Незавершений рукопис

79

Леану охопила ціла буря емоцій, несамовита, наче вітер, що шаленів над Голкою. В голові усе перемішалося, наче там сталося коротке замикання. Якоїсь миті вона подумала, що Жуліан не міг загинути, адже він — ось тут, перед нею. Потім подумала, що чоловік, який увійшов до печери, чужий, що на ньому маска, яка недоладно імітує обличчя її чоловіка. І голос Жуліана, голос невідомого, що дудонів у її скронях.

— Близнюки мають однакову ДНК, але різні відбитки пальців. Паразит, який весь час був у твоєму домі, то був я. Це мої відбитки знайшов рудий поліціянт на дверних ручках і на меблях. І весь час шукав, хто ж їх лишив, а я був у нього під носом…

Леана присіла, інакше зомліла б. Не знала, скільки часу минуло,— чорні діри затягували її, й вона не існувала,— а потім вчепилася за дійсність: Жуліан мертвий, і його місце зайняв чоловік, що на нього схожий.

А голос знай промовляв:

— Розповідають, що долі близнюків пов’язані, хоч би що вони робили, хоч куди ішли б. Ти вже чула ці неправдоподібні історії про братів або сестер, що врешті знаходили одне одного через десятки років після розлуки, навіть якщо жили за тисячі кілометрів одне від одного? Із Жуліаном наші долі перетнулися чотири роки тому. Цілком випадково сталося так, що ви найняли в Ансі мій будинок. Уяви моє здивування, коли я побачив своє обличчя у відеозаписах камер, які були встановлені в кожній кімнаті…

Леана звела очі. Світло ліхтаря ділило лице чоловіка навпіл, лишаючи другу половину в цілковитій темряві.

— Близнюк, я мав брата-близнюка. І Жак це знав. Спрямувавши на нього цей пістолет, я сказав батькові, хто я такий, в автомобілі на березі бухти. Не довго треба було змушувати його, щоб він почав пити і розповів усю правду про мене, про мої перші дні. Мене народила жінка із синдромом заперечення вагітності. Розмову про це я випадково почув у своїй прийомній родині, але не знав подробиць…

Леана відчула, ніби її затягує в безодню. Здавалося, усе розчинилося навколо неї: вогка скеля, місток ліворуч, обличчя Моріарті, майже точна копія Жуліанового.

— Він розповів, що моя сука-мати понад усе на світі хотіла завагітніти. Що вони хотіли дітей, роками намагалися, але нічого не виходило. І ось одного разу моя мама випадково дізналася, що вагітна, під час відвідування лікаря. Була на шостому місяці, але не набрала жодного кілограма. У глибині душі вона більше не хотіла наро­джувати. Вона не звернулася до гінеколога і приховала вагітність від усіх. Понад сорок років тому вона народила мене на долівку, на самоті, мов собака. А потім викинула в сміттєвий бак за два кілометри відтіля…

Леана все зрозуміла. Цей чоловік посів Жуліанове місце, він вдерся у їхній дім, торкався їхніх речей. Він загарбав її життя, спав у її ліжку, ґвалтував її. І він убив Сару.

— Коли батько за кілька годин прийшов додому, вона лежала у кухні. У неї болів живіт, між ногами текла кров. Її муки не скінчилися, що було найстрашніше: вона чекала другу дитину. Близнюка. Клятого близнюка, який лишився в теплому кубельці, наче відчував, що станеться!

Він кілька разів ударив себе долонею по лобі, мов несамовитий.

— Це серйозніше, ніж у твоїх романах, трясця! Мій батько негайно повіз її в лікарню. Вона народила в автомобілі, волаючи, що не хоче дитини, що треба викинути її на смітник, як і попередню. Батько міг пошукати мене, перевірити — може, ще живий! Але він цього не зробив. Умовив мою суку-матір нікому не казати про те, що сталося раніше. Вони стали поводитися так, наче мене не існувало. Я народився без імені, без дати народження, без батьків. У купі гнилого сміття.

Він підніс до неї руку, щоб вона понюхала.

— Понюхай її, понюхай! Моя шкіра й досі тхне гниляччям. А мій брат — ти дозволиш, щоб я так називав його? — мій брат мав рідну домівку. Може, мати і не любила його, але батько, той любив. Неважко було підштовхнути його до самогубства, коли я повідомив йому, хто я і що зробив із його любим синочком.

Леана не могла плакати, сльози були наче заблоковані. Вона тяжко дихала, хапаючи повітря, щоб спробувати заспокоїтися. Чоловік присів напроти неї, спершись спиною об стіну.

— Ти маєш право зрозуміти все, Леано, чим я завдячую тобі. Усі ці зникнення, викрадені дівчата… Це було якраз… у порядку речей. Я частина того, що ти у своїх книжках називаєш вишкребками. Може, я мав би загинути на смітнику, може, в бога була якась клята причина, що змусила матір викинути мене. Але я вижив, Леано, я вчепився за життя.

Леана відчула той самий біль, який охопив її після зникнення Сари. Вона відкрилася, віддалася, поділилася своїми найінтимнішими думками з чоловіком, що тільки зовні схожий був на Жуліана, незнайомцем, що сховався під личиною і прикрився амнезією. Усе згадалося їй спалахами: інший голос, сухорлявість тіла, коротке волосся на голові, ота несподівана жорстокість. Як могла вона дозволити себе так надурити?

— Попервах камери в моєму будинку в Ансі були тільки для того, щоб спостерігати за родинами в їхні інтимні миті. Поділяти їхній сміх, галас. Дивитися, як вони кохаються… Я здавав в оренду оселю в період відпусток і спав у невеличкому готелі неподалік. Коли вони виходили погуляти, я забирав картки пам’яті й дивився відео вечорами у себе в кімнаті…

Він опустив ліхтар. Вітер танцював у Леаниному волоссі. Вона потроху оговтувалася, відновлювала сили. Душевний біль іще повернеться, але згодом, наче приплив.

— Я ще ходив по нічних клубах, пиячив. Жив уночі, нищив себе всілякими надмірностями… Контакти, які я згодом зав’язав, дали мені змогу ходити в «Чорний донжон». Хотів побачити, як лярви мучаться, кричать у путах і від того, що на них крапають воском.

Пальці його були зціплені, немов орлині пазурі.

— То був період, коли я віднайшов сліди Дженсона, свого приятеля з кімнати в інтернаті, він животів між безробіттям і нелегальною працею на будові у передмісті Ліона. У нього зберігся контакт із третім приятелем, Дельп’єром…

Він крутнув пістолетом у неї перед очима, краєчок губ скривився у лихій посмішці.

— Дельп’єром, який так і не оговтався після тих років у інтернаті… Дельп’єром, який мав проблеми із законом, бо кохався з трупами. Дитинство обох було знівечене, ці люди носили біль у собі. Як і я, але з інших причин.

Леана сприймала кожне слово як удар скальпелем.

— Ми почали регулярно зустрічатися, пили по чарчині й… розмовляли на різні теми… Наша трійця знову стала згуртована, як у давні часи, як того пам’ятного ранку, коли вони допомогли мені відчикрижити член їхньому вчителеві фізкультури.

— Ти божевільний. Це навіть не божевілля, це щось за межами…

— Навпаки, я дуже тверезий. Завдяки Містиці я побачив, до чого можуть дійти люди, якими лютими тварюками можуть вони бути за своїми масками, як дають собі волю й переходять межі, катують жінок… Я хотів, щоб вони їх катували, Леано, більше й більше, хотів дивитися, як вони це роблять. Тоді я створив сторінку в даркнеті й використав Містику як вербувальницю. Для тих, що хотіли спробувати екстремальний досвід, усе було просто: їм обіцяли надати дівчину на кілька днів, причому тільки для власного вжитку, за умов цілковитої анонімності, щоб вони могли робити все що захочуть, no limit. Аж до смерті, якщо бажають… Завдяки мені у них з’являлася змога відібрати життя.

Леана відчула, як її шлунок скрутило спазмами, але блювати вже не було чим.

— Я викладав у даркнеті фото й відео таких дівчат — обирав чистих, молодих, незаплямованих. Той, хто бачив їх, повинен був просто запропонувати мені найбільшу суму грошей. Своєрідну ставку. То був аукціон «Christie’s» для хворих на голову, і, повір мені, там мало не билися.

Леана кинулася на нього, але він був спритніший. Він пхнув її вбік, і вона сильно вдарилася плечем. Тоді тицьнув їй дулом пістолета у праву скроню і покрутив ним. Вона закричала.

— Ти хочеш зараз померти? Не хочеш дізнатися, що було далі?

Тяжко дихаючи, він підвівся і скерував промінь ліхтаря їй в обличчя.

— В куток.

Леана скорилася, намагаючись обдумати, яким чином викрутитися. Ззаду, в дірі, вирубаній у камені, була порожнеча. Не втечеш.

— Я купив зруйнований будинок біля В’єнну й реставрував його за гроші, зароблені в мережі. Звичайно, Давид Жорлен народився в невдалий час у невдалому місці, але грошей йому не бракувало. Потім сталося те, чим я пишаюся в житті — ваше перебування в Ансі…

Леана забилася в куток печери, він змусив її знову сісти.

— Уперше я прийшов до вас чотири роки тому, ввійшов до вілли, відімкнувши її дублікатом ключа… Побачив, у якому пречудовому щасті живе мій брат, побачив, якого успіху він зазнав, яку гарну родину має. Це було нестерпно, треба було виправити ситуацію. За кілька місяців я попросив Дженсона викрасти Сару, хотів виставити на четвертий «продаж», і можу запевнити тебе, що ставки за неї побили б усі рекорди. Її сцена мастурбації була просто блискуча…

Леана повинна була подолати біль, якого завдавали їй слова, і знайти спосіб урятуватися. Адже мертвою вона ніколи не змусить його заплатити за все. Він не повинен вийти звідси живим.

— Ефектна моя історія, чи не так? Вдале закінчення книжки, як ти гадаєш? Але чекай, це ще не кінець. Зрештою я вирішив тримати Сару в себе і зачинив її у своєму домі. Хотів кожної миті пам’ятати, що я повинен зробити своєму батькові, братові й, непрямим чином, своїй матері. Нелегко було твоїй доці щодня зустрічатися з дядьком, який має обличчя її батька, мушу зізнатися.

— Вона була невинна!

— Тим-то вони й цікаві усі, хіба ні? Повинен усе-таки уточнити, що Джордано до неї не торкався. Але він не був чистенький, зовсім не був. Він усмак натішився іншою, п’ятою, Поліною Перло. І з нею дійшов до самого кінця.

Жорлен присів перед Леаною і втер їй сльози.

— Не торкайся до мене!

Він пхнув її до стіни, вхопивши за горло.

— Треба все-таки пояснити тобі щодо тієї бісової шап­ки. Джордано розповів про неї, перш ніж я розтрощив йому голову об стіну. Отак…

Він легенько стусонув її потилицею об стіну, а потім звівся на ноги.

— Коли він трахав Поліну, коли гасив об неї сигарети й протикав їй живіт ножем, то думав про свою доньку. Цей збоченець регулярно повертався у Веркор зі своєю дочкою, в ту місцевість, де він купив собі людське життя і реалізував фантазії, розрахувавшись родинною спадщиною. Ту шапочку носила Поліна, а не твоя дочка. Вона валялася, мабуть, у трейлері, й Дженсон надів її Поліні на голову, гадаючи, що то її шапочка. Джордано забрав її… на згадку. Як трофей.

— Він міг тебе впізнати у форті. Чому він нічого не сказав?

— Тому що він ніколи не бачив мого обличчя. Усі стосунки з клієнтами відбувалися через даркнет. Анонімність, мобільність — ось ключ до системи.

Він на мить зосередив увагу на скелі, де чутно було галас птахів.

— Після того епізоду в Ансі я поставив собі за мету ще раз перевтілитися — зайняти місце твого чоловіка. Убити його і жити з тобою, симулюючи амнезію. Зрештою, він жив за нас двох, еге ж? Я мав право на шматок пирога.

Паразит без обличчя, без коріння — ось хто він був. Пропаще створіння, якому судилося шкодити, знищувати, проте наділене непересічним інтелектом. Він бездоганно перевтілився в Жуліана й обманув навіть Леану.

— Я мало не зробив цього, коли заарештували Дженсона. Та я не був готовий, а Дженсон не розколовся, навпаки — влаштував поліціянтам справжню виставу. Та після його арешту ми з Дельп’єром усе зупинили, стало занадто ризиковано. Я далі готувався до свого майбутнього нового життя. Прийшов до вас два місяці тому, мені потрібна була Жуліанова ДНК, я хотів дізнатися, чи в нас однаковий генетичний профіль, бо всяке буває. Послав матеріал у приватну лабораторію, і вона підтвердила, що ДНК ідентичні. Скористався нагодою, щоб узяти романи… Хотів знати, хто ти. Посісти місце близнюка неможливо без нападу й амнезії. Амнезія — така практич­на річ. Я вже робив це дитиною. Недобре було те, що я худіший за Жуліана, та й голос мій трохи вищий, і кілька зморщок інакше розташовано… Щодо решти, то ми були цілком ідентичні.

Леана кивнула. Якби ж то вона не розлучалася із Жу­ліа­ном. Останні місяці життя її чоловіка були їй невідомі, вона віддалилася від нього, й Жорлен скористався цим. Він дозволив ударити себе по голові, знаючи, що міг би й не отямитися. Але він пішов на ризик.

— Значить, ти вбив її… Вбив мою дочку.

— Не було вибору. Я винайняв шале у Ла-Шапель-­ан-Веркорі, де ми провели ще два дні удвох. Не описуватиму тобі всього… Потім я замкнув її там і надіслав повідомлення Дельп’єрові, щоб він терміново закінчив роботу. А я сів на потяг до Берка. Пора було стерти все своє минуле і постати в новому образі. Образі Жуліана Моргана…

Леана збирала всі свої сили, не для того, щоб утекти, а щоб убити його. Не міг він покинути цієї скелястої місцини, сісти в автомобіль і податися до неї додому, в її дім.

— Опинившись на вокзалі, я пройшов шість кіломет­рів до вілли. Того вечора Жуліан виходив з дому — він, мабуть, їхав катувати Джордано, оце так іронія! Я побачив фари його автомобіля, зачекав, коли він вийде з дому і вдарив його по голові. Зв’язав руки, ноги, і замкнув у багажнику джипа, потім подався до В’єнну. Звісно, не знав, що в нього під курткою Сарина шапочка і що він зуміє сховати її у відділенні для запасного колеса й написати те кляте слово в багажнику…

Він покрутив головою.

— Бачила б ти його лице, коли я відчинив багажник! То була така мить… Не знаю, як тобі й пояснити.

— Ти покидьок. Тобі треба було здохнути на дні сміттєвого баку.

Він надовго замовк. Гасив і запалював ліхтар, коли чув який звук, шурхотіння. Леана намагалася скористатися кожною секундою темряви, щоб трішки просунутися вперед і мати змогу щось удіяти. Але монстр залишив ліхтар увімкненим і знову заговорив.

— Я змусив його наковтатися ліків…. І розповів йому все, як і тобі зараз. Він ридав як дитина. Коли знепритомнів, я обмінявся з ним документами, телефонами, ключами. Я став Жуліаном Морганом. І вкинув його у вогонь, відтоді в нього не було вже обличчя і відбитків пальців… Давид Жорлен помер.

Усе перевернулося в Леаниній голові. Жуліан Морган мертвий, а Давид Жорлен живий. Він знищив її родину. Зробить останній постріл — і остаточно зітре Морганів із лиця землі.

— Повернувшись до «Натхненниці» о першій годині ночі, я наткнувся на сигналізацію, а потім того самого вечора організував напад на себе. Перед тим видалив усю інформацію з ноутбука твого коханого чоловічка. Він справді добре попрацював, знаєш? Зумів дістатися до Джордано, потім до Містики… Щоб наважитися на все те, що він зробив, треба було мати яйця. У тебе був справді дуже хороший чоловік.

Він жбурнув їй в обличчя світлини. То були фотографії пса, бананового гаю, черепах.

— План мав бути ідеальний. Леано, він був бездоганний, навіть незважаючи на ті халепи, в які ми влипли. Досить було простого фото, яке я переглянув потай, щоб ти повірила, ніби я пам’ятаю того бридкого собацюру або відпустку. Ти нічого не підозрювала, мені було не важко симулювати амнезію, адже я нічого не знав про ваше життя… Найтяжче було тримати себе в руках, щоб не задушити батька, коли він був зі мною. Але я витерпів свій біль, знав, що він зрештою дорого поплатиться. Так приємно було дивитися, як він захлинається!

Він узяв куртку і жбурнув їй.

— Вдягни.

Пора. Леана й не поворухнулася. Він підійшов і тицьнув дулом пістолета в її плече. І крутнув, аж вона закричала.

— Годі, не змушуй мене бути жорстоким. Пора настала. І ти це знаєш. Хіба не для цього ти тут, га? Щоб зазнати тієї долі, що й твоя героїня, і закінчити так свою історію. Нарешті завершити книжку твого життя.

Зрештою вона послухалася. Вийти звідси, опинитися коло прірви. Надворі було більше шансів, ніж тут.

— Поліціянти, мабуть, уже знайшли моє тіло. Згідно з тими підказками, які я залишив, вони мали дістатися до мене і з’ясувати, що Давид Жорлен, Моріарті й малий Люк Тома — мертві. Отже, їхнє розслідування буде закрите.

Він зайшов за неї, тримаючи пістолет напоготові. Леана стояла прямо, намагалася зберігати стійкість. Їй було однаково — жити чи померти. На відміну від нього вона вже не мала чого втрачати.

— Я не прийшов би сюди, якби плекав надію, що нам обом вдасться викрутитися. Але… чорт, ти не лишила мені вибору, показавши оту світлину з бухти… і коли я побачив, що ти збираєшся вшитися з валізою. Останніми днями у тебе були дуже серйозні підозри. Ти дуже тендітна, урешті розкололася б і виклала все тому рудому поліціянту, який на все готовий, аби завоювати тебе. Шкода.

— Що ти робитимеш? Всадиш мені кулю в голову?

— З пістолета того поліціянта, якого я закопав? Надто ризиковано. Ні, ти просто накладеш на себе руки. Ти обрала ту місцевість, де закінчується твій роман, бо не в змозі терпіти далі того, що коїться довкола тебе: Сарина смерть, загибель мого батька, моя амнезія… На камерах спостереження пунктів сплати дорожнього мита поліціянти побачать, що ти була сама в автомобілі, то не матимуть ніякого сумніву щодо обставин твоєї смерті. А я і далі гратиму мою роль, успадкую віллу і все інше. Побудую нове життя. Те, в якому мені відмовили, те, що могло б бути моїм життям.

Він пхнув її до містка. Леану охопили пориви вітру і дощ, який змішався з її сльозами. У пітьмі, поміж дошками, що були під ногами, вона відчула несамовитий шал морської стихії й розлючений гуркіт бурунів, що ладні були поглинути її. Шалені течії, що жбурлятимуть її тіло, перевертатимуть його так і сяк, а потім потягнуть у відкрите море, розтовкши об скелі. І вона подумала, що ця історія не повинна так закінчитися. Звісно, вона загине, авжеж, але він не повинен жити далі, обманювати всіх, жорстоко відбирати життя.

Вона зупинилася й обернулася.

— Значить, твій план не спрацює, якщо ти мене застрелиш.

Із цими словами Леана стрибнула на самозванця і всадила нігті йому в щоки, немов пазурі. Напад був такий несподіваний, що куля вилетіла просто в небо, а сам пістолет окреслив сталеву дугу і зник у безодні. Птахи, що ховалися у скелях, з криками розлетілися геть. Два силуети борюкалися коло парапета, усе довкола них кричало: вітер у печері, ліс, небо, море. Здалеку можна було подумати, що то якийсь несамовитий балет двох метких зловісних танцівників, як у німому кіно. І коли один нападав, другий його відпихав, і то один, то другий брав гору, й усе розпочиналося наново. То була якась епічна битва, де поєдналося все — сила, сміливість, виснаження, навіть інстинкт, як у борні лева з леопардом. Інстинкт, що удесятеро збільшував бажання жити — жити, щоб вижити. Аж ось один із двох перелетів через бар’єр, покотився карколомним схилом, що поріс кущами, і розбився в порожнечі — світла і майже непомітна пляма, що скидалася на летючу зірку.

На цьому все закінчилося, і знову з’явилися птахи, а той, хто вижив, завмер на містку, спершись долонями на поручні, втягнувши голову в плечі, що здригалися від шаленого подиху, який змушував груди несамовито здійматися й опадати.

Потім переможець рушив стежкою в бік міста.

І все замовкло, нарешті огорнуте вічною пітьмою.{3}