Служниця спостерігає

Роздiл сiмдесят третiй

Я цього не очікувала.

Наша маленька кімната під сходами була порожньою. Та ця заповнена купою… речей.

Тепер розумію, чому Ніко так тут сподобалося. У цій кімнаті зібрані всі іграшки, з якими він коли-небудь грався або хотів і собі мати. Трансформери, вантажівки, моделі автомобілів, фігурки різних героїв. Майже всі виглядають так, ніби ними нещодавно гралися. Ця кімната світліша, ніж та, що під нашими сходами. Її освітлюють, власне, лампи, для яких потрібен вимикач. Ніко згадував, що в пана Ловелла на стелі висіла відеокамера, але я роздивляюся кути й не бачу її. Можливо, він її зняв. Але найдивніше те, що розташоване в дальньому кутку.

Там стоїть ліжко.

Маленьке ліжко, розраховане на дитину, можливо, навіть трохи молодшу за Ніко, але приблизно його віку. Це ліжко з білим каркасом і тонким матрацом без пружин. Воно більше схоже на розкладачку. На ньому лежить ковдра, і на кожній із латок у тканину нашиті різні види комах.

Я знаю, що не повинна цього робити, та все одно підходжу до ліжка. Проводжу пальцями по цупкій ковдрі, наче нею давно не користувалися. Мабуть, коли Ніко був тут, він грався на підлозі. Я відкидаю ковдру і…

Боже мій.

На білих простирадлах темно-коричнева пляма. Вона немов розтікається із центру з бризками по краях. Не знаю, чи Ніко повертав простирадла й бачив те, що бачу я зараз. Якщо так, то, можливо, саме тому він дуже серйозно поставився до погрози пана Ловелла.

— Адо?

Я повертаю голову на голос за своєю спиною. У будинку було дуже тихо, тож я подумала, що нікого немає. Це було вкрай необачно. Я зауважила, як у гараж заїжджала машина. Мені треба було здогадатися, що пан Ловелл вдома. Він, напевно, був нагорі або ще десь у будинку. А може, ховався. Чекав. Спостерігав.

А зараз він тут. Разом зі мною в цій кімнаті.

Пан Ловелл одягнений у коричневі штани, сорочку з розстебнутим коміром та вільною краваткою. У нього на лобі у світлі ліхтарів виблискує піт. На маківці мокре рідке волосся.

Я відкриваю рота, щоб відповісти, але нічого не виходить. Була налаштована сказати пану Ловеллу, щоб він дав спокій моєму брату. Була налаштована чітко пояснити йому, що він більше сюди не прийде. Була налаштована захистити свого брата.

Та тепер мені самій потрібен захист.

— Що ти тут робиш, Адо? — Здається, пан Ловелл не сердитий. Бачу в його очах цікавість, що я тут роблю. — Ти пересунула книжкову шафу?

— Я просто… — пискляво видаю. — Вибачте. Думала…

Чому я перепрошую? Як моя Мама. Вона за все просить вибачення, навіть за те, чого не робила, а тепер на її місці я. Тобто, так, я зайшла в його дім без дозволу. Але це він замикає мого брата в цій кімнаті. А що це за плями на простирадлі, які чомусь дуже схожі на засохлу кров?

— Ти підглядала, — вказує він.

У відповідь я мовчу.

— Твої батьки знають, що ти тут? — запитує він мене.

— Так, — кажу я.

Він смикає губи.

— Ти брешеш, Адо.

— Ні!

— Я знаю, коли діти брешуть. Ви такі очевидні.

Мені хочеться вибігти з кімнати, але пан Ловелл блокує вихід. Мало того, він зачиняє двері. Але не замикає на замок. Тому що він у цій кімнаті зі мною, а виходу більше немає.

Правда ж?

— Думаю, — каже він, наближаючись до мене. А це вже занадто близько, зважаючи, що кімната й так крихітна. — Думаю, ніхто не знає, що ти тут.

Я роблю крок назад, врізаючись у стіну за моєю спиною. Пан Ловелл на секунду кидає погляд на матрац. І на закривавлені простирадла.

— Ой, Адо, — каже він, — краще було тобі не чіпати цієї ковдри.

У мене перехоплює подих.

— Я хочу піти, — вдається мені вимовити.

Він хилить голову набік.

— Хочеш піти?

— Так.

— Річ у тім, — починає пан Ловелл, — що я не впевнений, чи можу тобі довіряти. Твій брат вміло зберігає секрети, але в мене відчуття, що ти не така.

Пригадую, як Ніко прийшов додому, обмочивши штани. І зараз мені страшно, що таке може статися зі мною. Навіть не знаю, чи доводилося мені коли-небудь переживати подібний страх.

— Я вмію зберігати таємниці, — вигукую я.

На відміну від мене, мого брата й Тата, у пана Ловелла світлі очі. Тож я бачу, як посередині збільшується чорна цятка.

— Не думаю, що тобі вдасться, — каже він. — А це означає…

Він так наблизився, що я відчуваю гнилий сморід його подиху. Здригаюся, гадаючи, чи зможу проскочити повз нього. Мені потрібно втекти. Кімната дуже маленька, а двері так близько. Якби ж…

— Я не можу відпустити тебе, Адо, — каже він.

Пригадую, як Ґейб розказав мені про зниклого хлопчика, Брейдена Ланді. Я уявляю, що він міг потрапити в таку ж пастку. Думки про це лякають мене, але так чи інакше, я тут. Як і Брейдена, мене, можливо, більше ніхто не побачить.

Та в мене є те, чого при собі не мав Брейден.

Я тягнуся до кишені, а пальці охоплюють Татів складаний ніж. Після того, як він мені подарував його, я почала практикуватися у своїй кімнаті. Хотіла навчитися швидко відкривати та витягувати лезо, так, як це робив Тато. Пан Ловелл дивиться на моє обличчя, тож він не бачить, як я виймаю ніж із кишені та оголюю лезо. Він не помічає мерехтіння світла у відображенні ножа, аж поки я не встромляю його пану Ловеллу в живіт, саме туди, куди казав мені Тато.

А тоді прокручую.

Пан Ловелл волає. Я влучила в ціль. Ну, Мама каже, що між ногами болить більше, але я не дуже хотіла бити саме туди. Це все одно спрацювало. Пан Ловелл падає на коліна, хапаючись за живіт.

— Шльондра, — задихається він.

У мене немає часу на роздуми. Я пробігаю повз нього, відчиняю двері, а коли він підводиться, зачиняю.

Замкова щілина на дверях вабить мене, але в мене немає ключа. Замкнути його там не вийде. Тому єдине, що я можу, — щосили тікати з цього будинку.

Коли я йшла, Тато працював на задньому дворі. Але його немає. Не знаю, де він зараз. Може, пішов у гараж за обладнанням? Не знаю. Я хочу його знайти, але водночас — повернутися додому.

Потрапивши додому, я біжу сходами вгору. Забігаю до спальні батьків і шукаю когось із них, але нікого немає. І тоді, коли я стою у дверях, позаду себе чую кроки. Вони стають гучнішими.

Ой, ні.

Це пан Ловелл. Мені слід було якось заблокувати йому вихід. Або ще раз вдарити, щоб довести діло до кінця. Але я по дурості залишила його там. І тепер він йде по мене в наш дім.

Він прикінчить мене.

Але я повертаюся, опускаючи плечі. Це не пан Ловелл. Це Ніко. Він стоїть у коридорі, роззявивши рота.

— Адо? — У нього перелякане обличчя. — Що з тобою сталося?

Вперше я опускаю очі на свій одяг. На моїй сорочці кілька невеликих кровавих плям. Правий рукав весь у крові. Як і ніж. Я навіть не помітила.

— Адо? — повторює Ніко.

— Де… Де Тато? — заїкаюся я.

— Думаю, у гаражі, бере якесь своє обладнання. — Ніко дивиться на мою закривавлену руку, в якій я все ще стискаю ніж. — Адо, що сталося?

— Я…

Не можу йому цього розказати. Як можна розповісти про те, що я зробила?

— Адо?

— Я… думаю, я вбила пана Ловелла, — безладно вилітають слова. — Думаю, він мертвий.

— Що?

Витираю сльози, розмазуючи по обличчю кров. І цим роблю тільки гірше.

— Я нікому не казала про твій секрет. Присягаюся. Але хотіла поговорити з ним. Хотіла сказати йому, щоб він дав тобі спокій.

— Адо…

— Він заблокував мені вихід із тієї крихітної кімнати. — Мій голос здригається. — Тож мені довелося…

Ми дивимося на ніж, який виблискує від крові пана Ловелла. Він точно помер. Я вдарила його ножем саме туди, куди казав Тато, а потім ще й прокрутила. Бачила, як він блідне й падає на підлогу.

О Боже.

— Мені треба поговорити з Татом, — випалюю я.

Ніко панічно витріщає очі.

— Ти не можеш розказати це Татові. Не можна. Ніхто з дорослих не має про це знати. У тебе будуть великі неприємності.

— Тато не допустить, щоб зі мною щось сталося…

— Це не він вирішує. Ти ж знаєш, що буває з дітьми, які роблять погані вчинки? — Він кусає нижню губу. — Тебе заберуть від батьків. Ти опинишся в дитячій в’язниці, яка називається колонія для неповнолітніх. Мій друг казав, що його брат потрапив туди за крадіжку. І це лише за крадіжку. А ти вбила людину.

У мене котяться сльози. Він має рацію. Я не можу так просто зізнатися, що вбила пала Ловелла, і сподіватися, що мене не покарають, навіть якщо він сам у цьому винен.

— То що мені робити? — запитую я.

— Тебе хтось бачив?

Я хитаю головою.

— Тоді ніхто не дізнається, що це зробила ти, еге ж?

Дивлюся на ніж у своїй руці та розумію, що він має рацію. Я можу змити кров із ножа й заховати його на дні шухляди. Я можу змити кров із сорочки й заховати її в шафі. Ніхто не дізнається.

Усе буде гаразд.