Незавершений рукопис

76

Колен з Леаною ввійшли до вілли. Поліціянт розстібнув куртку й дістав із сумки ноутбук.

— Не хочу нав’язувати тобі перегляд цього відео, але… раніше чи пізніше, гадаю, ти муситимеш його побачити, Леано. То нехай це буде зараз.

Він дивився на неї, спостерігав за нею, ловив кожну її реакцію. Леана зацікавлена у тому, щоб чекати Жуліана? Відмовиться переглядати відео? Вона сіла поруч.

— Умикай.

Колен увімкнув відтворення. З’явилося інфрачервоне зображення в білих і чорних тонах із зеленкуватим відтінком. Леана впізнала ту частину бухти, довгасті язики піску, зиґзаґи Оті, острівці морської квасолі та кохлеарії. Зображення часом затьмарювалося, ішов дрібний дощ. Внизу екрана був час: 17:02, 23 грудня. Поліціянт перемотав відео у прискореному темпі, почав із 17:04. Показав на екран.

— Там…

Леана побачила рух, далеко, дуже далеко в бухті. Два світлячки, що врешті зникли. Фари. Колен знову перемотав відео.

— Твій свекор щойно приїхав до бухти, прямуючи уздовж води. Зупинився на паркувальному майданчику… Зрештою, я так гадаю, адже це там знайшли його автомобіль. На жаль, рослинність, погода і відстань заважають нам щось побачити. Потім упродовж пів години нічого не відбувається. Може, він якраз пиячить, сховавшись у салоні… А потім ось це…

17:32. Леана уявила собі, яка цілковита пітьма панувала в бухті, уявила розмірену пульсацію маяка. З кущів вилізла дивна постать. Вона переступала через калюжі, рухалася великими піщаними заметами, кілька разів падала. Тепер дощ періщив іще дужче, й Леана змогла вгадати, що це Жак, тільки тоді, коли він підійшов ближче. Його лиса голова… Непромокальний плащ… Він брів у темряві, наче волоцюга, заходив у бухту в напрямку моря і камери, а довкола піднімалася вода. Вона охоплювала Жака, мов павук-птахоїд свою здобич, а він не помічав того.

— Це жах. Жах. На бога, що ти іще шукаєш, Колене?

— Дві хвилини… Всього дві хвилин… Зачекай, дощ трохи ущухне, і ти побачиш.

Леана зробила зусилля і дивилася далі. Жак спіткнувся знову і лишився сидіти на піску, весь мокрий. На тлі розбурханої стихії видно було, як його тіло здригається. Леана була певна: він плакав, плакав, як дитина, пропускаючи пісок поміж своїми пальцями. Коли дощ ущух, Колен показав на правий бік екрана. Подивився на Леану краєм ока.

— Що ти бачиш?

Поміж кущами виднів інший силует.

— О боже!

Він зупинив зображення і, міркуючи, пошкріб коротку руду щетину на підборідді.

— Від цього у мене аж дрижаки йдуть по спині. Хтось бачив, як він умирає. Його не видно було за дощем, але він, вочевидь, був від самого початку, сховався у кущах неподалік од паркувального майданчика. Коротко кажучи, той невідомий залишатиметься там до 17:55, коли Жака понесе вода, а він так і не покличе на допомогу.

Леана затулила обличчя долонями. Колен посунув до неї фотокартку.

— Ми зробили цю світлину з відео. Зробили все, що могли, збільшили, оптимізували налаштування, але домоглися не кращого від того, що в тебе перед очима…

Леана глянула на світлину.

— Неможливо сказати, чоловік це чи жінка. Здається, на ньому каптур і рибальський костюм. У такому вбранні нелегко розрізнити бодай одну морфологічну рису.

Леана була на грані, вона рухалася гірським хребтом, а обабіч були прірви. Поліціянт глянув на неї, а потім відкашлявся.

— Не хотілося б запитувати в тебе про таку річ за цих умов, але… це нічого тобі не нагадує? У нас є експерт, який гадає, що цей рибальський костюм світлого кольору, він може бути жовтий або сірий. Як ото…

Він показав на фото Жуліана в рамці, біля книжкових полиць. Тепер Леана могла побачити дно прірви. Вона уб’ється і більше не прокинеться.

— Я… я не знаю. Це так раптово. Що ти хочеш почути від мене?

Вона взяла фото до рук.

— У всіх тут є такий костюм, це може бути хто завгодно. Ти ж не хочеш… гм… поставити ще якісь запитання про Жуліана? Як ти робив це останні чотири роки?

— Ти мене знаєш, Леано… Я хочу тільки збагнути. Батько загинув, виплакавши всі сльози, хтось дивився, як він умирає, і цілком природно, що перший, кого я хотів би допитати, це його син, еге ж? Перш ніж долучитися до тебе в бухті, я зазирнув до повітки. Я не побачив там убрання, яке видно на світлині. Ти знаєш, що зробив із ним Жуліан?

— Ні, ні, звідки мені знати? Я не жила тут, Жуліан утратив пам’ять. Що все це означає?

Колен дістав блокнот, послинив кінчик пальця і погортав сторінки.

— Хочу, щоб ми повернулися до 23 числа. Я привіз Жуліана сюди, коли його виписали з лікарні. Була третя година дня. Я скористався цим, щоб забрати свій гаманець, ти ж пам’ятаєш його? Забув якраз напередодні…

Леана кивнула.

— Ми перевірили Жуліанові телефонні дзвінки. Він дзвонив батькові… о 15:22, дзвінок тривав менше, ніж п’ять хвилин. Як він сказав, хотів повідомити, що уже вийшов з лікарні. Це логічно.

Він показав на екран.

— За півтори години батько зупиняється коло бухти, напивається і йде топитися. Чому він це робить? Чому робить це після того, як сина виписали з лікарні? Це видається мені нелогічним. Він бачив Жуліана кожного дня у лікарні. На його місці я прийшов би сюди, до вас, щоб побачити, як він почувається, повернувшись додому. Не пішов би я топитися. Навіщо чекати повернення Жуліана, щоб утопитися?

— Жак недобре почувався.

— Так, так, знаю, Жуліан весь час про це казав. Вочевидь, він лікувався від депресії, про це свідчать таблетки, знайдені в помешканні й токсикологічні аналізи. Того вечора щось глибоко його вразило, й він загинув. Смерть має вигляд самогубства. Мені хочеться все з’ясувати, розумієш, тому ця історія не дає мені спокою. Може, ти могла б мені допомогти заповнити порожнечу поміж тією миттю, коли я привіз сюди Жуліана, і тією, коли на відео ми побачили фари? Якщо добре пригадую, ти не була тут, щоб зустріти Жуліана з лікарні. Пам’ятаєш, о котрій годині ти повернулася?

Леана підвелася і налила віскі, щоб виграти час. Колен відмовився від склянки, яку вона йому запропонувала. Двадцять третє, двадцять третє, що ж вона тоді робила? Ага, повернулася з Реймса, після того, як погрожувала психіатрові зброєю і змусила його викласти інформацію про Джордано. Вона згадала, що набрехала Жуліанові, й повторила Коленові все те, що казала тоді.

— Я повернулася з Парижу, усе ті кляті проблеми з плагіатом у видавництві… приїхала десь о шістнадцятій годині, максимум о шістнадцятій тридцять. Пам’ятаю, була страшенно здивована, побачивши Жуліана, який сидів у кріслі. Відтоді ми не розлучалися.

— Ти певна?

— Цілком.

Колен стиснув губи, щось занотував і закрив записник, гостро ляснувши палітуркою. Потім, не кліпаючи, з похмурим блиском у сірих очах втупився в неї, риси його обличчя заклякли, немов у чоловіка, який раптом дізнався, що його кидає дружина.

— Я розумію.

Він підвівся і, не сказавши ні слова, навіть не глянувши на неї, сховав ноутбук. Тієї миті вона збагнула: він знав, що вона брехала, знав, що вона не їздила до видавця. Звичайно, він телефонував туди й занотував у записнику: «Де була Леана усі рази, коли казала, що їздила до видавця? Чому вона брехала?» Вона вихилила віскі, треба було щось удіяти, заповнити це мертве мовчання, яким огорнув її поліціянт. Чому він прийшов до неї, сам, із цим відео? Може, хотів дати їй шанс зізнатися? Чому розмовляв із нею, а не з Жуліаном? Невже він почав підозрювати і її?

Вона провела його до дверей. Він озирнувся до неї.

— Хай ця світлина залишиться в тебе. Цілком можливо, що я приїду завтра, щоб поставити кілька запитань Жуліанові. Якщо ти або він захочете мені зателефонувати, то не вагайтеся. Щось вислизає від мене у цій історії, є діри, яких я не можу заповнити, але ти ж знаєш, я — наче приплив. Це забере часу, але раніше чи пізніше ті діри заповняться. До побачення, Леано.

Він обернувся, сховав ніс у комір і бігцем подався до автомобіля. Леана замкнула двері, притулилася до них і глибоко вдихнула повітря. Вхопилася за одвірок і знову подумала про силует, що ховався в кущах.

Кинулася в гараж, понишпорила у відділенні для рукавичок свого автомобіля і знайшла квитанцію про сплату дорожнього мита на автостраді, що вела з Реймса аж до виїзду на 23 автостраду, за десять кілометрів від Берка. Там було вказано час 18:48, це було приблизно за годину після того, як утопився Жак. Теоретично Жуліан мав час, щоб повернутися пішки берегом. Ідучи швидко, вистачить пів години, щоб дійти, якщо вирушити від краю каналу. Через приплив йому треба було перейти міст, пройти дорогою, що прямує попід лісом, і вийти на пісок, південніше.

Але що це означає? Що Жуліан був із Жаком в автомобілі перед тим, як той утопився? А, може, хтось інший?

Сидячи у кріслі перед каміном, Леана закуталася в ковдру по самісінькі плечі. Вона не могла зігрітися. У вікнах видно було цілковиту пітьму, здавалося, ніби дім пливе у нескінченному крижаному просторі.

Жуліанова психіка була не стійка. Невже можливо, щоб він змусив батька піти в бухту? Але як підштовхнути людину до смерті? Погрозами? Словами? Жак плакав, це видно було на відео. Слова могли поранити. Але які разючі й руйнівні слова міг промовити той, хто втратив пам’ять, щоб довести людину до самогубства?

Хіба що, як сказав лікар, у Жуліана немає амнезії або її більше немає.

Леана підскочила, почувши гуркіт двигуна за дві години по тому. Вона ще дужче зіщулилася, коли відчинилися двері. Жуліан обняв її ззаду і припав губами до її потилиці.

— Готово.

Його слова, його запах… Леана здригнулася. Він сів напроти неї, глянув на пляшку віскі, потім на замкнену валізу, що стояла на коліщатах.

— Що це означає? Ти хочеш їхати?

Леана вдихнула повітря і дістала з-під ковдри світ­лину.

— Ти можеш це пояснити?

Жуліан глянув на знімок.

— Що це?

— А ти не знаєш?

— Звісно, ні! Поясни.

— Того вечора, коли втопився твій батько, там була камера. Захована в деревах потойбіч каналу. Знаєш Беренже Аргу?

— Кого?

— Це чоловік, якого ти добре знав, орнітолог. Як і ти, він цікавився колонією тюленів. Сюди приїздив Колен, він і показав мені відеозапис. Та постать, яку ти бачиш на світлині, стежила, як вода охоплює твого батька.

Жуліан опустився в крісло.

— Повірити не можу.

Леана мовчала, підтягнувши коліна до грудей. Чоловік лякав її, перед нею пропливали жахливі видовища: Жуліан, який трощить ногу Джордано… Те, як він ударив злодія з обличчям групера… Розтрощена потилиця поліціянта… Невже ці надмірні реакції, яких вона раніше не бачила, пояснюються амнезією? Невже Жуліан став такий жорстокий після нападу на нього?

З роздумів її вивів серйозний голос чоловіка.

— …як узагалі я можу бути із цим пов’язаний?

— Чому ти зателефонував батькові, а не мені, коли тебе виписали з лікарні?

— Чому? Та тому, що хотів зробити тобі сюрприз! Сказав батькові, що все гаразд, що наступного дня чекає­мо його на Різдво. Був удома, намагався зорієнтуватися і піджидав тебе, не хотів тобі телефонувати, щоб не зіпсувати ефект.

Він підвівся, обхопивши голову руками. На чолі в нього набрякла груба вена.

— Чорт, Леано! Ти мене підозрюєш? Навіщо я скоїв би таке? Тобі не спадало на думку, що та постать — це, може, той клятий паразит, який обікрав нас?

Він підійшов до вікна, широко відчинив його, глянув у темряву.

— Хто тобі сказав, що за нами зараз не стежать? Що не намагаються вбити нас?

Він стояв там, заклякнувши у безмежжі. Потім обернувся до дружини, хотів було обняти її, але вона відхилилася. Підвелася.

— Мені шкода, я не можу. Щось глибоко змінилося в тобі. Не знаю що і не знаю, чи сталася ця зміна в тобі ще тоді, коли ти розіграв напад на себе і кинув нас обох у це пекло. Але так чи так, ти вже не той чоловік, якого я знала.

Вона вбрала пальто і взяла валізу.

— Поїду до Парижу на кілька днів, подумаю.

Вона сумовито глянула на нього; він опустив руки і похнюпився.

— То ти кидаєш мене посеред бурі? Ти кидаєш тут нас самих, мене і мою діряву пам’ять? Ми ж назавжди пов’язані, хіба ти забула?

— Не забула. Не минає години, щоб я не чула цього проклятого скреготіння заступа. Заплющу очі — й бачу набрякле обличчя Джордано. Але завтра увечері мені треба дещо зробити. Здійснити мандрівку, що, сподіваю­ся, дасть нарешті мені відповіді. Хоч як там скінчаться ці страждання, немає для мене сьогодні нічого важливішого.