Це було двічі

52

У каміні шалено гуготіло полум’я. Лунко тріщала мішанина сухого ясена, дуба і сосни. Іскри злітали, окреслюючи зиґзаґи, згасали і падали в жар, що барвою скидався на розпечену лаву.

Поль умостився в фотелі у вітальні й поринув у читання «Незавершеного рукопису». Від кожної сторінки, яку він перегортав, було враження, наче від удару ножа в самісіньке серце. Він так захопився книжкою — і неймовірними відкриттями — що аж підстрибнув, коли на плече йому лягла долоня. Позаду стояла Корінна, вбрана у блакитний халат із вишитими кишенями. Темні кола під очима свідчили про тягар її клопотів.

— Луїза нарешті заснула. Я дала їй снодійне, щоб стало трохи легше.

— Гаразд…

Поль зирнув на годинник. Скоро північ. Він і не помітив, як минув час.

— Я вкладатимуся в ліжко,— сказала Корінна.

— Гаразд.

Вона зітхнула.

— З тебе слова не витягнеш! Не хочеш розказати мені, що відбувається? Не вечеряв і волієш читати книжку, а не обговорювати цей поганий день. Я так більше не можу, Полю.

Він поклав роман біля записника і ручки, які лежали коло нього на низькому столику. Очі блищали з утоми, але видно було в них і збудження.

— Щось відбувається, Корінно. Щось потужне, те, чого ми чекали дванадцять років. Не знаю, як воно скінчиться, немає сумніву, дуже жорстоко, це нелегко буде пережити, але, може, ми про все дізнаємося. Нарешті ді­знаємося…

Вона стиснула комір халата. Її погляд прикипів до буремного неба на палітурці.

— Це має стосунок до того, що сталося в шале? До цієї книжки?

Він кивнув.

— Жулі казала тобі про автора цих детективних романів? Про Калеба Траскмана? Він написав чимало ненормальних украй жорстоких романів. Убивства, викрадення…

Корінна звела плечима.

— Я нічогісінько не знаю про нього. А що?

Поль підвівся і вийшов у коридор.

— Іди зі мною. Хочу дещо показати тобі.

Він мовчки поминув кімнату, де спала Луїза, і ­ввійшов до кімнати Жулі, приміщення так і стояло без змін. Корінна щотижня витирала в ній пил, дбайливо розставляю­чи всі предмети на свої місця.

Поль підійшов до бібліотеки, гарної дубової шафи, яку власноруч виготовив Габрієль. Там була із сотня книжок, від Жуля Верна до Стівена Кінга. Він звернув увагу на книжки, що стояли в лівому нижньому куті.

— У неї були три книжки Калеба Траскмана.

Він витягнув їх одну по одній і розгорнув. У кожній із них була вирвана чільна сторінка, де зазвичай надруковано назву.

— Я відразу ж перевірив, повернувшись: вона зробила це тільки з книжками цього автора.

— Я… я не розумію.

— Гадаю, вони були підписані.

Корінна тримала одну книжку в руці. Вона несамохіть перегорнула її, не читаючи.

— Підписані? Як могла вона отримати автограф? У книгарні в Сагасі не було ніколи жодного письменника. Та й навіщо ти мені це кажеш?

— Гадаю, існує зв’язок між цим Калебом Траскманом і зникненням Жулі. Думаю, цей автор трилерів, що його популярність не підлягає сумніву, вищою мірою причетний до цієї справи. Я навіть певен цього. Він зізнається в цьому в романі «Незавершений рукопис». Не прямо й відверто, а зашифровано, натяками, які не можуть бути випадковими… Ніби намагається зізнатися. Написи на стінах гідроелектростанції, листи, роман: усе по­в’язане.

Коріннині вуста тремтіли.

— Як це могло бути?

У її очах блищали сльози. Поль пригорнув її до себе, погладив по спині.

— Оце незабаром ми і з’ясуємо. Але цілком можливо, що Траскман давно приїздив до Сагаса. Інкогніто, як простий турист. Винаймав хатину в Давидового батька, щоб писати роман — це пояснює сторінки, які ми там знайшли. Він міг зустріти Жулі, коли вона працювала в готелі, а він там жив і… може, між ними щось сталося. Якісь почуття, хочу сказати. Свідком цього міг бути Давид Ескіме.

Він відхилився і зустрів погляд дружини. Цієї миті він збагнув, що вона крихка, мов кришталь.

— Калеб Траскман помер, але син його живий,— із певністю сказав він.— Він повинен щось знати.

— Помер,— несамохіть повторила Корінна.

— Три роки тому він усадив собі кулю в голову. Так написано в передмові до «Незавершеного рукопису», його останньої книжки, автор передмови його син. Але поговоримо про це потім, ти, бачу, вже на ногах не тримаєшся. Скільки снодійного ти прийняла?

— Дві пігулки. Плюс «Xanax».

Вечірній коктейль, який пила вона вже давно. Поль уже й не здивувався. Підтримуючи, він довів її до ліжка. Уклав, укрив ковдрою, поцілував у щоку і якусь мить дивився на неї. Коли востаннє він дивився на неї отак, із ніжністю? Може, не все ще вмерло в ньому остаточно.

Ступаючи м’якою котячою ходою, вийшов зі спальні. Зазирнув у Луїзину кімнату. Дочка згорнулася клубочком на ковдрі, притиснувши до себе подушку. Вигляд був у неї такий, наче спить вона глибоко і спокійно. Він зачинив двері й повернувся до вітальні. Корінна, Луїза — це все, що в нього лишилося. Не мав він права пустити це за вітром.

Роман Калеба Траскмана чекав на журнальному столику. Сріблясті літери на палітурці, здавалося, танцювали, улягаючи ритму полум’я. Коли він узяв його, видалося, ніби тримає в руках якусь згубну річ. А певно, так і було: ця книжка була Злом. Абсолютним Злом, яке мали у себе під носом тисячі читачів, що не збагнули її прихованого змісту.

Не втямивши, що йшлося про сповідь.

Він знову опустився у фотель і почав читати. Скінчив він її о третій годині ночі. Прочитав кінець, запропонований сином, потім фотокопію оригінальної версії, яку написав батько. Рука його трусилася, коли він перегорнув останню сторінку. Кинувся до бару і налив склянку віскі, яку вихилив одним духом.

«Боже милий!..»

Похолонувши від тієї зустрічі віч-на-віч,— а саме таке враження в нього склалось після кількох годин спілкування з Траскманом,— він написав повідомлення Габ­рієлеві.

Негайно придбай книжку Калеба Траскмана «Незавершений рукопис». Надсилаю тобі скани фіналу рукопису, який знайшли в Ескіме. Траскман — саме той, кого ми шукаємо. Він автор детективів, Габрієлю. З передмови ти зрозумієш, але читай до кінця. Це неймовірно. Я перевірю, чи його син живе на півночі. Якщо так, то завтра виїжджаю. Видали це повідомлення.