Служниця спостерігає

Роздiл сiмдесятий

КРОК П’ЯТИЙ: ДІЗНАЙТЕСЯ ПРАВДУ

Мені не подобається жити на Лонг-Айленді.

У мене немає друзів. Тобто справжніх друзів. Є дівчата, з якими я обідаю, і вони досить гарно до мене ставляться, але не так, як у Бронксі. Ледь не щодня в бібліотеці до мене чіпляється Хантер. Ніко зі мною майже не розмовляє і постійно в щось встряє.

Мені не потрібен рік на роздуми. Я вже ненавиджу це місце, і так буде все моє життя. Цікаво, чи потрібно мені чекати цілий рік, перш ніж попроситися назад.

Ой, кого я обманюю. Ми ніколи не повернемося. Ми житимемо тут вічно.

Я лежу в темній кімнаті, намагаючись заснути. Раніше це було дуже швидко. Навіть не пам’ятаю, щоб у мене були проблеми зі сном у дитячому садку. Та тепер складається таке враження, що я не сплю щоночі. Просто витріщаюся на стелю. Ці тріщини на стелі мене не цікавлять — я сумую за Констансою.

Врешті-решт я встаю та підходжу до вікна. Єдине, що мені тут подобається — чисте та гарне небо. Звідси завжди відкривається вид на зорі та місяць. Однак воно все одно того не варте.

Коли дивлюся у вікно, мій погляд приковує сусідський будинок. Локуст-стріт, 12. У будинку не горить світло, але я помічаю якийсь рух у вікнах. Не розумію, що це за кімната. Спальня?

Усі думки зайняті тим, що сталося на пляжі. З нашими сусідами відбувається щось незрозуміле. Чому Ніко так ненавидить Ловеллів? Це дуже дивно.

Позаду мене лунає якийсь шум. Це стук у двері. Я біжу до свого ліжка, не хочу, щоб Мама чи Тато побачили, як я посеред ночі блукаю кімнатою. Не знаю, чи варто вдавати, що я сплю, але вони, напевно, чують мої рухи, тож гукаю:

— Заходьте.

Повільно зі скрипом відчиняються двері. Я кліпаю, адже в темряві не вірю своїм очам.

До мене прийшов Ніко. А в нього в руках спальний мішок.

— Я можу залишитися тут на ніч? — запитує він.

— Звісно, — відповідаю. — Лягай.

Я не вмикаю світла, адже наші очі вже звикли до темряви. Ніко кладе свій спальний мішок на підлогу біля мого ліжка. Потім залазить всередину. Я вмощуюся у своїй постелі.

— На добраніч, Ніко, — кажу я.

— Добраніч, Адо.

Але я не заплющую очей. Опускаю погляд на Ніко, який дивиться на мене.

А тоді помічаю його мокрі очі.

— Ніко? — кличу я.

Він не одразу відзивається, адже не може зупинити сльози. Проте за кілька хвилин Ніко починає говорити.