Служниця спостерігає

Роздiл сiмдесят дев’ятий

З моменту, коли Сюзетта Ловелл зізналася у вбивстві свого чоловіка, Джонатана Ловелла, минуло вже два тижні.

Ми вчотирьох снідаємо на нашій кухні, що буквально два тижні тому здавалося нереальним. Та Ензо тепер вдома. Після зізнання Сюзетти з нього зняли всі звинувачення.

А про причетність Ади до цієї справи знаємо лише ми.

— Мені дуже подобаються панкейки із шоколадною крихтою, — каже Ніко та із задоволенням накидається на те, що я приготувала.

Навпроти сидить Ензо й посміхається мені. Я все ще помічаю втому від подій останніх кількох тижнів, але він тут, і це головне. Наша сім’я потроху оговтується. Ніко особливо потребує допомоги психолога після всього, що сталося, але це нормально. Ми з усім впораємося.

Ми не дозволимо Ловеллам зруйнувати нашу сім’ю.

— Ще один шкільний тиждень, — нагадує дітям Ензо, — і нарешті літні канікули. Ми кудись поїдемо на відпочинок, еге ж?

— Куди? — запитує Ада.

— Так, куди? — додаю, бо вперше чую про цю так звану поїздку.

— Вирішимо, — відповідає він. — Думаю, нам треба кудись вибратися.

Він має рацію. Нам потрібно кудись поїхати. Цього літа ми продаємо будинок. Після всіх подій я не можу собі уявити життя тут. Нам потрібно знайти щось дешевше, щоб ми більше не хвилювалися про кожну копійку. Можливо, нам доведеться переїхати кудись, зовсім в інше місце. Почати все із чистого аркуша.

— Я хочу в Діснейленд, — заявляє Ніко.

— Я теж! — підхоплює Ада.

— У Флориді дуже спекотно влітку, — нагадую їм я.

— Це ж Світ Діснея, Мамо, — уточнює Ада. — Батьківщина Діснейленду розташована в Каліфорнії.

Каліфорнія? Вона не жартує? Я думала, що ми поїдемо на узбережжя Джерсі. Дивлюся на Ензо, який стенає плечима. Не думаю, що нам вдасться поїхати до Каліфорнії цього літа — чотири квитки в обидва боки через усю країну нам не по кишені. Проте мені не вистачає духу розбити їхні мрії про Діснейленд вщент просто зараз.

За лічені секунди приїде шкільний автобус, тож ми виводимо дітей на вулицю, щоб вони точно встигли. Щойно діти від’їжджають, у нашому провулку з’являється чорний Dodge Charger.

Я завжди рада бачити свого друга, проте відчуваю дивний спалах тривоги, коли бачу, як перед моїм будинком паркується поліцейський.

А проте, Ензо, здається, спокійний. Він махає Рамірезу, коли той виходить із автомобіля.

— Buongiorno, Бенні!

Рамірез махає у відповідь, тоді звертає увагу на мій вираз обличчя й каже:

— Я приїхав, як друг, Міллі. Все гаразд.

Слава Богу.

— Зайдеш до нас? — запитую його я.

— Не можу, — відповідає він. — Дуже багато справ вранці. Та я опинився недалеко від вас, тож вирішив перевірити, як ви. У вас все добре?

— Так, — каже Ензо. — Дякую тобі за все.

— А діти як? — запитує Рамірез. — У них все гаразд?

— Так, — відповідаю я, але вагаюсь.

— Міллі хвилюється за Аду, — втручається Ензо.

Він має рацію. Мені неприємно це визнавати, але я зациклилася на вчинку своєї доньки. Розумію, що Джонатан Ловелл був огидною людиною і заслуговував на смерть, але в мене постійно перед очима його тіло з перерізаним горлом.

Це зробила моя донька.

— З Адою все буде добре, — запевняє мене Рамірез. — Послухай, вона зробила те, що мала, Міллі. Ти ж це розумієш.

— Здається.

— Це все через мене, — каже Ензо. — Це я дав їй той ніж. Мій Тато колись подарував його мені, коли я був в Адиному віці, тож думав, що все буде гаразд. Я просто хотів, щоб вона завжди була в безпеці. Але світ змінився.

Проте я не можу звинувачувати Ензо. Саме цей ніж врятував їй життя. Один Бог знає, що могло з нею трапитися, якби не цей складаний ніж.

Мене тривожить те, що вона зробила цим ножем. Ми так і не обговорювали, як вона перерізала Джонатану горло.

— Хай там як, — каже Ензо, — якщо ти не маєш часу випити з нами кави зараз, приходь сьогодні на вечерю, гаразд?

— Взагалі-то… — Рамірез поправляє краватку. — Я сьогодні йду на побачення.

На мить я забуваю про хвилювання за Аду й посміхаюся.

— На побачення? Серйозно?

Рамірез посміхається у відповідь. Я бачу, як на його обличчі поєднуються хвилювання й збентеження.

— Хочете вірте, хочете ні, але Сесілія познайомила мене зі своєю матір’ю. Це буде лише наше друге побачення, але ми багато спілкувалися телефоном, і… Я знаю, що ще дуже рано, але ця жінка мені дуже подобається. У ній є щось особливе.

Я мало не луснула зі сміху, і це ще м’яко кажучи.

— Це правда, — погоджуюся я.

— Тоді ти, мабуть, вже вийдеш на пенсію, — дражнить його Ензо.

— Ніколи, — відповідає Рамірез.

Та якщо комусь і вдасться змусити вийти цього чоловіка на пенсію, то це точно буде Ніна Вінчестер.

— Гаразд, — каже він, — мені вже час іти. Та якщо вам знадобиться моя допомога — дайте знати.

Рамірез сідає в машину, і ми проводжаємо його поглядом. Мені теж треба повертатися на роботу, але останнім часом дуже важко зосередитися. Я щаслива, що мій чоловік повернувся додому, але мене з’їдають турботи про дітей. Особливо про Аду.

— Міллі, — звертається до мене Ензо. — Тобі потрібно заспокоїтись і відпустити свої турботи, — додає він. — Це негативно впливає на твій тиск.

— Мій тиск у нормі, дякую.

Це правда. Впродовж тижня я щодня його міряла. Всі показники були чудовими.

— Хай так і залишається, — він цілує мене в щоку. — З Адою все буде добре. Її мама впоралася, і вона зможе.

Він має рацію. Я повинна нагадувати це собі. Ада не зробила нічого поганого. Як на мене, вона герой.

Але я її мати. Мій обов’язок — хвилюватися. Тож я і далі спостерігатиму й турбуватимуся про своїх дітей.