Тягар пристрастей людських

116

Протягом останнього року в шпиталі Святого Луки Філіпові довелося чимало попрацювати. Він був задоволений життям. Виявилося, що жити, не пускаючи нікого у серце, дуже зручно, до того ж завжди вистачає грошей на власні потреби. Він чув, як люди презирливо розмовляють про гроші, й дивувався, невже ці знавці хоч раз пробували обійтися без них. Кері знав, що брак грошей робить людину жалюгідною, жадібною, скупою; він спотворює характер і змушує дивитися на світ очима черні; коли доводиться цінувати кожну копійку, гроші набувають непомірної важливості — зрозуміти їхню справжню цінність допомагають лише статки. Тепер Філіп жив усамітненим життям, не бачився ні з ким, окрім родини Ательні, але не почувався самотнім; він розважався, вигадуючи плани на майбутнє, і часом думав про минуле. Час від часу спогади поверталися до старих друзів, однак Філіп не намагався з ними зустрітися. Він залюбки дізнався би, що сталося з Норою Несбіт (тепер її звали Нора «Якось-інакше», але Філіп не міг згадати прізвища чоловіка, за якого вона вийшла заміж); він радів, що був із нею знайомий: Нора була прекрасною жінкою з хороброю душею. Якось увечері, десь о пів на дванадцяту, Кері бачив Лоусона; той ішов уздовж Пікаділлі у вечірньому костюмі, — можна було здогадатися, що він повертається з театру. Філіп піддався несподіваному імпульсу і рвучко звернув до прилеглої вулички. Вони не бачилися два роки, і Кері відчував, що відновити забуту дружбу не вдасться. Їм із Лоусоном більше нічого було сказати один одному. Мистецтво Філіпа більше не цікавило; схоже, тепер він міг насолоджуватися красою ще відчайдушніше, ніж у часи, коли був хлопчиком, але мистецтво більше не видавалося йому важливим. Кері був зайнятий тим, що намагався побачити в різноманітті життєвого хаосу якусь впорядкованість, і в порівнянні з матеріями, з якими він тепер працював, слова і фарби здавалися чимось пересічним. Лоусон служив своєму покликанню. Філіпова дружба з ним була лише візерунком в орнаменті, над яким Кері працював: ігнорувати той факт, що художник його більше не цікавить, було б звичайною сентиментальністю.

Іноді Філіп думав про Мілдред. Він умисно уникав вулиць, де міг із нею зіштовхнутися; однак подекуди якесь почуття (можливо, цікавість, а може, щось глибше, у чому він не хотів собі зізнаватися) змушувало його прогулюватися вздовж Пікаділлі та Реджент-стрит о тій годині, коли дівчина могла там з’явитися. Кері сам не розумів, хоче він її зустріти чи боїться цього. Якось він побачив ззаду жінку, котра була схожа на Мілдред, і на мить подумав, що це вона; його охопило дивне відчуття: різкий біль у серці, страх і запаморочливе сум’яття. Поспіхом кинувшись навздогін і зрозумівши, що помилився, він водночас засмутився і видихнув із полегшенням.

На початку серпня Філіп склав хірургію — свій останній екзамен — й отримав диплом. Із того дня, коли він уперше увійшов до шпиталю Святого Луки, минуло сім років. Незабаром йому мало виповнитися тридцять. Кері спустився сходами Королівського коледжу хірургів, тримаючи в руці сувій, що дозволяв йому практикувати, і серце задоволено гупало в грудях.

«Тепер моє життя розпочнеться по-справжньому», — думав він.

Наступного дня Кері пішов до бюро секретаря, щоб подати свою кандидатуру на одну із посад у шпиталі. Секретарем був приємний невисокий чоловік із чорною борідкою, який завжди щиро подобався Філіпові. Він привітав Кері з успішним завершенням навчання і сказав:

— Можливо, ви погодитеся на тимчасову роботу на південному узбережжі? Помічник потрібен на місяць, він отримуватиме три гінеї на тиждень із проживанням та харчуванням.

— Я не проти, — озвався Філіп.

— Це у Фернлі, що в Дорсетширі. У доктора Сауса. Їхати доведеться негайно, його помічник захворів на свинку. Здається, це дуже приємна місцина.

Щось у тоні секретаря насторожило Філіпа. Надто він був невпевнений.

— У чому тут підступ? — поцікавився він.

Секретар на мить завагався, а потім заспокійливо засміявся:

— Ну, правду кажучи, здається, він кумедний сварливий стариган. Агентства, що наймають працівників, більше не хочуть нікого туди відправляти. Доктор Саус каже все, що думає, а людям це не подобається.

— Але ви гадаєте, що його влаштує випускник? Зрештою, у мене немає досвіду.

— Він мав би радіти, що отримає вас у помічники, — дипломатично озвався секретар.

Філіп трохи поміркував. На наступні кілька тижнів у нього не було планів, і він зрадів можливості трохи заробити. Можна буде відкласти гроші на відпустку в Іспанії, яку він пообіцяв собі після закінчення практики в шпиталі Святого Луки чи якомусь іншому, якщо тут йому нічого не запропонують.

— Гаразд, я поїду.

— Однак вам доведеться вирушити в дорогу сьогодні ж по обіді. Це вас влаштує? Я негайно надішлю телеграму.

Філіп залюбки зробив би собі кілька вихідних, утім, він бачився із Ательні напередодні ввечері (бо відразу пішов до друзів, аби повідомити їм гарну новину), і насправді він не мав жодних причин, які заважали б йому поїхати негайно. Багажу в нього майже не було. Того ж вечора, за кілька хвилин до сьомої, він вийшов на вокзалі у Фернлі та взяв кеб до будинку доктора Сауса. Це був широкий низький поштукатурений дім, порослий диким виноградом. Кері відвели до консультаційного кабінету, де за столом сидів і щось писав літній чоловік. Коли покоївка впустила Філіпа, чоловік озирнувся. Він не підвівся і не прохопився жодним словом — просто дивився на гостя. Філіпа це приголомшило.

— Я думав, що ви на мене чекаєте, — сказав він. — Секретар зі шпиталю Святого Луки сьогодні вранці надіслав вам телеграму.

— Я на півгодини відклав вечерю. Хочете помитися?

— Хочу, — погодився Філіп.

Доктор Саус здивував його своїми чудернацькими манерами. Тепер він підвівся, і Кері побачив, що лікар був середнього зросту та худорлявий; його сиве волосся було коротко підстрижене, а великий рот так щільно стиснутий, що здавалося, наче вуст у нього немає зовсім; обличчя у доктора Сауса було чистенько поголене, але він носив коротенькі бачки, що робили важку щелепу ще квадратнішою. Лікар був убраний у коричневий твідовий костюм і білу краватку. Одяг висів на ньому так, наче його пошили для когось значно огряднішого. Усім своїм виглядом доктор Саус нагадував порядного фермера середини дев’ятнадцятого століття. Він відчинив двері.

— Тут їдальня, — пояснив він, вказуючи на двері навпроти. — Коли підніметеся на сходову клітку, першими праворуч будуть двері до вашої спальні. Як будете готові, спускайтеся сюди.

За вечерею Кері помітив, що доктор Саус розглядає його, але розмовляє мало і, вочевидь, не хоче слухати балачки свого асистента.

— Коли ви отримали диплом? — раптом запитав чоловік.

— Учора.

— Навчалися в університеті?

— Ні.

— Минулого року мій помічник відправив мені одного з цих університетських. Я наказав йому більше цього не робити. Мені не потрібні тут кляті паничі.

Знову запала тиша. Вечеря була геть невибаглива, але дуже смачна. Філіп зберігав зовнішній спокій, але всередині все аж кипіло від хвилювання. Йому страшенно лестило, що його взяли на посаду тимчасового помічника; він одразу відчув себе нарешті дорослим і розривався від безглуздого бажання ні з того ні з сього розреготатися. Що довше він думав про професійну гідність, то сильніше йому хотілося захихотіти.

Однак плин його думок несподівано перервав доктор Саус:

— Скільки вам років?

— Незабаром тридцять.

— І як так сталося, що ви щойно отримали диплом?

— Я не йшов учитися на лікаря до двадцяти трьох років, а потім мені довелося перервати навчання на два роки.

— Чому?

— Через бідність.

Доктор Саус якось дивно на нього глипнув і знову занурився в мовчання. Повечерявши, він підвівся з-за столу.

— Ви знаєте, що тут за практика?

— Ні, — зізнався Філіп.

— Здебільшого рибалки та їхні родини. У мене тут шпиталь профспілки моряків. Раніше тут був лише я, але відколи місто намагаються перетворити на модний курорт, на стрімчаку оселився інший лікар. Заможні люди ходять до нього, а мені залишаються лише ті, хто взагалі не може заплатити за лікаря.

Філіп зрозумів, що суперник був болючим місцем доктора Сауса.

— Ви ж розумієте, що в мене немає досвіду, — нагадав він.

— Жоден із вас нічого не знає.

Не додавши більше жодного слова, він вийшов із кімнати і залишив Філіпа наодинці. Прийшовши прибрати зі стола, покоївка повідомила йому, що доктор Саус увечері приймає пацієнтів між шостою та сьомою годинами, тож на сьогодні робота вже закінчилася. Кері приніс зі своєї кімнати книжку, запалив люльку і влаштувався читати. Це було так приємно, адже протягом кількох останніх місяців він не читав нічого, крім медичних підручників. О десятій до кімнати зайшов доктор Саус і подивився на нього. Філіп ненавидів, коли доводилося сидіти, опустивши ноги, тож притягнув собі для них додатковий стілець.

— Схоже, ви вмієте зручно влаштуватися, — зауважив доктор Саус так похмуро, що це стурбувало би Філіпа, якби він не був у такому гарному гуморі.

У відповідь в очах Кері зблиснула усмішка:

— Ви ж не заперечуєте?

Доктор Саус знову витріщився на нього, але нічого не відповів.

— Що ви читаєте?

— «Перегріна Пікля». Смоллетта[338].

— Я випадково знаю, що «Перегріна Пікля» написав Смоллетт.

— Перепрошую. Зазвичай медики не надто цікавляться літературою, хіба ні?

Філіп поклав книгу на стіл, і доктор Саус узяв її погортати. Раніше цей томик належав блекстейблівському вікарію. Це була тоненька книжечка в потертій сап’яновій палітурці. На обкладинці була мідна табличка з гравіюванням, а сторінки від старості вкрилися пліснявкою і плямами. Коли лікар узяв книжку до рук, Філіп мимохіть нахилилася вперед, а у його погляді промайнула усмішка. Однак повз лікаря ніщо не проходило непоміченим.

— Кепкуєте з мене? — крижаним тоном поцікавився він.

— Я бачу, що ви любите книжки. Це завжди видно з того, як люди з ними поводяться.

Доктор Саус одразу ж поклав роман на місце.

— Сніданок о восьмій тридцять, — кинув він і вийшов із кімнати.

«Ну й кумедний стариган»! — подумав Філіп.

Незабаром він довідався, чому помічник лікаря не міг знайти із доктором Саусом спільну мову. Перш за все, той категорично відмовлявся від усіх досягнень медицини, здобутих за останні тридцять років: він не збирався витрачати час на модні ліки, які спершу вважалися чудодійним зіллям, а потім виходили з ужитку; лікар мав набір мікстур, до яких звик іще у шпиталі Святого Луки, коли був студентом, і користувався ними ціле життя, вважаючи їх анітрохи не гіршими за всі модні новинки, що з’явилися відтоді. Кері здивувало, наскільки недовірливо доктор Саус ставився до асептики: він користувався нею під тиском загальноприйнятої думки, але ставився до відомих Філіпові профілактичних заходів у шпиталі так легковажно, наче дорослий, що грається в солдатиків із дітьми.

— Я бачив, як з’явилися антисептики й змели все на своєму шляху, а потім бачив, як асептики зайняли їхнє місце. Дурня!

Молодики, що приїжджали до нього відразу після практики в шпиталі, з повітря всотали зневагу до лікаря широкого профілю; однак у палатах їм траплялися лише складні випадки. Вони знали, як вилікувати незрозумілу хворобу наднирників, але робилися безпомічними, коли хворий приходив із нежиттю. Їхні знання були суто теоретичні, а самовпевненість неохопною. Доктор Саус спостерігав за ними, стиснувши губи; демонструючи молодим лікарям масштаби їхньої некомпетентності та безпідставність зарозумілості, чоловік відчував якесь мстиве задоволення. Пацієнти тут були вбогі — здебільшого рибалки, — і лікар сам готував медикаменти для них. Доктор Саус запитував у свого помічника, як той збирається зводити кінці з кінцями, якщо виписуватиме рибалці, в якого болить живіт, суміш із півдесятка дорогих речовин. А ще чоловік жалівся, що молоді лікарі тепер неосвічені: вони читають лише «Спортінґ таймс» і «Брітіш медікал джорнал», не вміють розбірливо писати і роблять купу помилок. Два чи три дні старий уважно спостерігав за Філіпом, приготувавшись накинутися на нього з уїдливою іронією, щойно той дасть йому привід; а Кері, здогадавшись про це, робив свою справу, тихенько посміюючись. Зміна діяльності припала йому до душі. Відчуття незалежності та відповідальності подобалися. До кабінету лікаря приходили різноманітні люди. Філіп радів, відчуваючи, що всі вони йому довіряють; цікаво було слідкувати за процесом зцілення, адже у шпиталі спостерігати за ним можна було лише на відстані. Обходячи хворих, він потрапляв до хатинок із низьким дахом, де всюди лежали рибальські снасті, паруси і згадки про заморські подорожі — лакована скринька з Японії, остроги й весла з Меланезії[339] чи кинджали зі стамбульського базару; у маленьких захаращених кімнатках пахло романтикою, а солоне морське повітря сповнювало їх гіркою свіжістю. Він полюбляв теревенити з моряками, а вони, відчувши, що до них не ставляться зверхньо, довго згадували про далекі подорожі своєї юності.

Кілька разів Кері помилився з діагнозом (раніше він ніколи не бачив кір, тож побачивши висипання, вирішив, що це якась невідома шкірна хвороба), а раз чи два їхні з доктором Саусом погляди на лікування розбіглися. Коли це сталося вперше, лікар накинувся на нього з безжальною іронією, але Філіп вислухав усе з гумором; Кері сам був гострий на язик, тож відповів на звинувачення так, що докторові Саусу довелося стулити рота і зачудовано витріщитися на нього. Обличчя Кері залишалося серйозним, але в очах миготіли іскорки сміху. Старий не міг позбутися думки, що Філіп глузує з нього. Він уже звик, що помічники його не люблять і бояться, а це було щось новеньке. Він уже майже втратив над собою контроль і мало не наказав Філіпові пакувати валізи й сідати на наступний потяг, як робив це з іншими помічниками, але відчув із тривогою, що тоді цей молодик сміятиметься з нього відкрито. І раптом йому самому зробилося смішно. Рот мимохіть витягнувся в усмішці, і довелося відвернутися. Незабаром чоловік збагнув, що Філіп весь час бере його на кпини. Спершу це відкриття приголомшило, а потім розвеселило.

— До дідька цього нахабу, — хихотів доктор Саус собі під ніс. — До дідька!