, і химерно переповнювалися пережитою зустріччю зі знайомим до останньої краплі, та все ж невимовним абсолютом. Нікого не дивувало, що в цьому синьому небі, реальність якого впізнавало не око, а душа, вкритому розхристаними хмарками, принесеними сюди чужими вітрами, схожими на крики й зітхання загублених душ, являлася в червоних шатах і синій мантії Діва Марія в оточенні крилатих янголів. Філіп відчував, що мешканців міста це видіння не здивує, вони благочестиво подякують і підуть далі своєю дорогою.

Ательні оповідав про іспанських письменників-містиків, про Терезу Авільську[293], святого Івана від Хреста, фрая Луїса де Леона[294]; у кожному з них жила та жага незримого, котру Філіп помітив у картинах Ель Ґреко: здавалося, вони могли торкатися до безтілесного й бачити невидиме. Це були іспанці своєї епохи, осяяні могутніми подвигами величної нації: їхні мрії були сповнені думок про Америку і про зелені острови Карибського моря; у їхніх жилах текла сила, всотана зі столітніх битв із маврами; вони були володарями світу й пишалися цим, і відчували в собі неохопні простори, жовтогарячі пустелі, вкриті шапками снігу гори Кастильї, сонячне сяйво, синє небо і квітучі рівнини Андалузії. Життя було сповнене пристрасті та різноманіття; воно пропонувало багато, і через це вони тривожно прагнули більшого; залишалися людьми і ніколи не вдовольнялися, перетворювали свою неспокійну жвавість на пристрасну гонитву за чимось невловимим. Ательні не приховував радості, нарешті йому вдалося знайти когось, кому можна було прочитати переклади, якими він уже давненько займався в хвилини дозвілля; своїм глибоким вібрато він читав духовні гімни фрая Луїса де Леона про Душу та її коханого Христа, що починалися словами en una nocha oscura[295] і noche serena[296]. Чоловік переклав їх просто, але вміло, йому вдалося знайти слова, які перш за все передавали грубо обтесану велич оригіналу. Картини Ель Ґреко пояснювали їх, а вони пояснювали його картини.

Філіп виплекав у собі дещо зневажливе ставлення до ідеалізму. Він завжди з пристрастю ставився до життя, а ідеалізм, який траплявся на шляху, видавався здебільшого боягузливою втечею від світу. Ідеаліст, нездатний змиритися зі штовханиною в людському натовпі, заглиблюється в себе; йому не вистачає сил на боротьбу, тому він називає битву вульгарним заняттям; він марнославний і заспокоює себе тим, що зневажає друзів, котрі оцінюють його не так високо. Типовим ідеалістом для Філіпа був Гейворд — білявий, млявий, зараз уже занадто гладкий і майже лисий чоловік досі хизувався залишками свого колишнього гарного вигляду і запевнянь, що у невизначеному майбутньому займатиметься чимось вишуканим; завершувалися ці балачки віскі та походеньками з вульгарними вуличними шльондрами. Повстаючи проти всього, що уособлював Гейворд, Філіп вимагав життя, яким воно було — нещадним, грішним, спотвореним, і не ображався на нього; юнак виголошував, що хоче бачити людину оголеною, без прикрас, а зіштовхуючись із ницістю, жорстокістю, самозакоханістю чи хтивістю, лише потирав руки: ось так виглядає справжнє життя. У Парижі він вивчив, що не існує ані краси, ані потворності, є тільки істина: пошуки краси — звичайна сентиментальність. Хіба не він намалював рекламу шоколаду «Меньє» на тлі пейзажу, щоб врятуватися від тиранії привабливості?

Утім, зараз він, схоже, розгадав щось нове. Він уже давно, вагаючись, рухався в цьому напрямку, але тільки тепер усвідомив це і відчув себе на межі якогось відкриття. Він невиразно здогадувався, що є щось краще за реалізм, який він так обожнював; це, безсумнівно, не був знекровлений ідеалізм, який через свою слабкість віддалявся від життя. Тут була якась сила, зрілість, життя сприймалося з усією його вбогістю, потворністю і красою, злиденністю і героїзмом; це досі був реалізм, але реалізм на якихось нових висотах, який трансформував життя, осяявши його яскравішим світлом. Філіпові здавалося, що він чіткіше бачить речі, дивлячись на них суворим поглядом померлих кастильських шляхтичів; а жести святих, які спершу видалися дикими й спотвореними, набули таємного змісту. Однак він не знав, у чому цей зміст. Він нагадував послання, яке неодмінно потрібно отримати, але написане невідомою мовою, і його не вдається зрозуміти. Філіп завжди шукав сенс життя і, схоже, ось він перед ним, проте нерозбірливий і нечіткий. Юнака це неабияк збентежило. Те, що здавалося йому істиною, змигнуло, наче спалах блискавки серед гір темної горобиної ночі. Кері, напевно, зрозумів, що людині не слід полишати своє життя напризволяще, довіряючи випадку, адже її воля могутня; він, напевно, зрозумів, що самоконтроль може бути так само пристрасним і рішучим, як приборкання пристрастей; він, напевно, зрозумів, що внутрішнє життя не менш різноманітне, барвисте й багате на враження, ніж життя того, хто завойовує королівства й відкриває незвідані землі.