Служниця спостерігає

Роздiл сiмдесят восьмий

Рамірез везе мене до вишуканого готелю на околиці міста. Таке враження, немов там мусить бути спа в кожному номері, а постільну білизну змінюють щогодини. Тобто це готель, який мені не по кишені навіть у найсміливіших мріях.

Працівник стоянки забирає ключі, щоб припаркувати машину. Ми разом заходимо в готель і підіймаємося до рецепції. Рамірез тягнеться до кишені й дістає своє посвідчення, просуваючи його через стіл.

— Я — детектив Рамірез, поліція Нью-Йорка. Мені потрібна Сюзетта Ловелл, це гостя вашого готелю.

Коли він це повідомляє, нас негайно направляють до кімнати Сюзетти.

— Десятий поверх і далі по коридору, — каже нам адміністратор.

Я рішуче йду в напрямку ліфта, а Рамірез намагається не відставати від мене. Всі стіни ліфта дзеркальні, тож мене починає нудити. Чи, може, мене нудить перед зустріччю з дружиною чоловіка, який залякував моїх дітей. І яка це все дозволяла. Один Бог знає, що він міг зробити з Ніко, якби не втрутилася Ада.

— Я не впевнений, чи варто з нею говорити, Міллі, — каже Рамірез. — Вважаю краще все зробити за законом, коли вона буде у відділку.

— Будь ласка, дай мені шанс поговорити з нею, — кажу йому я. — Це єдиний шанс звільнити мою сім’ю. Ми повинні спробувати.

Він лише хитає головою.

Коли ми підіймаємося на десятий поверх, ліфт починає гуркотіти. Я виходжу з нього й прямую до кімнати Сюзетти — Рамірезу доводиться підбігати, щоб не відставати від мене. Зупиняюся лише біля дверей її кімнати. Я підіймаю кулак, щоб постукати, а Рамірез зітхає і хитає головою.

— Хвилинку! — каже голос по той бік дверей.

За мить відчиняються двері. На порозі стоїть Сюзетта в білому флісовому халаті з назвою готелю на лацкані. На її нафарбованих губах усмішка, яка зникає, коли вона бачить мене у дверях.

— Що ви тут робите? — шипить Сюзетта.

— Пані Аккарді зі мною, пані Ловелл, — каже Рамірез.

Вона зиркає на нас двох, і на мить здається, що зараз грюкне дверима перед нашими обличчями. Це її вибір.

— Ви справді з поліції Нью-Йорка? — запитує вона його.

— Запевняю вас, що так, — каже Рамірез. — І якщо ви дозволите нам з пані Аккарді зайти всередину, я запропоную угоду, яка може запобігти багатьом проблемам у майбутньому.

Вона кладе руку собі на стегно.

— Покажіть мені ваші документи.

Рамірез знову сумлінно тягнеться до кишені, щоб дістати своє посвідчення. Він показує їй, а Сюзетта на мить замислюється, ніби вміє визначити: це фальшиве посвідчення, чи справжнє. Та якщо їй від цього стане легше, хай робить, що хоче.

— Добре, — сухо каже вона. — Можете зайти на хвилинку, але я збиралася прийняти душ.

— Б’юся об заклад, у них чудова ванна кімната, — каже Рамірез, проходячи до її номера. Сюзетта може грюкнути дверима просто мені перед носом, але вона не робить цього, тож мені вдається прослизнути всередину. — Не така чудова, як у вас, звісно.

— Дякую, — сухо каже Сюзетта. — Але зі зрозумілих причин я поки що не можу туди потрапити.

— Ой, знаю, — він зупиняється, коли доходить до велетенського двоспального ліжка. — Присядемо, пані Ловелл?

— Не думаю, що нам варто вмощуватися якомога зручніше. Ви ж не на довго.

Один кутик його губ смикнувся вгору.

— Розумно.

— То про що ви хотіли зі мною поговорити, детективе?

— Ну, власне, — починає він, — про ваш дім. Ви, напевно, знаєте, що поліція була там.

Вона закочує очі.

— Припускаю, що це нормально для місця злочину.

— Вони оглянули кожен закуток.

Її очі звужуються, і я помічаю крихітний проблиск страху.

— Що ви хочете сказати?

— Я про те, — каже Рамірез, — що вони знайшли кімнату під сходами.

Якби я не втупилася в обличчя Сюзетти, то й не помітила б, як вона почервоніла. Клянуся Богом, не було б біля мене Раміреза, я б видряпала цій жінці очі. Прямо з грудей вирвала б їй серце.

— Я… я не розумію, про що ви! — вигукує Сюзетта.

— Не розумієте? — Рамірез вигинає свою чорну брову. — Отже, ви не знали, що під сходами на першому поверсі вашого будинку є таємна кімната, захована за книжковою шафою.

Вона повільно хитає головою.

— Здається, коли ми переїхали, я бачила якусь комору, та ми ніколи її не використовували.

— Дуже дивно, — задумується він.

— Та ні, — каже вона. — Джонатан купив цей будинок ще до того, як я переїхала, тому я ніколи не перевіряла планування будинку.

— Ви — агентка з нерухомості й ніколи не перевіряли план власного помешкання?

Вона стенає плечима.

— Це ж був наш будинок, і ми навіть не думали його продавати. Для чого мені було це робити? Це якийсь злочин, пане Слідчий?

— Річ ось у чому. — Рамірез дивиться на неї. — У всій кімнаті знайшли ваші відбитки пальців. Якщо ви не знали про неї, то як вони там опинилися?

Щойно Рамірез зайшов, вона не захотіла присісти. Але тепер Сюзетта опускається на матрац, її обличчя зблідло. Наляканий вираз її обличчя — моя насолода. Вона на це заслуговує.

— Знаєте, що ще знайшла поліція в тій кімнаті? — запитує її Рамірез.

Вона просто мовчки хитає головою.

— Ми знайшли кров і ДНК дитини, на ім’я Брейден Ланді, — розповідає він. — Хлопчика, який зник три роки тому. Поки ми з вами говоримо, поліція перекопує ваш двір. Вони можуть там щось знайти?

Здається, Сюзетті важко дихати. Вона наче повністю заніміла, так само як і я, коли Рамірез розказав усе в машині. Та я, своєю чергою, на її жаль, більше не мовчатиму.

— Ви — співучасниця вбивства маленького хлопчика, Сюзетто, — шиплю я. — Ви згниєте у в’язниці. І це буде заслужено. — У моєму горлі утворюється клубок. — Ви знали, що ваш чоловік убив дитину, і приховали це. Ви дозволили йому розгулювати вулицями. Ви все одно впустили мою дитину у свій дім! Як ви могли? Що ж із вами не так?

Сюзетта закриває своє обличчя руками. Вона досі мовчить.

— Пані Ловелл, — каже Рамірез.

Коли Сюзетта прибирає долоні, по її щоках течуть сльози.

— Я до останнього не знала про Брейдена. Присягаюся. Якби ж я знала…

— Але ви знали, — тихо сичить Рамірез. — Ви знали, що він зробив, і не подзвонили в поліцію. Ви від усіх це приховали.

— А що б це змінило? Було занадто пізно!

Мене нудить. Дженіс казала про хлопчика, який зник кілька років тому, але я подумала, що вона драматизує, особливо після того, як Сюзетта стверджувала, що хлопчика таки знайшли. Виявилося, Дженіс мала рацію. Слова Сюзетти, що було занадто пізно, свідчать про те, що цю жінку не чекає нічого хорошого.

— Знаєте, я теж його ненавиділа, — вона витирає сльози з очей тильною стороною долоні. — Я не могла жити з ним під одним дахом. Але залишилася спостерігати, чи він більше нічого не скоїть… знаєте, такого. Я намагалася не допустити, щоб постраждали інші діти.

Я зиркнула на неї.

— Ого, ну тепер вас можна приписати до лику святих.

— Міллі, — шепоче вона, — знаєте, що було б із моїм життям, якби я таки все розповіла поліції? Мене б прозивали дружиною душогуба маленьких дітей. Ви уявляєте, як мені було б?

Я хитаю головою.

— Ви просто жалюгідна, Сюзетто.

Принаймні їй вистачило совісті опустити голову.

— Детектив Рамірез прийшов сюди, щоб відвести вас у відділок, — кажу. — Та я відговорила його від цього. Ми пропонуємо вам інший варіант.

Сюзетта здивовано підіймає на мене очі. Я дивлюся на Раміреза, який киває мені, а потім продовжую:

— Ви повинні зізнатися у вбивстві свого чоловіка. Скажімо, ви вбили його, бо дізналися, що відбувалося в тій кімнаті, і саме тому там ваші відбитки пальців. Це можна назвати самозахистом.

— Ви хочете, щоб я збрехала? — здригається вона.

— У вас є інший варіант, — говорить Рамірез. — Ви допускаєте, щоб Ензо Аккарді сів за вбивство, якого не скоював, а тоді ми звинуватимо вас у змові з метою вбивства того маленького хлопчика. І повірте мені, ми домагатимемося найсуворішого покарання.

Сюзетта дивиться на нас, хитаючи головою.

— Але я не вбивала Джонатана.

— Та якщо зізнаєтеся, вас же ніхто не буде засуджувати, чи не так? Ви наймете кваліфікованого адвоката — якого можете собі дозволити — і, можливо, навіть не потрапите за ґрати. А якщо вас затримають за вбивство того хлопчика… або навіть якщо люди підозрюватимуть, що ви до цього причетні, а ми знаємо, що так і буде…

Вона втягує повітря. Ми запропонували два жахливі варіанти. На мить мені стає її шкода. Потім пригадую, що вона зробила.

— А як щодо крові на ножі Ензо? — запитує вона. — Це я дізналася в поліції.

— Ензо залишив свій ніж у вашому дворі. — Рамірез стенає плечима. — І ним ви зарізали свого чоловіка, а тоді, щоб позбутися доказів, повернули йому.

Сюзетта опускає очі й дивиться на свої долоні. Незалежно від того, що вона вибере, все її життя кардинально зміниться.

— Я можу подумати? — тихо запитує вона.

Рамірез дивиться на годинник.

— Можете, але хочу, щоб ви знали. Детектив Віллард уже їде сюди. Він буде тут із хвилини на хвилину.

Вона уривчасто переводить подих.

— Ви не могли б залишити мене наодинці, щоб я переодягнулася?

Рамірез вирішує вийти з кімнати — нам треба вшиватися звідси, поки детектив Віллард нас не побачив і не дізнався, чим ми тут займалися. За нами зачиняються двері, і я оглядаюся на її готельний номер. Сюзетта Ловелл мені ніколи не подобалася, та я навіть гадки не мала, наскільки вона гнила. Вона покривала такі жахливі злочини, щоб зберегти свою репутацію. Дивлячись на Раміреза, розумію, що він думає про те ж саме.

— Лише заради тебе й Ензо, — каже він. — Я потягну кожну ниточку, щоб домогтися свого й визволити його з поліцейських лап.

— Тоді ми квити, — кажу я.

— Ні, думаю, я тобі ще дещо винен.

Прикладаю вухо до дверей готельного номера й прислухаюся до звуків, які долинають зсередини.

— А якщо вона спробує накласти на себе руки?

— Сюзетта не зробить цього. У неї міцний характер. Відразу видно.

— Як думаєш, що вона вибере?

На його обличчі з’являється сум.

— Вона зізнається у вбивстві свого чоловіка. Я в цьому впевнений. Вона не хоче, щоб її засудили. Сюзетта розуміє, що влипла.

Сподіваюся, він має рацію. Я хочу, щоб мій чоловік повернувся додому. І нарешті це жахіття закінчилося.

Хоча, здається, це далеко не кінець.