Тягар пристрастей людських

83

Кроншоу взявся публікувати свої вірші. Друзі роками наполягали, що час це зробити, але лінощі заважали чоловікові зробити необхідні кроки. На всі спроби переконати його письменник відповідав, що любов до поезії в Англії померла. Ви видаєте книжку, на яку витратили кілька років роздумів і праці; про неї побіжно згадують двома-трьома рядками, описуючи ще кілька подібних видань, двадцять чи тридцять примірників продаються, а решта накладу йде на переробку. Кроншоу давно вже не прагнув слави. Це була така ж ілюзія, як багато іншого. Але один із його друзів сам узявся до справи. Це був Леонард Апджон, літератор, якого Філіп кілька разів зустрічав у компанії Кроншоу в різних кафе Латинського кварталу. В Англії його вважали шанованим критиком і знаним експертом із сучасної французької літератури. Чоловік багато років прожив у Франції, і, спілкуючись із людьми, котрі створювали «Меркюр де Франс» (найзахопливіший журнал тих часів), та висловлюючи англійською їхню точку зору, Апджон здобув славу справжнього оригінала. Філіп читав кілька його статей. Той виробив свій стиль, досить точно наслідуючи Томаса Брауна: писав вигадливими реченнями, ретельно підбираючи чудові застарілі слова, що додавало його писанині індивідуальності. Леонард Апджон переконав Кроншоу віддати йому всі свої вірші й виявив, що їх вистачить на пристойний том. Він пообіцяв скористатися своїм впливом на видавців. Кроншоу потребував грошей. Захворівши, він уже не міг постійно писати, і заробленого ледве вистачало на пійло. Отримавши від Апджона листа, де той писав, що дехто з видавців захопився віршами, але не наважується їх друкувати, Кроншоу зацікавився пропозицією. Він детально описав критикові свою вбогість і просив його докласти усіх можливих зусиль. Тепер, готуючись померти, він захотів залишити по собі опубліковану книжку і в глибині душі вірив, що написав видатні твори. Кроншоу сподівався, що спалахне над світом новою зіркою. Усе життя він беріг ці скарби, і думка про те, щоб тепер, коли вони йому більше не знадобляться, з погордою на прощання подарувати їх людству, видавалася благородною.

На його рішення повернутися до Англії найбільше вплинуло повідомлення від Леонарда Апджона, що якийсь видавець вирішив надрукувати його вірші. Завдяки дивовижній переконливості критик навіть умовив його заплатити десять фунтів авансом.

— Зауважте, авансом, — наголосив Філіпові Кроншоу. — Мільтон отримав десять фунтів загалом.

Апджон пообіцяв написати від свого імені статтю про поезію Кроншоу і попросити всіх своїх друзів схвально про неї відгукнутися. Письменник удавав, що йому байдуже, однак помітно було, як тішить його думка про галас, якого він наробить.

Одного дня Філіп домовився пообідати з Кроншоу в злиденній їдальні, де той уперто харчувався, але чоловік не прийшов. Кері дізнався, що його не бачили тут вже три дні. Він замовив щось поїсти, а потім вирушив за адресою, яку Кроншоу вказав у своєму першому листі. Знайти Гайд-стрит виявилося непросто. Це була вузенька вуличка з пошарпаними будинками, що тулилися один до одного; чимало вікон було розбито, а потім абияк заклеєно смужками французьких газет; двері не фарбували роками. На перших поверхах розташовувалися вбогі крамнички, пральні, швейні майстерні та магазинчики канцтоварів. На дорозі гралися вбрані в лахміття діти, а стара шарманка скреготіла сороміцьку пісеньку. Філіп постукав у двері будинку, де мешкав Кроншоу (на першому поверсі продавали дешеві солодощі), і йому відчинила літня француженка в брудному фартусі. Він поцікавився, чи вдома Кроншоу.

— Ах, так, нагорі, у затильній кімнаті, живе якийсь англієць. Не знаю, чи вдома він. Якщо хочете його побачити, піднімайтеся нагору й подивіться.

Сходи освітлювала одна-єдина гасова лампа. Тхнуло в будинку жахливо. Коли Філіп підіймався, з кімнати на першому поверсі вийшла жінка й підозріливо витріщилася на нього, але не промовила жодного слова. На сходовій клітці горішнього поверху було троє дверей. Філіп постукав в одні, почекав і постукав ще раз; потім посмикав клямку, але двері були замкнуті. Тоді він загрюкав у інші двері, не отримав відповіді й теж посмикав клямку. Двері відчинилися. У кімнаті було темно.

— Хто там?

Він упізнав голос Кроншоу.

— Кері. Можна увійти?

Відповіді не було. Філіп увійшов досередини. Вікно було зачинене, і від смороду паморочилося в голові. Вуличний ліхтар так-сяк освітлював приміщення, і Кері побачив, що в невеличкій кімнаті уздовж стоять два ліжка; ще тут були умивальник і один стілець, але місця, щоб увійти, майже не залишалося. Кроншоу лежав у ліжку, що стояло ближче до вікна. Він не поворухнувся, але здушено засміявся.

— Чому ви не запалите свічку? — поцікавився потім.

Філіп чиркнув сірником і помітив на підлозі біля ліжка свічку. Він запалив її і поставив на умивальник. Кроншоу нерухомо лежав на спині; у нічній сорочці він виглядав незвично, а його лисина справляла бентежне враження. Обличчя в чоловіка було землистого кольору й нагадувало посмертну маску.

— Послухайте, друже, ви виглядаєте зовсім хворим. Є тут хтось, аби попіклуватися про вас?

— Джордж, перш ніж піти на роботу, приносить мені вранці пляшку молока.

— Хто такий Джордж?

— Я називаю його Джордж, тому що насправді його звуть Адольф. Ми разом знімаємо ці розкішні апартаменти.

Філіп помітив, що сусіднє ліжко не застелили після сну. Від голови на подушці залишився чорний слід.

— Ви хочете сказати, що живете тут іще з кимось? — вигукнув він.

— Чому ні? У Сохо квартири коштують дорого. Джордж працює офіціантом. Він іде геть о восьмій ранку й не повертається аж до закриття, тож анітрохи не заважає мені. Ми обидва страждаємо від безсоння, і він скрашує нічні години, розповідаючи мені історії власного життя. Він швейцарець, а офіціанти мені завжди подобалися. Вони дивляться на життя з цікавої перспективи.

— Давно ви не встаєте з ліжка?

— Три дні.

— Хочете сказати, що останні три дні ви харчуєтеся самим молоком? Заради Бога, чому ви не написали мені? Я не можу змиритися з думкою, що ви цілими днями лежали тут, а за вами не доглянула жодна жива душа.

Кроншоу тихенько засміявся.

— Подивіться-но на себе. Еге ж, любий хлопче, схоже, ви дійсно засмутилися. Ви порядний юнак.

Філіп зашарівся. Він і не здогадувався, що на його обличчі віддзеркалилося все відчуте, коли побачив цю жахливу кімнату й огидні умови, в яких жив бідолашний поет.

Кроншоу, спостерігаючи за Філіпом, продовжував лагідно всміхатися.

— Я цілком щасливий. Дивіться, ось гранки моєї книги. Пам’ятаєте, я не чутливий до незручностей, від яких страждають інші люди. Хіба мають якесь значення умови, в яких живеш, якщо мрії перетворюють тебе на володаря часу і простору?

Гранки лежали на ліжку, і, витягнувшись у темряві, письменник міг дістати до них руками. Він показав їх Філіпові, і в його очах зблиснула іскра. Гортаючи їх, чоловік радів чіткому шрифту і прочитав уголос одну строфу.

— Непогано виглядає, чи не так?

У Філіпа з’явилася ідея. Доведеться витратити трохи грошей, а зараз він не міг собі дозволити збільшувати витрати, але, з іншого боку, від думки про економію у нього краялося серце.

— Послухайте, я не можу дозволити вам залишатися тут. У мене є додаткова кімната, зараз вона порожня, але я легко знайду когось, хто позичить мені ліжко. Чи не хочете ви трохи пожити у мене? Тоді вам не доведеться платити тут комірне.

— Ох, мій любий хлопчику, ви наполягатимете, щоб я не зачиняв вікна.

— Якщо хочете, можете запечатати всі вікна в квартирі.

— Завтра зі мною все буде гаразд. Я міг встати вже сьогодні, але полінувався.

— Тоді ви з легкістю переїдете. А якщо погано почуватиметеся, завжди зможете лягти в ліжко, і я догляну за вами.

— Якщо вам так хочеться, я переїду, — погодився Кроншоу зі своєю млявою, але приємною усмішкою.

— Було б чудово.

Вони домовилися, що Філіп забере чоловіка до себе наступного дня. Для цього довелося викроїти зранку годинку, щоб усе облаштувати. Кроншоу чекав на нього, сидячи на ліжку, вбраний у шубу й капелюх, а біля його ніг стояла невеличка потерта валіза, в яку він уже зібрав одяг та книжки: здавалося, наче письменник влаштувався у залі очікування на вокзалі. Побачивши його, Філіп розреготався. До Кенсінґтона вони поїхали в кареті, ретельно зачинивши всі вікна, а вдома хлопець влаштував гостя у власній кімнаті. Рано-вранці він купив собі старе ліжко, дешевий комод і дзеркало. Кроншоу одразу взявся правити гранки. Йому було значно краще.

Філіп виявив, що з письменником легко жити поруч, якщо не зважати на його дратівливість, яка була одним із симптомів хвороби. О дев’ятій ранку в Кері починалися лекції, і друзі не бачилися аж до вечора. Кілька разів він умовив Кроншоу розділити його невибагливу вечерю, але письменник був занадто непосидючий і зазвичай залюбки йшов вечеряти до якогось із найдешевших ресторанчиків Сохо. Філіп просив чоловіка навідатися до доктора Тайрелла, але той уперто відмовлявся; він знав, що лікар порадить йому кинути пити, а саме цього вирішив не робити. Щоранку Кроншоу почувався жахливо, однак опівдні абсент повертав його до життя, а повернувшись додому опівночі, чоловік розпинався з тією красномовністю, яка так захопила Філіпа, коли вони вперше зустрілися. Роботу з гранками він закінчив, і збірка мала з’явитися на світ разом із іншими творами ранньою весною, коли читачі трохи отямляться після лавини різдвяних книжок.