Служниця спостерігає

Роздiл сiмдесят другий

КРОК ШОСТИЙ: СТАНЬТЕ НА ЗАХИСТ СВОГО МОЛОДШОГО БРАТА

Востаннє я була в Ловеллів ще на вечері, коли ми тільки-но переїхали сюди. Їхній будинок набагато більший і вишуканіший, хоча, щиро кажучи, наш здається мені аж занадто великим. Я чекаю, щоб у гараж заїхав Mercedes пана Ловелла, адже це означатиме, що він точно вдома.

Не знаю, що йому казати. Але він повинен розуміти, що мені все відомо, і якщо таке станеться ще раз, то розповім батькам. І також — що я його не боюся.

Думаю, що після почутого він більше не турбуватиме Ніко, і мені не доведеться розповідати про це батькам. Та останньої миті я вирішую прихопити з дому складаний ніж, який мені подарував Тато. Ну, я не планую ним скористатися, але так мені комфортніше. Кладу його в кишеню джинсів, а потім прикриваю футболкою.

Тепер мені спокійніше.

Я обираю найкоротший шлях — через наш двір. Тато щось робить із кущами на їхньому подвір’ї. У нього дуже гучне обладнання. І коли я кажу «гучне», це означає, що мені доводиться затуляти вуха. Здається, що пила ріже метал, хоча насправді ні. Через цей шум він навіть не чує, як я проходжу до задніх дверей. Махаю рукою, щоб привернути його увагу, але тоді розумію, якщо Тато мене побачить, то виникнуть питання, що я тут роблю. Тож насправді краще йому нічого не знати.

Стукаю у двері, та шум ззаду все заглушає. Тоді думаю зайти з парадного входу, але дізнаюся, що задні двері відчинені. Тож заходжу всередину.

Я впевнена, що бачила машину пана Ловелла в гаражі, але в будинку якось тихо. Не чутно кроків чи звуків, що долинали б з другого поверху. Здається, вдома нікого немає.

— Агов? — гукаю я.

Ніхто не відповідає.

Не знаю, де подівся пан Ловелл, але здається, тут його немає. Може, поки я взувала кросівки, він кудись відійшов. А може, він у душі чи ще десь. Напевно, повернуся пізніше.

Але проходячи через будинок, потрапляю до сходової клітки. Там стоїть книжкова шафа, впритул до стіни, саме на тому місці, де в нашому будинку є двері до таємної кімнати. Саме так, як описував Ніко. Відсунувши цю шафу, я побачу таку кімнату в них?

Тепер я загорілася цією ідеєю і мушу все побачити.

Книжкова шафа не така вже й важка, бо в ній всього кілька книжок. Я впираюся в неї всією своєю вагою і щосили штовхаю. Щойно вона зрушує з місця, я відсуваю її повністю. І, звичайно ж, за нею видніються обриси вузьких дверей.

Ця кімната прихована книжковою шафою, на відміну від нашої, яка під шпалерами. Видається, що її можна відчинити, просто натиснувши на двері, як у нас, але тут є замкова щілина. Це змушує мене нервувати. Пам’ятаю, як Ніко розповідав, що не міг вийти з кімнати, бо та була зачинена.

Мене осяяло, що пан Ловелл міг замкнути його в кімнаті й прикрити її книжковою шафою. Ніхто б і не дізнався, що він там. Батьки ж думали, що мій брат більше не приходить сюди, щоб допомагати по господарству. Тільки Ніко й пан Ловелл знали правду.

Вдивляюся в обриси дверей. Я не допитлива людина. Мені не обов’язково знати, що ховається за кожними дверима. Це притаманніше Ніко. Ця кімната справді є — це все, що мені потрібно знати. Еге ж?

Але, з іншого боку, нічого поганого ж не станеться, якщо я один разочок сюди зазирну?

Повільно відчиняю двері до кімнати.