Тягар пристрастей людських

16

Минув рік, і коли Філіп прийшов до школи, всі вчителі залишалися на своїх місцях. Утім, попри їхній впертий опір, котрий не послаблювався під маскою вдаваної солідарності з ідеями нового начальника, змін тут відбулося чимало. Класні керівники продовжували викладати французьку в молодших класах, але до школи запросили нового вчителя зі званням доктора філології Гейдельберзького університету і свідоцтвом про три роки перебування у французькому lycée, який вчив старшокласників французької і німецької мов, якщо хтось обирав їх замість грецької. Інший вчитель почав викладати математику значно систематичніше, ніж вважалося необхідним раніше. Жоден із них не мав духовного сану. Це була справжня революція, і деякі старі вчителі зустріли нову парочку з недовірою. Лабораторію обладнали всім необхідним, запровадили заняття з військової підготовки; усі казали, що дух школи змінюється. Лише Богові було відомо, які нові проекти виношував містер Перкінс у своїй розхристаній голові. Школа була меншою за державні навчальні заклади, жити тут могло лише двісті учнів. Розширитися було непросто, адже будівля тулилася до собору, а всі інші приміщення, крім того, де жили вчителі, займали церковники; місця для будівництва теж не було. Однак містер Перкінс склав вигадливий план, що дозволяв удвічі збільшити кількість учнів. Директор хотів привабити сюди школярів із Лондона. Йому здавалося, що хлопчикам буде корисно поспілкуватися з однолітками з Кенту, і це загострить розум сільських дітлахів.

— Це суперечить нашим стародавнім традиціям, — запротестував Зануда, коли містер Перкінс пояснив йому свої плани. — Ми завжди намагалися уникнути цієї нечисті — лондонських шибайголів.

— Ох, ну й дурниці! — відгукнувся містер Перкінс.

Ніхто ніколи не казав класному керівнику, що він верзе дурниці, тож учитель взявся вигадувати уїдливу відповідь, де, напевно, можна було пригадати торгівлю нижньою білизною, але директор із властивою йому нетерплячістю хоробро напосівся на Зануду.

— Той будинок на території церкви… Якби ви одружилися, я переконав би капітул надбудувати кілька поверхів, і ми влаштували б там гуртожиток та кабінети, а ваша дружина допомагала б вам там керувати.

Підстаркуватий священик мало не вдавився. Чого раптом йому одружуватися? Йому вже п’ятдесят сім, ніхто не одружується в п’ятдесят сім. У своєму віці він не може починати приглядати за цілим будинком. Якщо вже обирати між одруженням і парафією десь у селі, краще погоджуватися на неї. Зараз йому хотілося лише тиші та спокою.

— Я навіть думати не хочу про одруження, — відрубав він.

Містер Перкінс подивився на вчителя своїми сяючими темними очима, і якщо в них навіть зблиснуло щось веселе, бідолашний Зануда цього не помітив.

— Шкода! А ви не могли б зробити мені послугу й одружитися? Це неабияк допомогло б мені владнати справи з настоятелем і капітулом, коли я запропоную їм перебудувати ваше житло.

Проте найгіршою новинкою, впровадженою містером Перкінсом, була його звичка проводити уроки в чужих класах. Він просив інших вчителів зробити йому послугу, і відмовити було неможливо. Як казав Дьоготь, чи пак містер Тарнер, така поведінка принижувала всіх навколо. Містер Перкінс нікого не попереджував, але після вранішніх молитов сказав одному з учителів:

— Я ось що подумав: ви ж не відмовитеся взяти сьогодні об одинадцятій шостий клас? Просто поміняймося класами, гаразд?

Ніхто не знав, чи було це звичайною справою в інших школах, але у Теркенбері так точно ніколи не робили. Наслідки були несподіваними. Містер Тарнер — перша жертва — вразив клас новиною, що сьогодні латину вестиме директор і, припускаючи, що їм, можливо, захочеться поставити кілька запитань, останні п’ятнадцять хвилин уроку історії присвятив синтаксичному аналізу уривка з Лівія, котрий задавав на сьогодні, аби діти не виглядали повними дурнями. Однак, повернувшись у свій клас і подивившись на листочок, де містер Перкінс залишив свої оцінки, Дьоготь здивувався: двоє його найкращих учнів, схоже, не впоралися із завданнями, а кілька хлопчиків із тих, хто ніколи раніше нічим не відзначався, отримали «відмінно». Коли він запитав у свого найкращого учня, Елдріджа, в чому річ, відповідь була несподіваною.

— Містер Перкінс не давав нам робити синтаксичний аналіз. Він запитав мене, що я знаю про генерала Ґордона[29].

Містер Тарнер зачудовано витріщився на хлопця. Учні, вочевидь, вважали, що з ними повелися несправедливо, і вчитель не міг не погодитися з їхнім мовчазним невдоволенням. Також він не міг збагнути, що спільного між генералом Ґордоном та Лівієм, і згодом ризикнув провести розслідування.

— Ви жахливо збили Елдріджа з пантелику, запитавши, що він знає про генерала Ґордона, — сказав він директорові, спробувавши захихотіти.

Містер Перкінс засміявся.

— Я побачив, що вони дійшли до аграрних законів Гая Ґракха[30], і поцікавився, чи відомо їм щось про аграрні проблеми в Ірландії. Утім, про Ірландію вони знали лише те, що Дублін стоїть на річці Ліффі. Тож я запитав, чи чули вони колись про генерала Ґордона.

І тут виявилося дещо жахливе: новий директор був маніакальним прихильником всебічних знань. Він сумнівався у користі визубреного для екзамену і вимагав від учнів загальної ерудиції.

Зануда щомісяця непокоївся ще більше. Він не міг позбутися думки, що містер Перкінс попросить його призначити дату весілля, і ненавидів директорове ставлення до античної літератури. Звичайно, він був гарним ученим і займався її дослідженням у найкращих класичних традиціях: писав трактат про дерева у творчості латинських авторів. Але говорив він про неї так легковажно, наче це була якась дурниця на кшталт більярду, в який він грав у вільний час, але до якого неможливо було ставитися серйозно. А класний керівник середнього третього класу, Нахаба, щодня ставав похмурішим.

Саме до його класу потрапив Філіп, пішовши до школи. Характер препод. Б. Б. Ґордона погано пасував для педагогічної роботи: чоловіком він був нетерплячим і запальним. А оскільки справу йому доводилося мати лише з маленькими хлопчиками, незабаром Нахаба взагалі втратив самоконтроль. Беручись до роботи, він гнівався, а закінчуючи її — кипів. Ґордон був невисоким огрядним чолов’ягою з дуже коротким світлим волоссям, що вже почало сивішати, і невеличкими колючими вусиками. Його широке обличчя з нечіткими рисами і маленькими очицями від природи було червоним, а під час регулярних нападів гніву темнішало і заливалося багрецем. Нігті в нього були згризені аж до м’яса: поки якийсь хлопчик аналізував речення, вчитель сидів за столом, тремтів від гніву, що пожирав його зсередини, і гриз свої нігті. Про його жорстокість ширилися чутки, можливо, трохи перебільшені, але два роки тому всі у школі напружилися, коли почули, що батько одного з учнів погрожує подати до суду: Нахаба так сильно вдарив хлопчика на прізвище Вальтерс книжкою по голові, що у малого порушився слух і його довелося забрати зі школи. Батько хлопчика жив у Теркенбері, тож у місті було чимало обурених, — про цю історію навіть написали в місцевій газеті, — але оскільки містер Вальтерс був простим пивоваром, симпатії розділилися. Інші хлопчики, попри те що ненавиділи свого класного керівника, з якихось відомих лише їм самим причин опинилися на його боці та (аби помститися за розголошення шкільних справ) як могли псували життя Вальтерсовому молодшому братові, котрий продовжував вчитися з ними. Однак, дивом уникнувши необхідності жити сільським життям, містер Ґордон більше ніколи не бив своїх учнів. Класним керівникам заборонили бити хлопчиків ціпком по руках, і Нахаба більше не міг випускати свою злість, гупаючи ціпком по столу. Тепер він міг лише схопити учня за плечі й потрясти його, але продовжував змушувати непослухів та упертих хлопчисьок стояти з витягнутою вгору рукою від десяти хвилин до півгодини і залишався так само лайливим, як раніше.

Жоден учитель не пасував для роботи з такими сором’язливими, як Філіп, дітьми гірше, ніж Ґордон. Перейшовши до старшої школи, Кері вже забув про деякі свої страхи, з якими вперше з’явився перед містером Ватсоном. Він знав чимало хороших хлопчиків, які ходили з ним до підготовчої школи. Тепер Філіп був дорослішим та інстинктивно розумів, що в людному класі його вада не впадатиме у вічі. Але містер Ґордон із першого дня посіяв жах у його серці: вчитель швидко помічав, хто його боїться і, схоже, через це ставився до таких дітей особливо неприязно. Філіп любив те, чим займався, але тепер почав з острахом чекати на шкільні години. Замість того щоби відповісти неправильно і викликати бурю вчителевих насмішок, він тупо сидів мовчки, а коли надходила його черга встати і проаналізувати речення, хлопчик ставав блідим, як смерть, і його нудило від страху. Найбільше Кері любив, коли уроки вів містер Перкінс. Йому легко було задовольнити пристрасть учителя до загальної ерудиції, адже Філіп читав багато дивних книжок, написаних не для його віку; часто директор, поставивши запитання, обходив класну кімнату й зупинявся біля Філіпа, щоби з усмішкою, котра сповнювала хлопчика захватом, звернутися до нього:

— А тепер, Кері, розкажи-но їм.

Гарні оцінки, які хлопчик отримував на цих уроках, іще більше розпалювали неприязнь містера Ґордона. Якось надійшла Філіпова черга перекладати, а вчитель сидів за столом, зиркаючи на нього, і скажено гриз великий палець. Він був готовий ось-ось вибухнути. Філіп почав тихенько відповідати.

— Не бурмочи! — крикнув учитель.

Хлопчикові здалося, наче щось застрягло у нього в горлі.

— Продовжуй! Продовжуй! Продовжуй!

Нахаба верещав щоразу гучніше. Із Філіпової голови вилетіло все, що він знав, і малий мовчки втупився у книжку. Містер Ґордон почав важко дихати.

— Якщо ти не знаєш, чому не скажеш про це? Знаєш чи ні? Ти чув, як ми аналізували текст минулого разу, чи ні? Чому мовчиш? Відповідай, йолопе, відповідай!

Класний керівник щосили вчепився у ручки крісла, наче намагався втриматися і не накинутися на Кері. Казали, що раніше він хапав учнів за горло і стискав, аж поки ті мало не задихалися. На чолі у Нахаби виступили жили, а обличчя потемнішало і лякало. Він просто збожеволів.

Ще вчора Філіп чудово знав увесь уривок, але сьогодні не міг згадати жодного слова.

— Я не знаю, — зітхнув він.

— Чому ти не знаєш? Тоді ми розберемо кожне слово і незабаром довідаємося, що ти насправді знаєш.

Страшенно блідий, Філіп мовчки стояв і трохи тремтів, схилившись над книжкою. Учителеве дихання стало хрипким.

— Директор каже, що ти розумний. Не знаю, як він зробив такі висновки. Різнобічні знання, — він шалено розреготався. — Не знаю, для чого тебе запхали до цього класу. Йолоп.

Слово йому сподобалося, і він щодуху закричав його:

— Йолоп! Йолоп! Клишоногий йолоп!

Після цього Нахабі трохи полегшало. Він побачив, як Філіп раптово зашарівся, і наказав йому принести «Чорну Книжку». Хлопчик відклав свого «Цезаря» і мовчки вийшов. «Чорна Книжка» була темним фоліантом, куди записували імена учнів і їхні провини, а якщо чиєсь ім’я опинялося там тричі, на непослуха чекали різки. Філіп пішов до директорового будинку і постукав у двері кабінету. Містер Перкінс сидів за столом.

— Можна мені, будь ласка, взяти «Чорну Книжку», сер?

— Ось вона, — відповів директор, киваючи в бік книжки головою. — Зробив щось, чого не слід було робити?

— Я не знаю, сер.

Містер Перкінс кинув на хлопчика швидкий погляд, але, нічого не відповівши, повернувся до своєї роботи. Філіп узяв книжку і вийшов. Через кілька хвилин після кінця заняття він приніс її назад.

— Дай-но мені подивитися, — попросив директор. — Бачу, містер Ґордон записав тебе до «Чорної Книжки» за «неоковирну зухвалість». Це як?

— Не знаю, сер. Містер Ґордон сказав, що я клишоногий йолоп.

Директор знову подивився на Кері. Він замислився, чи не почувся в хлопчиковому голосі сарказм, але малий досі був занадто схвильований. Обличчя залишалося блідим, а в очах причаївся бентежний страх. Містер Перкінс підвівся, поклав книжку і взяв кілька світлин.

— Сьогодні вранці мій друг прислав мені фотографії Афін, — сказав він буденним тоном. — Дивися, ось Акрополь.

Чоловік почав пояснювати Філіпу, що він бачить. Від його слів руїни оживали. Директор показав хлопчикові театр Діоніса і пояснив, як у ньому сиділи люди і що просто перед собою глядачі бачили синє Егейське море, а потім раптом сказав:

— Пригадую, коли я вчився у нього в класі, містер Ґордон називав мене «циганським продавайлом».

І перш ніж заворожений фотографіями Філіп збагнув зміст сказаного, містер Перкінс узявся демонструвати йому краєвиди Саламіна[31] і пальцем із чорною смужкою під нігтем показувати, де були грецькі, а де перські кораблі.