Це було двічі

27

Габрієль сміливо спускається сходами, які ведуть глибоко під землю, краю їм не видно. Полум’я чорної запальнички з викарбуваною на ній вовчою головою оточує його хибким бурштиновим пухирем, який здається таким кволим, що складається враження, наче він мовчки пливе темними безоднями океану. Вогник осяває кам’яні стіни, які лиснять, наче вугільні пласти.

Габрієль обертається довкола своєї осі, охоплений галюцинаціями. Коїться щось неймовірне: він знає, що марить. Пречудово усвідомлює, що цієї миті лежить на лаві в камері попереднього ув’язнення жандармерії Сагаса. Навіть чує, як сопе. Ніколи ще не бувало такого з ним. Він думає, що це просто неможливо. Надто вже справжнє все довкола. Тоді простягає ліву руку до пломінця, який і не здригнув­ся. Ані найменшого болю.

Та він марить, нема сумніву.

Габрієль не знає, чому опинився в цій темряві й що має робити. Звісно, це має стосунок до його сплюндрованих мізків і проблем із пам’яттю. Збій у системі. Підкоряючись здатності підсвідомості відтворювати подробиці, відчуття,— він впізнає запальничку з відділу для рукавичок у своєму «мерседесі», відчуває вогкість підземелля, що сідає на його обличчі,— він вирішує іти далі.

Простір між стінами скорочується, сходинки стають вужчі й вищі, змушуючи його тепер щокроку стрибати. У голові дудонить човгання підошов по землі. «Дивно це»,— думає він і знає, що думає поза своїм маренням, думає це, лежачи на тій лаві, й коли розплющить очі, то все згадає. Він знає це, тому що чітко і ясно бачить це тут і зараз.

Він повинен цим скористатися. Може, цей досвід допоможе йому обігнути мури амнезії, зайти і поглянути з іншого боку, лишившись непоміченим для невидимих чатових, які під час пробудження не даватимуть йому вторгнутися. Може, ці чатові задрімали.

Урешті він виходить на рівну одноманітну площину, видається, ніби вона із чорного піску. Вгорі простягає­ться темне склепіння, коріння дерев проростає і звисає, зачепившись за нерівності вогкої скелі. Ці органічні руки намагаються вхопити його за чуприну. Габрієль немовби рухається попід лісом.

На стінах зблискують спалахи, що барвою скидаються на слонову кістку. Габрієль піднімає запальничку і бачить, що це потрощені костомахи. Шматки великої гомілкової кістки, стегнової кістки, черепа, вбиті у камінь якоюсь надлюдською силою. Він розуміє, що тут ніщо на нього не чатує, і все ж таки почуває, як його охоплює страх. У його сплячому тілі трохи прискорюється подих, але він намагається зберігати спокій. Не хоче, щоб чатові підсвідомості витурили його зі своєї території. Хоче дослідити кінець тунелю, тож повторює: «Ти нічим не ризикуєш, ти нічим не ризикуєш…».

Із темного закута, що далеко попереду, долинають нерозбірливі звуки. Сказати б, несміливе нявкання, й що ближче він підходить, то дужче вчуваються йому людські інтонації. Нявкання перетворюється на гострі, повільні, відчайдушні зойки. Так можуть зойкати лише жінки або діти. Уламки кісток ліворуч заступають порожні рами, без полотна, без малюнків, тільки чотири шматки дерева, розташовані прямокутником і бозна-як прикріплені до скелі. Цієї миті йому спливає в голові дурнувата ­думка: «У маренні цвяхи непотрібні».

Тепер голоси кличуть його. Небезпечні, настирливі співи сирен, що знай повторюють його ім’я, розтягуючи останню голосну. Габрієлюуууу… Габрієлюууууууууу… У них вчуваються дві різні тональності, й тепер він певен: один із тих голосів належить його дочці. Він не чув його вже дванадцять років. Але вона там. Вона гукає його.

Габрієль біжить. Його охоплює потужне відчуття свободи та заразом і пригніченості. Ніщо не змушує його іти в ту темну нору, звідки долинають голоси, проте він кидається туди. Він хоче знати те, що приховує від нього амнезія. Усе відзначається разючим реалізмом. Невже він побачить Жулі? Невже зможе пригорнути її до себе?

Його серце — справжнє його серце — ще дуже прискорює­ться. Габрієль відчуває кожну його пульсацію, кров гупає у його скронях, і він тривожиться від думки, що марення може раптом урватися. Він уже не здатен сказати, як довго рухається тут, секунди начебто викривляються. Двадцять секунд, хвилину, десять хвилин? Він нагинає­ться, щоб пройти низьким лазом, і раптом опиняється перед круглим дзеркалом, що затуляє пащу тунелю. Коли він підносить до нього запальничку, срібляста поверхня посилає йому образ Жулі й невідомої дівчини.

Його затоплюють емоції. Жулі потойбіч дзеркала простягає до нього руку, вона там, за кілька міліметрів від Габрієля, але недоступна. Хоч на ній — її спортивне вбрання, вона постаріла, її хвилясті коси падають на плечі, щелепи стали квадратні й виступають на обличчі, де загострилися риси. Руки її чорні від бруду. Вона благає прийти їй на поміч, визволити з тієї в’язниці. Її відчайдушний крик б’є Габрієля, наче батіг. Він знов усвідомлює, що марить. Усе це вивітриться, щойно він розплющить очі. У реальному світі Жулі не буде з ним. Але він відмовляється залишатися там, нічого не роблячи.

— Це ти повинна допомогти мені,— бурмоче він, ніби його можна почути.— Допоможи мені знайти тебе. Де ти? Хто тебе замкнув?

Вона притуляє долоню до дзеркала, забирає її і залишає пурпуровий відбиток: із Габрієлевого боку починає бігти кров, він може її торкнутися. Друга дівчина, що досі сиділа, згорнувшись клубком, випростується на повний зріст — вона вбрана тільки у довгу хламиду, що сягає їй до колін,— і тягне Жулі назад.

— Облиш її! — горлає Габрієль.— Жулі, ні! Залишайся зі мною! Скажи, хто зробив це з тобою!

Жулі наче й не чує його. Вона обертається спиною, друга дівчина знай цупить її. Відблиски віддаляються, поглинаючись поверхнею, що завтовшки лише кілька міліметрів. Габрієль волає, він хоче обняти свою дитину, відчути запах її шкіри, тепло її тіла, хоче забрати її і вирвати з того жахіття. Він кидається на дзеркало і, всупереч очікуванню, виходить так, наче він проходить крізь матерію. Під власною вагою він летить у прірву.

Падіння поглинає його.

Габрієль схопився на ноги в стані апное. Язик нарешті вернувся на місце, і він звів дух.

Поглянув на долоню — ту, що торкалася крові Жулі. Допіру він зазнав найнеймовірнішого досвіду у своєму житті. Сну, який він цілком усвідомлював, який пречудово пам’ятав. Потер повіки, кинувся до дверей і чимдуж погукав Поля.

Удалині грюкнули двері. За віконцем з’явилася Луїза у своїй куртці.

— Мій батько щойно пішов. Чого ти хочеш?

— Я саме хотів попросити тебе про послугу. Телефон із тобою?

— Так, але не може бути й мови про те, щоб ти комусь телефонував. Ти ж…

— У мобільнику є доступ до мережі?

Луїза кивнула. Вона не розуміла, куди він хилить.

— Мені треба, щоб ти дещо пошукала.

Двоє очей блищали перед ним, мов два топази.

— Дуже добре. Що пошукати?

— Матильда Лурмель. Вона явилася мені, коли я спав. Якщо знайдеш її фото, я хотів би на нього глянути.

Луїза послухалася, насупивши брови.

— Тут чимало газетних статей. Зачекай трохи… Ця дівчина зникла… Здається, 2011 року… Чому вона тебе цікавить?

— Я вже казав, вона мені приснилася. Більш нічого не знаю.

Вона недовірливо зиркнула на нього, потім іще пошукала. Урешті повернула телефон екраном до нього.

Габрієль не вірив власним очам: то якраз і була вона — друга дівчина в дзеркалі. Він пробурмотів «дякую» і сів на лаві, приголомшений. Марення не було просто витвором його підсвідомості. Ні, мозок використав частину цілком реального спогаду.

Габрієль був певен: у реальному житті він бачив обидва ці обличчя перед собою, майже міг доторкнутися до них. Лице Жулі, що так постаріло,— чотири, п’ять років, може, більше. Цим почасти пояснювалися його прохання до Соленни Пелтьє надати профіль ДНК. Може, йому пощастило зібрати в якомусь підземеллі їхній біологічний матеріал? А коли? Тоді, коли він зблизився зі своєю колегою і подругою, тобто три місяці тому?

Притулившись до муру камери, він узяв голову в руки. Ще й досі бачив він ту зловісну картину: кістки, забиті в скелю, коріння, що проросло крізь стелю. Печеру шаленця. Князя пітьми, що, можливо, зазіхнув не на одну дівчину…

Він максимально зосередився. Та навіть глибоко понишпоривши в своїй пам’яті, він нічогісінько не знайшов, крім дрібки зерна сумніву, яке посіяло в ньому те марення.

Жулі й Матильда ще живі? Може, вони досі ув’язнені в тому мерзенному підземеллі, з якого він не здатен був їх визволити?