Служниця спостерігає

Роздiл сiмдесят перший

— Нікому не кажи, — просить мене Ніко, перш ніж почати свою розповідь. — Присягаєшся?

— Так.

— Присягнися, Адо.

— Присягаюся.

Він дивиться на мене, робить глибокий вдих і починає говорити.

Усе почалося невдовзі після нашого переїзду. Коли Ніко розбив вікно й почав допомагати Ловеллам. Спочатку це були звичні справи, як-от помити посуд та підлогу. Але коли він прийшов удруге, то виявив дивовижну знахідку: у Ловеллів є така ж сама крихітна кімнатка під сходами, як і в нас.

Коли Ніко прибирав пилососом, то помітив обрис дверей на стіні, здебільшого захований за книжковою шафою, і — оскільки мій брат постійно шукає нові пригоди — вирішив відсунути книжкову шафу, відчинити двері та зайти всередину. Але на відміну від нашої, ця кімната не була порожня.

— Там було повно іграшок, — каже Ніко мені. — Крутих іграшок. Які нам ніколи й не бачити. Тож… ну, я був сам, і подумав, що можу трішки з ними побавитися. Та коли я грався з вантажівкою-трансформером, мене спіймав пан Ловелл. Тоді іграшка впала та поламалася.

Пан Ловелл сказав Ніко, що це колекційні іграшки. А той трансформер, який він розбив, був дуже дорогий. І тепер він винен Ловеллам тисячі доларів, плюс гроші за вітраж, який він розбив, бо грався, замість того, щоб виконувати хатню роботу. Мама з Татом завжди обговорювали проблеми з грошима — тобто, вони говорили тихо, щоб ми нічого не дізналися, але ми все чули. Тож Ніко боявся, що їм доведеться за все розплачуватися.

Однак у пана Ловелла з’явилася ідея. Він сказав Ніко, що сам хоче конструювати іграшки. І якщо Ніко допоможе йому, граючись та розповідаючи, що йому подобається, то пан Ловелл не виставить нашим батькам рахунок за те, що він зламав.

— От що я робив у Ловеллів, — пояснює мені Ніко. — Я не допомагав по господарству. А грався в крихітній кімнаті. Пан Ловелл спостерігав за всім через відеокамеру.

Пан Ловелл сказав, що він зачиняє двері, щоб його дружина не дізналася, що Ніко грається іграшками, інакше вона б розлютилась. Він записував все, що там відбувалося, за допомогою відеокамери на стелі, і особисто за всім спостерігав. Та одного разу Ніко дуже сильно захотів у туалет, але не міг вийти з кімнати. Він стукав у двері, але йому ніхто не відчиняв. Ніко запанікував. Коли пан Ловелл нарешті відчинив двері, Ніко намочив штани.

Пан Ловелл висміяв його за цей випадок. Він сказав, що розповість про це всім його друзям, і тоді мій брат був змушений благати його не робити цього.

Після цього були ще візити. Пані Ловелл про це дізналася й змусила свого чоловіка сказати нашій Мамі, що вони більше не хочуть, щоб Ніко до них приходив. Та навіть після цього пан Ловелл наодинці сказав Ніко, що той все одно має до нього приходити.

— І тоді я сказав йому «ні», — крізь темряву у моїй кімнаті шепоче Ніко. — Я сказав, що більше не можу приходити. Що мені це не подобається, і це нудно. І ще… що… мені страшно. Та він відповів, що в мене немає вибору.

Пан Ловелл сказав, що, коли Ніко не буде приходити, він подасть на нашу сім’ю до суду й не тільки за знищену іграшку й вікно, але й за всі пошкодження, які сталися, коли Ніко грався в тій кімнаті. Він погрожував, що ми станемо безхатьками, а тоді наші батьки зненавидять Ніко. Деякий час брат вірив цьому, але потім сказав, що все одно розповість все батькам. Після цього пан Ловелл вдався до іншого підходу.

— Він сказав, якщо я кому-небудь розповім про ту кімнату, — каже Ніко, — він уб’є всю нашу сім’ю. Спочатку Тата, потім Маму, а тоді тебе.

Він розплакався. Я вилажу зі свого ліжка й лягаю поруч із ним на спальний мішок. Обіймаю його. Та найдивніше те, що я не плачу. Майже від усього в мене навертаються сльози, але не зараз.

Я злюся.

— Ніко, — кажу. — Наш Тато не постраждає від рук пана Ловелла. Він сильніший за нього.

— Він сказав мені, що зробить це. І що робив це колись.

Не думаю, що це правда. Пан Ловелл не рівня нашому батьку. Ніхто не рівня. Пан Ловелл — просто хуліган.

— Ми повинні розповісти про це батькам, — кажу я.

— Ні! — Ніко схлипує. — Адо, ти обіцяла, що нікому не скажеш! Ти ж поклялася!

— Але це дуже серйозно.

— Якщо ти комусь розкажеш, — продовжує він, — я більше ніколи тобі не довірюся. Ніколи.

Його чорні очі сяють у місячному світлі. Здається, він говорить серйозно. Але Ніко лише дев’ять років. Навіть якщо я таки розповім, колись він зрозуміє, що я вчинила правильно.

Правда?

— Ти обіцяла, що про це ніхто не дізнається! — нагадує він. — Не варто порушувати обіцянку, Адо!

— Гаразд, — нарешті кажу я. — Я їм не скажу. Нікому не скажу.

Ніко погоджується на обійми й зрештою припиняє плакати, а тоді заспокоюється. Він засинає. Та в мене безсоння.

Я стримаю свою обіцянку перед братом. І нікому не розкажу його секрет.

Та пан Ловелл має знати, що ноги Ніко більше не буде в його домі.