Це було двічі

29

Неймовірно! Справа зрушила з місця. Бляха, зрушила з місця!..

Полеві пальці так тремтіли від кави й від хвилювання, що він насилу зумів уставити картку пам’яті у свій адаптер. Нарешті впоравшись із цим, підключив адаптер до комп’ютера. Замкнувся в кабінеті й опустив жалюзі. Якщо не брати до уваги чергового, в будівлі жандармерії він був сам.

Вочевидь, у нього була картка пам’яті з цифрової відеокамери Жулі Москато, та картка, якої вони так і не знайшли, й не дарма! Дамеус уточнив, що не зважився переглядати записаного на картці, адже боявся її пошкодити.

На екрані з’явилося вікно. Картка містила два відео, одне датоване 13 вересня 2007 року, друге — 4 лютого 2008 року, за місяць до зникнення Жулі. Поль вирішив одразу скопіювати файли на твердий диск, він полотнів від думки, що може втратити дані. Затримав повітря і вдихнув тільки тоді, коли побачив, що процес копіювання завершився на сто відсотків. Відео завантажено і, здається, проблем не виникло.

Поль ковтнув слину й запустив відео, записане у вересні 2007 року. Картка пролежала в кулоні дванадцять років, і була ціла купа причин, із яких вона могла стати несправною. Проте Полеве обличчя засяяло, коли перед його очима почав розгортатися кольоровий фільм.

Камера стояла на сідлі велосипеда. Видно було трохи розмитий краєчок керма з лівого боку. «Це її гірський велосипед»,— подумав Поль. Стояла ясна погода, і в полі зору видніли сосни. Ліс. Гілля шелестить від вітру. Крик якоїсь пташини. Камера знову сіпнулася, ось у кадрі з’явилася Жулі з рюкзаком у руці. Полеве серце стиснулося. Він уявив, які емоції охопили б Габрієля, якби він так несподівано побачив свою дочку.

На Жулі були шорти-велосипедки, флуоресцентні кросівки і синя нейлонова футболка. Дівчина взяла складану лопатку для кемпінгу і викопала ямку завглибшки сантиметрів сорок. Із наплічника дістала коробку — невеличку залізну скриньку,— і поклала її в землю. Потім зняла кулон із шиї — той, що лежав зараз коло клавіатури. Ставши навколішки, схилилася над ямкою, ланцюжок кулона звисав у неї з пальців. Вона плакала. Поль чув уривчасті схлипування, наче стогнало мале звірятко.

Та вкинути туди коштовність виявилося для неї нелегко. Вона знову наділа кулон на шию, потім закидала ямку, де стояла коробка, наклала зверху дерну і накидала соснової глиці.

На дереві, під яким усе те діялося, вона видряпала хрест вістрям швейцарського ножа, налягаючи на нього, щоб той хрест стало добре видно. Потім повернулася до камери і зробила панорамну зйомку. Дерева, ще дерева, стільки сягає око. Кілька скель, одна з яких мала форму менгіра і була два метри заввишки. Жулі зняла широким планом ті скелі, потім зробила панорамну зйомку того місця, де закопала скриньку. Увічнила таємницю.

Кінець фільму.

Жандарм завмер перед екраном. Ось тринадцять років тому огорнута сумом дівчинка закопує металеву скриньку. Хоче додати туди й кулон, та ухвалює рішення сховати в ньому картку, відео з якої допоможе віднайти секретне місце.

«Що ти довірила лісові, Жулі?»

Може, дівчина вирішила позбутися якихось речей? Тоді вона розраховує колись віднайти їх. Якщо випаде… Що випаде?

Він перейшов до наступного фільму, знятого 4 лютого 2008 року. Годинник унизу праворуч показував 23:55. Зміна обстановки. Дощ, темрява. Зображення скаче, камера хилитається. Знімають знадвору, без звуку. Дрібні краплі затуманюють зображення. До об’єктива наближає­ться тканина, стає темно, потім зображення стає чіткіше. Камера скерована на вікно, з якого струмує світло попри затулені штори. Усе було надто близько, надто темно, щоб Поль упізнав місцину.

За хвилю одна зі штор відхилилася, випустивши смужку яскравого світла. Людина, що тримала камеру, сахнулася.

Поль насупив брови. Об’єктив промкнувся крізь шпарину між шторами, трохи захитався і зосередився на голій спині. На шибі лисніли краплі дощу, та це не завадило зловити довгі біляві коси, що спадали до попереку. Дівчина сиділа на ліжку навпочіпки над силуетом, який неможливо було розгледіти з огляду на позицію і кут зору. Але то був чоловік. Слабке помаранчеве світло струмувало з лампи над узголів’ям.

Спина вигиналася, коси гойдалися, тіло — вочевидь, дуже молодої дівчини — окреслювало справжнісінькі арабески. Права рука того чоловіка вчепилася в простирадло. Від гострого поруху платинові коси наче відірвалися від черепа і сповзли назад. Дівчина вхопила їх і повернула на місце. Перука.

Раптом шибу осяяли відблиски. У полі зору опинилася тільки земля. Оператор упав додолу. Збоку стало видно колеса автомобіля. Світлі відблиски урешті зникли. За хвилину камера звелася і тепер знімала просто перед собою. Полеві дух забило, коли він побачив загальну картину тієї місцини.

Усе це відбувалося в готелі «Бескид». У номері на першому поверсі, що виходив на стоянку.

Жандармові пальці стиснулися на комп’ютерній мишці. Людину, що вела запис, застало прибуття клієнта, потім вона знову зайняла своє місце перед вікном. Потойбіч вікна кохалися двоє. Дощ, убогий готель, вуаєризм крізь шпарину між шторами, все це було жахливо. Полеві було недобре, але він намагався ні крихти не пропустити з того відео. Може, в ньому крилася частина загадки, якій було вже дванадцять років.

Хвилин за десять дівчина з лискучою спиною підвелася і зникла з кадру. Жандарм припав до екрана. Помітив, що вона намагалася не триматися лицем до об’єктива. Невже це була та клята Ванда Гершвіц? Чи, може, Жулі? То це той, хто подарував їй кулон? На якусь частку секунди він подумав, що за об’єктивом могла бути Луїза. Але потім відкинув цю негідну думку.

У кімнаті сяйнуло яскраве світло. Чоловік сперся на матрац позад себе, чоло було геть спітніле. На його рожевому лиці засяяла усмішка. Наприкінці фільму його обличчя на кілька секунд з’явилося широким планом.

Коли екран погас, Поль завмер із роззявленим ротом.

Той чоловік був господарем готелю.

То був Ромуальд Таншон.