Служниця спостерігає

Роздiл вiсiмдесятий

АДА

Минула половина занять у бібліотеці.

Я сиджу за одним зі столиків біля вікна й читаю чудову книгу Дафни дю Мор’є «Ребекка». Вона стара, але дуже захоплива. Під час читання в мене волосся стає дибки. Залишився лише тиждень навчання, я сподіваюся, що встигну її дочитати.

Але якщо ні, то це все через того хлопчиська, Хантера.

Деякий час він не чіплявся до мене, але сьогодні повернувся з реваншем. На початку уроку Хантер сідає навпроти мене, і перше, що він мені каже:

— Адо, підеш зі мною на побачення в п’ятницю?

— Ні, дякую, — суворо відповідаю я.

— А ввечері в суботу?

— Ні.

— У неділю? Понеділок?

Я знову занурююся у свою книгу. Просто не звертатиму на нього уваги. Саме так треба діяти з такими хлопцями, як він. Якщо не звертати на них уваги, вона дадуть тобі спокій. Принаймні так каже Мама.

— Адо, — дзвінко каже він. — Про тебе колись писали пісню?

Я не підіймаю очей. Мовчу.

— Слухай мій подарунок тобі, — каже він. А тоді починає співати: — Адо-о-о. Ось тобі картопля. І ти йдеш на побачення, опля-я-я.

Бібліотекарка почула, як співає Хантер, і пильно до нас придивляється.

— Адо, Хантере, замовкніть, будь ласка!

Якщо бібліотекарка помітить, що ми бешкетуємо, вона забере в нас книжки та розсадить по кутках. А мені дуже хочеться дочитати цю книжку.

— Будь ласка, припини, — кажу я. — Через тебе в нас будуть проблеми. Я просто хочу почитати свою книжку.

— Ні, неправда! — голосно каже він. — Ти просто удаєш, що читаєш і що така неприступна. Так мені сказав Тато.

— Твій тато помиляється.

— Мій Тато завжди має рацію. І він принаймні не сидів за ґратами за вбивство.

Від його слів у мене кров починає кипіти в жилах. Мій Тато не вбивав пана Ловелла. Та коли він повернувся додому, то сказав мені, що якби знав, що пан Ловелл робив із Ніко, вчинив би так само, як і я.

У відділку й досі лежить Татів складаний ніж — той, яким я заколола Джонатана Ловелла. Хотілося, щоб він зараз був при мені. Ймовірно, я більше його не побачу. Мені дуже шкода, адже він мені так подобався.

Знову ж таки, мені не потрібен складаний ніж.

Я відкладаю свій примірник «Ребекки». Підводжуся зі свого місця й сідаю поруч із Хантером. Для нього це було несподіванкою, тож він здіймає брови.

— Хантере, — кажу я. — Хочу тобі дещо сказати.

Він хитро посміхається до мене.

— Так? Ти нарешті одумалася?

— Ні. — Я дивлюся йому просто в очі, не відводячи погляду. — Якщо ти не даси мені спокій — уже — то сьогодні я прокрадуся до твоєї спальні, поки ти спатимеш. — Вичікую, спостерігаючи за його реакцією. — А вранці ти прокинешся, скинеш ковдру — і побачиш свої закривавлені яєчка, які лежатимуть на ліжку поруч із тобою.

Він сміється.

— Що?

— Ти все чув. Якщо ти знову чіплятимешся до мене чи ще до якоїсь дівчини, я каструю тебе уві сні, — нещодавно вичитала в книжці слово «каструвати». Сподіваюся, використала його правильно. Воно означає відрізати комусь яєчка.

Мені подобається дивитися, як блідне його обличчя. Бачу, як він намагається оговтатись.

— Ти… ти цього не зробиш, — заїкається він.

— Гм, може, і ні, — кажу я. — Але знаєш, думаю, я таки зможу. Чи ти хочеш перевірити це?

Зважаючи на вираз його обличчя, здається, йому не хочеться перевіряти. Він схоплюється зі свого крісла, відступаючи.

— Ти психопатка, — каже Хантер.

Я лише стенаю плечима та посміхаюся.

Він поспіхом віддаляється від столу, ледь не перечепившись через власні ноги в пориві втекти від мене. Не думаю, що він мені докучатиме. Хочеться вірити, що Хантер більше нікого не потривожить.

Перш ніж знову взятися за читання, я дивлюся у вікно біля себе. На вулиці сьогодні похмуро. Навіть бачу своє нечітке відображення в склі. Це дивно, адже я завжди думала, що своїми темним волоссям та очима, немов дві краплі води, схожа на батька. Проте коли я дивлюся на своє розмите відображення в цьому вікні, розумію, що з віком мої риси обличчя дедалі більше стають схожими на Мамині. Раніше цього не помічала.

Я дуже схожа на неї. Як цікаво.