Це було двічі

10

Понурившись, Поль підійшов до своєї дочки і Давида Ескіме, що були на паркувальному майданчику біля лікарні. Вона стояла, притулившись до автомобіля. Він стояв перед нею, обнявши її за талію. Давид не був негарний зовні, завжди коректно вдягався, і в бізнесі розвинув гострий нюх — у тому окрузі гендель на смерті вже давно став прибутковим бізнесом. Поль знав, що він мешкав у квартирі над конторою, де здійснював «комерцію». Для роботи дуже практично, варто спуститися східцями — й відразу поринаєш, сказати б, у той дух…

Давид обняв подругу, кивнув жандармові й хутко попрямував до моргу. Поль зачекав, поки вони з дочкою лишилися удвох.

— Мене турбує, що він присутній на розтинах.

— Тебе все турбує, коли йдеться про Давида.

— Це не його робота, й він не повинен мати доступ до розслідування. Тут має бути один із чотирьох наших людей, і я зроблю все, щоб відновити правила: жандарми в морзі, а співробітники похоронних агенцій біля домовин.

Луїза не відповіла, її батько був суворіший, ніж сам закон. Вона вирішила змінити тему.

— Мені дзвонив Мартіні. Вони поїхали звідти годину тому, нічого більше не побачили. Нічогісінько не ­знайшли на березі чи поблизу місця злочину. Ні зброї, ні гільз, ні взуття, ні закривавленого каменя. Сміттєпереробний завод і станція очистки зачинилися вчора о сімнадцятій годині. Нікого там не було вночі.

Поль промовчав. Безіменна жертва, жодного свідка: не щастить. Обережно поклав опечатані пакети до багажника. Сівши за кермо, подивився на доньку. Притулившись чолом до скла у вікні пасажирського сидіння, думками вона була в іншому місці.

— Якщо хочеш, можеш ночувати вдома.

— Гаразд. Я вже не дитина і, щоб ти знав, у мене є хлопець. Ми з Давидом зустрічаємося ввечері.

— Я запропонував це, щоб ми могли разом повечеряти, поговорити в затишнішому місці, ніж салон автомобіля. Розтин — це не якась буденна подія. Це пошук убивчої правди, і він завдає болю. Навіть мені, повір. Такі вбивства для наших країв не звичні.

— Я помітила. Для нас звичні пияки, зеки і злодії…

— То не найгірше, що може бути. Але коли маєш справу з кривавим злочином, може знадобитися про це поговорити, й не з особою, яка цілий день бальзамує трупи.

— «Особою»?.. Уяви, в мене почуття до цієї особи. І не бальзамує він цілий день мерців, у нього є співробіт­ники.

— Чудово.

Вона похукала на закляклі руки. Поль увімкнув опалення на повну потужність, але вони вже приїдуть, поки в салоні стане тепло.

— Жулі Москато була найкращою твоєю подругою,— сказав він.— Ви цілі вечори проводили то в нас, то в неї, завжди були разом. Ніхто не знав її краще, ніж ти. То… це може бути її тіло?

— Минуло дванадцять років, тату. Що ж я можу тобі сказати? Я нічого не знаю. Але ми були там удвох із тобою, й ти бачив, що дістав Андріє із її шлунка. Та фігурка не може бути випадковою. Жулі страшенно любила гру в шахи.

— Знаю.

Кілька секунд вона мовчала, спостерігаючи, як під колеса біжить дорожня розмітка.

— Убита жінка приблизно її віку. Може, після її зникнення викрадачі накачували її наркотиками, силоміць наносили татуювання і залучили до проституції? Може, мерзотник, що її викрав, вирішив дозволити собі таку розкіш, як убити її і повернути нам? Хто знає?

Вона все дивилася на асфальт, що втікав під колеса на крутому спуску біля цвинтаря. Фари осявали хрести, що стирчали попід тисами. Подекуди на могилах зблискували плями вечірнього сонця. Луїза глянула в сутінки, де спочивала її мати.

— Найдивніше — це присутність Габрієля Москато,— додала вона.— Уже вісім років минуло, як він зник із радарів. І мов за помахом чарівної палички знову з’явився сьогодні вранці. Здавався геть спантеличеним, розгубленим. Прийшов на берег, упевнений, що знайшли Жулі, навіть не бачивши тіла.

Поль проминув тенісний клуб, увімкнув поворотний сигнал і звернув на стоянку бригади. Луїза мешкала в службовому житлі — двокімнатній квартирі у рожево-сірому будинку на три поверхи, похмурому, але практичному. Більшість жандармів мешкали на місці разом із родинами. Поль кілька разів бачив, як сюди заходив — та й виходив звідси,— Давид Ескіме. Йдеться до того, що скоро голуб’ята з’їдуться, питання часу.

Він узяв опечатані пакети й подивився в бік бетонного куба, що скидався на панельний будиночок, ліворуч від головної будівлі. Його прозвали «Бункер», а насправді то була поліційна лабораторія, де робили аналізи слідів ДНК і відбитків пальців.

— Лабораторія замкнена, я передам їм зразки завтра вранці й попрошу, щоб зробили експертизу в першу чергу. А кулі й тампони зі слідами згоряння пороху відішлю до Екюллі. Поки що все покладу в сейф. Невдовзі ми ді­знаємося, Жулі Москато це чи ні й чи зареєстрований той мерзотник убивця у нашій базі даних.

— Щонайменше один мерзотник у нашому містечку є,— сказала Луїза, підхопивши два пакети.

— Гадаю, ти маєш на увазі Едді Лекуантра.

— Чому ти досі не навідався до нього? Чому не поставив кілька запитань, наприклад, про те, де він був минулої ночі?

— Бо розслідування лише розпочалося. Зачекаймо ДНК, гаразд? Безглуздо бігати і грюкати у всі двері. Звичайно, в Лекуантра не дуже блискуче минуле, але він одбув своє покарання і ми не виявили жодного доказу його причетності, коли зникла Жулі. Всьому свій час. Та й не кваплюсь мати проблеми з суддею Кассоре. У нас із ним радше непогані стосунки, то не псуймо цієї магії.

— Ти ніколи не квапишся. Все так повільно. Це важко.

— Це не я повільний. Це правосуддя.

Поль зітхнув. Його доньку ще не зморила рутина. У неї ще було те молодече поривання, і їй кортіло робити все якомога швидше.

— Існує ще одна річ, яка не дає мені спокою, та, що її виявив експерт,— сказала вона.

— Яка?

— На шкарпетках не виявлено слини жертви. Це означає, що вбивця запхнув їх до рота посмертно. Навіщо затикати рота дівчині, яка вже не може кричати?

— Маєш ідеї?

— Недавно ти мені сказав, що в кримінальних справах нема логіки. Що ж до цієї справи, в мене складається враження, що в цьому брутальному вбивстві певна логіка є. Злочинцю хотілося, щоб ми подумали, ніби він заткнув рота цій жінці, щоб вона не кричала, поки він її ґвалтував і запихав… у неї ломаку.

Вона підняла один з опечатаних пакетів.

— Я бачила шкарпетки, й жодна не була подерта чи брудна, а це означає, що жертва не мала їх на собі, коли тікала. Вони були на вбивці. Він збирався запхати їх жертві у рота по тому, як зґвалтує і уб’є її. Інакше кажучи, він тверезо обдумав свої дії.

— То яка логіка у цьому?

— Хтозна, але мені здається, що як ти ґвалтуєш людину і розбиваєш їй череп, то багато не думаєш. Ти дієш інстинктивно і, скоївши таке, думаєш тільки про те, щоб утекти, а не збирати гільзи. Уявляєш цю сцену? Тим більше що почалася злива мертвих птахів. Нам треба буде розшифрувати логіку цього застосування шкарпеток. Але впевнено можна сказати одне: вбивця не панікував.

— Авжеж, розшифрувати. Як в одному з епізодів твого клятого «SCI». Ти дуже швидко збагнеш, що в житті все не так, моя доросла дівчинко. Одні вбивають, другі вмирають. А ми поміж цими двома, немов дурники, пішаки чи запобіжники, обирай сама. Намагаємося розмістити правильні речі в правильному порядку, та хоч би як ми старалися, так не завжди виходить.

О дев’ятій вечора бригада скидалася на морг, із якого вони щойно вийшли. Черговий жандарм віддав їм честь. Неонові лампи осявали коридори, пофарбовані брудно-­брунатною фарбою, з долівкою, вкритою кремовим лінолеумом, що вищав під ногами і відклеювався на порозі кожного кабінету. Тхнуло мийними засобами і пліснявим деревом. Узявшись за клямку, Поль обернувся до своєї доньки.

— Нехай тобі всячина, Луїзо! Невже ти не могла стати адвокатом у Ліоні чи працювати деінде, тільки не в цій щурячій дірі? У тебе ж були всі здібності для цього. Навіщо ти прийшла сьогодні вранці? І навіщо тобі було дивитися, як у жінки виймають органи з черева?

— Тату, прошу тебе!

— Чому ти закохалася в… в гендляра домовинами? Чому ти не поїхала із Сагаса, коли випала нагода? Я допоміг би тобі, зробив би все, щоб ти розквітла. Я знаю, що так сталося б. Тут немає майбутнього. Ти ж не робитимеш цього все твоє життя, як твій старий батько?

Луїза вручила батькові пакети з речовими доказами.

— Я стомилася. До завтра!

— І чому ти не відповідаєш на мої запитання, дідько б тебе вхопив? Чому нам ніколи не вдається поговорити?

Вона щезла в коридорі.

Не рухаючись, він чекав, коли клацнуть вхідні двері. Його стосунки з Луїзою не поліпшувалися, вони ставали навіть дедалі гірші. Він узяв її в команду, сподіваючись, що, може, зблизиться з нею. Це була величезна помилка.