Служниця спостерігає

Роздiл сiмдесят шостий

Цієї ночі я майже не спала.

Можливо, Ензо зрештою і заснув в камері, але я цілу ніч кручуся. Постійно згадую час, коли сиділа у в’язниці. Навколо було безліч людей, але мені весь час було дуже самотньо. Я відчувала, що мені там не місце. Не думаю, що хтось там може почуватися своїм.

Хотілося, щоб Ензо зрозумів, наскільки це погано. Можливо, він не поспішатиме відмовитися від свого життя.

Вранці я вирішую відправити дітей до школи, щоб зберегти хоч якусь подобу нормального життя. Я проводжаю їх до автобусної зупинки та зовсім не здивована, коли бачу там Дженіс та Спенсера на повідці.

Дженіс шморгає носом.

— Не очікувала побачити вас тут.

— Я ж ось там живу. — вказую. — Звісно, чому б мені тут бути?

Для Дженіс це не виявилося смішним.

— Я маю на увазі, що після того, що зробив ваш чоловік, вам не соромно показуватися на людях?

Не можу повірити, що вона каже це при моїх дітях. Після переїзду на Лонг-Айленд я терпіла так багато її вибриків, аби підтримувати хороші стосунки, але з мене досить. Зрештою, я впевнена, що, незважаючи ні на що, ми тут надовго не затримаємося.

— Мій чоловік нічого не робив, Дженіс, — кажу я. — Ви все неправильно зрозуміли.

Вона пирхає.

— Не думаю. По ньому видно, що він такий.

Вона думає, що мій чоловік вбивця лише через те, що він симпатичний?

— Ензо — хороша людина, — твердо відповідаю. — І я не питала думки якоїсь пліткарки, що живе поблизу. Тож чому б вам не зайнятися своїми справами, Дженіс?

Вона роззявляє рота, наче зовсім не звикла, що з нею можуть так розмовляти. Я дивлюся на дітей і вперше після арешту їхнього батька бачу ледь помітний натяк на усмішку.

Коли мої діти успішно сіли в автобус, я йду додому. Виходжу на газон перед будинком, коли знайомий чорний Dodge Charger під’їжджає до бордюру. Вікно з боку водія опускається, і з нього визирає слідчий Беніто Рамірез.

— Міллі, — каже він. — Сідай у машину.

З усіх поліцейських на світі Рамірезу я довіряю найбільше, але мені все одно не подобається, що я маю сідати в поліцейську машину без жодних пояснень.

— Менше ніж за дві години мені потрібно бути на слуханні щодо звільнення Ензо під заставу.

— Нам треба поговорити, — серйозно каже він.

— Про що?

— Міллі, ти можеш сісти в машину? Будь ласка. Ну ж-бо. Ти ж хочеш встигнути на слухання, так?

Та якого біса.