Тягар пристрастей людських

35

Наступного дня Філіп рано прокинувся. Спав він неспокійно, але, потягнувшись і подивившись на сонячні промені, що лилися крізь жалюзі й малювали на підлозі візерунки, хлопець задоволено зітхнув. Він пишався собою. На думку спала міс Вілкінсон. Вона просила називати її Емілі, але Філіп не міг, хоча й сам не знав чому; подумки він завжди називав її міс Вілкінсон. Оскільки жінка сварила хлопця, коли той так до неї звертався, він припинив звертатися взагалі. У дитинстві Філіп часто чув про одну із сестер тітки Луїзи, вдову морського офіцера, яку називали тіткою Емілі. Через це називати міс Вілкінсон на ім’я було незручно, а нічого кращого він не вигадав. Жінка від самого початку була для нього міс Вілкінсон, і це ім’я нерозривно пов’язувалося зі справленим нею враженням. Філіп легенько насупився: тепер уява чомусь малювала її в найгіршому вигляді. Хлопець не міг забути, як не повірив своїм очам, коли жінка повернулася і він побачив її у камізельці та короткій нижній спідниці. Він пригадав її трохи загрубілу шкіру і довгі глибокі зморшки на шиї. Тріумф виявився нетривалим. Він узявся знову підраховувати її вік, і тепер не розумів, як їй могло бути менше сорока років. Це робило їхній роман абсурдним. Міс Вілкінсон була непоказною і старою. Уява швидко підсунула спогад про неї — зморщена жінка, виснажена, з крикливим макіяжем, у занадто легковажних сукнях, які не пасували її вікові. Філіп здригнувся і раптом відчув, що не хоче знову бачити міс Вілкінсон; сама думка про поцілунки з нею була нестерпною. Він сам собі став огидним. Невже це кохання?

Одягався Філіп якомога повільніше, аби відкласти мить, коли доведеться побачитися з жінкою, а коли він нарешті спустився до їдальні, на серці у нього був камінь. Усі вже прочитали молитви і взялися за сніданок.

— Сонько, — весело вигукнула гостя.

Він подивився на неї і ледь чутно зітхнув із полегшенням. Жінка сиділа спиною до вікна. Сьогодні вона мала по-справжньому привабливий вигляд. Філіп замислився, чому так погано думав про неї. Задоволення собою знову повернулося до юнака.

Зміни в її поведінці заскочили Кері зненацька. Одразу після сніданку міс Вілкінсон тремтячим голосом зізналася йому в коханні, а коли трохи пізніше вони пішли до вітальні на урок співів, жінка підняла до нього обличчя посередині гами і сказала:

— Embrasse-moi[110].

Коли Філіп нахилився, вона обхопила його руками за шию. Стояти так було дещо незручно — він мало не задихнувся.

— Ah, je t’aime. Je t’aime. Je t’aime[111], — вигукнула міс Вілкінсон зі своїм екстравагантним акцентом.

Філіп волів, аби вона розмовляла англійською.

— Послухайте, не знаю, чи пам’ятаєте ви, що повз вікно будь-якої миті може пройти садівник.

— Ah, je m’en fiche du jardinier. Je m’en refiche, et je m’en contrefiche[112].

Він подумав, що все це дуже нагадує французькі романи, і незрозуміло чому роздратувався.

Урешті-решт він сказав:

— Гаразд, я, мабуть, пробіжуся до пляжу і занурюся в воду.

— Ох, ви ж не збираєтеся покидати мене саме сьогодні вранці — цей ранок такий особливий.

Філіп не зовсім зрозумів, чому не слід було так робити, але це не мало значення.

— Ви хочете, щоб я залишився? — усміхнувся він.

— Ох, любий! Та ні, йдіть. Ідіть. Я буду думати, як ви змагаєтеся з морськими хвилями, як занурюєте своє тіло в широкі води океану.

Він узяв капелюх і подався на пляж.

«Але й дурниці базікають жінки!» — подумав мовчки.

Однак Філіп був задоволений і щасливий, йому лестило все, що відбувалося. Вочевидь, міс Вілкінсон геть втратила від нього голову. Філіп кульгав уздовж головної вулиці Блекстейбла і трохи зверхньо дивився на перехожих. Він кивав багатьом знайомим і, повідомляючи усмішкою, що впізнав їх, думав собі: «Якби ж вони тільки знали!» Йому страшенно хотілося, щоби хтось довідався. Філіп подумав, що напише листа Гейвордові й подумки вже почав складати його. Він напише про садок і троянди, про тендітну французьку гувернантку, котра своїм ароматом і примхами нагадує екзотичну квітку. Він скаже, що міс Вілкінсон француженка, зрештою, вона так довго жила у Франції, що майже стала нею, та й, знаєте, було б непорядно видавати всі подробиці. Він розповість Гейворду, як уперше побачив її у чарівній мусліновій сукні і як вона простягнула йому квітку. Він вигадав прекрасну ідилію: сонце і море додали пристрасті та магії, зірки — поезії, а будинок вікарія став вишуканими декораціями. У Філіпових вигадках відчувався вплив Мередіта: героїня не нагадувала Люсі Феверал чи Клару Мідлтон[113], але була невимовно прекрасною. Філіпове серце загупало в грудях. Власні фантазії так сподобалися йому, що, вилізши на берег, мокрий і тремтячий хлопець повернувся до купальної кабінки і знову поринув у думки. Він уявляв собі ту, котрою захопився: наймиліший на світі маленький носик, великі карі очі — він опише її Гейвордові — копиця м’якого каштанового волосся, у яке так приємно занурюватися обличчям, шкіра, схожа на осяяну сонячними променями слонову кістку, і червоні, як троянди, щічки. Скільки їй років? Напевно, вісімнадцять, а звуть її Мюзетта. Її сміх нагадує дзюркотіння джерельця, а голос, такий м’який і глибокий, — найсолодша музика, яку доводилося чути Філіпу.

— Про що це ви так замислилися?

Філіп різко зупинився. Він повільно підійшов до будинку.

— Я махала вам мало не півкілометра. Оце ви літаєте в небесах.

Навпроти нього стояла міс Вілкінсон і посміювалася над тим, як здивувала його.

— Я вирішила прогулятися і зустріти вас.

— Страшенно люб’язно з вашого боку, — озвався юнак.

— Я вас налякала?

— Трохи, — зізнався він.

Він таки надіслав Гейвордові того листа, написавши йому вісім сторінок.

Два тижні їхнього перебування у Блекстейблі минули швидко і попри те, що, вийшовши після вечері на прогулянку в садок, міс Вілкінсон щоразу зауважувала, що минув ще один день, піднесений настрій Кері від цього не псувався. Якось увечері вона натякнула, що непогано було б залишити роботу в Берліні й податися до Лондона. Там вони змогли б регулярно бачитися. Філіп погодився, що це було б чудово, але поставився до ідеї без ентузіазму; він сподівався, що життя у Лондоні буде неймовірним і не хотів обтяжувати себе нічим. Хлопець занадто відверто повідомив про свої подальші плани, і міс Вілкінсон здогадалася, що він не може дочекатися, коли вона нарешті поїде.

— Ви б не казали цього, якби кохали мене, — скрикнула вона.

Збитий із пантелику хлопець не відповів.

— Якою дурепою я була, — пробурмотіла жінка.

Філіп здивовано помітив, що вона плаче. Серце у нього було чуйне, і він ненавидів, коли хтось страждав.

— Ох, мені страшенно шкода. Що я зробив? Не плачте.

— Ох, Філіпе, не залишайте мене. Ви й не знаєте, як багато для мене важите. Моє життя було таким невдалим, а ви зробили мене щасливою.

Він мовчки поцілував її. У її голосі прозвучало справжнє страждання, і хлопець злякався. Йому ніколи раніше не спадало на думку, що всі її слова були правдою.

— Мені надзвичайно шкода. Ви ж знаєте, як я страшенно вас люблю. Я б дуже хотів, аби ви переїхали до Лондона.

— Ви знаєте, що я не зможу. Місце майже неможливо знайти, до того ж я ненавиджу англійське життя.

Зворушений смутком міс Вілкінсон і не підозрюючи, що вона прикидається, Філіп продовжував стискати її в обіймах. Йому лестили її сльози, і він цілував жінку зі справжньою пристрастю.

Але за кілька днів міс Вілкінсон влаштувала йому справжню сцену. У будинку вікарія пограти в теніс зібралися гості. Серед них було двоє дівчат — доньки відставного майора з Індії, котрий нещодавно оселився у Блекстейблі. Обидві були гарненькі, одна Філіпового віку, а друга на рік чи два молодша. Дівчата звикли до товариства юнаків (вони розповідали історії з життя гарнізонів у Індії, а в ті часи всі захоплювалися оповіданнями Редьярда Кіплінга) і почали весело кепкувати з хлопця. Це було щось новеньке, безтурботне і радісне, йому сподобалося — зазвичай молоді панянки у Блекстейблі поводилися з племінником священика надзвичайно серйозно. Якийсь бісик усередині змусив його шалено фліртувати з обома дівчатами, а оскільки він був єдиним кавалером, сестри радо відповідали йому взаємністю.

Виявилося, що дівчата добре грають у теніс, і Філіп, стомившись від перекидання м’ячем із міс Вілкінсон (вона почала грати лише в Блекстейблі), запропонував їй після чаю зіграти з дияконом проти його дружини, а потім він зіграє з новими гостями. Хлопець підсів до старшої міс О’Коннор і тихенько сказав:

— Спочатку позбавимося від недотеп, а потім зіграємо веселеньку партію.

Вочевидь, міс Вілкінсон почула його — вона кинула ракетку і, пояснивши свою поведінку головним болем, пішла геть. Усім було зрозуміло, що вона образилася. Філіпа дратувало те, що вона винесла все на публіку. Партія почалася без неї, але незабаром місіс Кері покликала племінника.

— Філіпе, ти образив почуття Емілі. Вона пішла до себе в кімнату і плаче.

— Через що?

— Ой, щось там із партією недотеп. Піди до неї і скажи, що не хотів її образити, будь хорошим хлопчиком.

— Гаразд.

Він постукав у двері міс Вілкінсон і увійшов, не дочекавшись відповіді. Жінка лежала долілиць на ліжку й ридала. Хлопець торкнувся до її плеча.

— Послухайте, яка, в біса, різниця.

— Дайте мені спокій. Я більше ніколи з вами не розмовлятиму.

— Що я такого зробив? Мені страшенно шкода, що я образив ваші почуття. Я не навмисно. Чуєте, вставайте.

— Ох, я така нещасна. Як ви можете бути таким жорстоким зі мною? Ви ж знаєте, що я ненавиджу цю дурнувату гру і граю лише для того, щоби скласти вам компанію.

Вона підвелася й пішла до туалетного столика, але, кинувши в дзеркало швидкий погляд, опустилася на стілець, скрутила носовичок у кульку і витерла нею очі.

— Я віддала вам найцінніше, що може дати чоловікові жінка, — ох, якою дурепою я була! — а ви такий невдячний. У вас, мабуть, немає серця. Як ви можете бути таким жорстоким і так мучити мене, фліртуючи з цими вульгарними дівицями? У нас залишився лише тиждень. Хіба ви не можете дати мені хоча б таку дрібницю?

Філіп похмуро стояв перед міс Вілкінсон і думав, що вона поводиться по-дитячому. Він сердився, що вона хизується своїм поганим характером перед незнайомцями.

— Ви чудово знаєте, що мене не цікавлять ці О’Коннор. Що це вам таке зайшло в голову?

Міс Вілкінсон відклала свій носовичок. Сльози залишили сліди на напудреному обличчі, а волосся розкуйовдилося. Тепер біла сукня вже не пасувала їй. Жінка подивилася на Філіпа голодними палаючими очима.

— Це тому, що вам двадцять, і їм теж, — прохрипіла вона. — А я стара.

Філіп почервонів і відвів погляд. Страждання в її голосі дивним чином стурбувало його. Він щиро жалкував про те, що мав щось спільне з цією жінкою.

— Я не хотів зробити вас нещасною, — незграбно вибачився він. — Вам краще спуститися і побути з друзями. Вони дивуватимуться, що з вами сталося.

— Гаразд.

Філіп з полегшенням вийшов із кімнати.

За сваркою не забарилося примирення, але останні кілька днів ці стосунки обтяжували юнака. Йому хотілося говорити виключно про майбутнє, а розмови про майбутнє неодмінно змушували міс Вілкінсон проливати сльози. Спочатку її рюмсання розчулювало його, він почувався свинею і запевняв у пристрасті, що ніколи не згасне; але тепер це дратувало: одна річ, якби вона була молоденькою дівчинкою, але нерозумно весь час плакати дорослій жінці. Міс Вілкінсон невтомно нагадувала йому, що він ніколи не зможе віддячити їй за те, що вона йому віддала. Якщо вона так наполягала, Філіп радо визнавав це, але не розумів, чому з них двох більшу вдячність повинен відчувати саме він. Міс Вілкінсон хотіла, аби її залицяльник демонстрував свою вдячність найнеприємнішим для нього чином: він неабияк звик до самотності й часто відчував потребу побути на самоті, але жінка вважала його безсердечним, якщо він хоч мить не був у неї на побігеньках. Міс О’Коннор запросила їх обох на чай, і Філіпу хотілося піти, однак міс Вілкінсон нагадала, що в них залишилося лише п’ять днів і вона ні з ким не хоче його ділити. Це лестило, але й набридало. Жінка розповідала хлопцеві про вишукану делікатність французів, які перебували у таких самих стосунках зі своїми дамами серця, як він з нею. Вона захоплювалася їхньою галантністю, їхньою готовністю до самопожертви, їхньою досконалою тактовністю. Схоже, вимоги у міс Вілкінсон були неабиякі.

Філіп слухав перелік усіх якостей, які повинен мати досконалий коханець, і не міг не радіти, що жінка живе у Берліні.

— Ви писатимете мені, правда ж? Пишіть мені щодня. Я хочу знати все про ваші справи. Вам нічого не слід від мене приховувати.

— Я буду страшенно зайнятий, — відповідав Кері. — Писатиму, щойно випаде нагода.

Вона пристрасно обхопила його руками за шию. Часом Філіп знічувався від таких проявів почуттів. Йому хотілося, щоб дама поводилася стриманіше, і шокувало, що міс Вілкінсон так демонстративно бере ініціативу в свої руки: це якось не в’язалося з його уявленнями про скромність жіночого характеру.

Нарешті настав день від’їзду міс Вілкінсон. До сніданку вона спустилася бліда і пригнічена, у практичній сукні в чорно-білу клітинку. У цьому вбранні вона виглядала, як справжня кваліфікована гувернантка. Філіп теж був мовчазний, бо не знав, що доречного можна сказати за таких обставин, а ще він страшенно боявся, що скаже щось легковажне, і міс Вілкінсон вибухне та влаштує сцену прямо в його дядька на очах. Вони вже попрощалися минулого вечора в садку, і хлопець із полегшенням подумав, що більше не матиме нагоди залишитися з коханкою наодинці. Після сніданку він зостався у їдальні, на той випадок, якщо міс Вілкінсон вирішить поцілувати його на сходах. Йому не хотілося, аби Мері-Енн, котра тепер була гострою на язик літньою жінкою, заскочила їх у недвозначній позі. Мері-Енн не любила міс Вілкінсон і називала її облізлою кішкою. Тітка Луїза не дуже добре почувалася і не могла піти з усіма на станцію, але вікарій і Філіп провели гостю. Коли поїзд уже відходив, вона нахилилася й поцілувала містера Кері.

— Вас я теж повинна поцілувати, — сказала вона.

— Гаразд, — погодився Філіп, заливаючись рум’янцем.

Він піднявся на сходинку, і міс Вілкінсон швидко його поцілувала. Поїзд рушив, а жінка забилася в куток свого купе і невтішно заридала. Повертаючись до будинку вікарія, Філіп відчував неабияке полегшення.

— Ну як? Вдало провели гостю? — поцікавилася місіс Кері, коли вони зайшли до будинку.

— Так, але, схоже, на очах у неї були сльози. Вона наполягла на тому, щоби поцілувати нас із Філіпом.

— Ой, гаразд, у її віці це вже безпечно. — Місіс Кері показала на буфет. — Тобі лист, Філіпе. Його принесли з вечірньою поштою.

Лист був від Гейворда і зміст його був таким:

«Бісові нісенітниці», — сказав Філіп, дочитавши листа.

Дивно, але міс Вілкінсон теж пропонувала почитати разом «Ромео і Джульєтту», але Філіп рішуче відмовився. Ховаючи листа до кишені, він на мить відчув гіркоту, адже реальність анітрохи не схожа на вигаданий нами ідеал.