Це було двічі

76

Тримаючи в руці книгу-маніфест, Габрієль підбіг до автомобіля і сів у салон.

— Абержель причетний до справи!

У слухавці свого мобільника він чув дорожній гамір: Поль був за кермом. Минула мить, поки капітан жандармерії відповів йому.

— Звідки ти дізнався?

— Ти можеш зараз говорити?

— Розказуй. Мартіні їде за мною в службовому автомобілі. Ми тільки годину тому виявили, що фотограф причетний до всього цього. Але, дідько б тебе вхопив, як ти дізнався про це, коли повинен сидіти вдома й відпочивати?

Габрієль відчув напругу в його голосі, та вирішив приховати частину правди. Пояснив, як вирішив поїхати до Польщі, спуститися в підземелля запасної резиденції Арвеля Гаека, і як дізнався про таємне товариство «Ксифопаг». Проте змовчав про штампи на тілах, що пов’язували їх із медичним університетом Білостоку, адже планував податися туди після цієї розмови.

За дві тисячі кілометрів від нього Поль на повній швидкості мчав автострадою А6. Він подивився в дзеркало заднього огляду, і, ніби боячись, що їх почують, зменшив гучність динаміків блютуз.

— Нехай тобі всячина, Габрієлю! Ми ж домовлялися, що…

— Їх було четверо,— провадив той, незважаючи на докори.— Траскман, Гаека, Абержель і ще один псих з ініціалами «Д.К.». Понад п’ятнадцять років тому вони написали маніфест, що передбачав цілу купу правил про те, як вчинити ідеальний злочин і показати його широкому загалу, не попавшись на гарячому. Ці типи збиралися раз за місяць, викрадали людей і… зображували їх або демонстрували через своє мистецтво. Якщо іти за їхньою логікою, то цілком можливо, що більшість Траскманових романів, опублікованих після 2005 року, приховує в собі злочини, причому не лише «Незавершений рукопис». Для Арвеля Гаека це були картини. Він писав їх здебільшого тут, у Польщі, а потім роздавав знайомим, які навіть не знали ні про що…

Поль не вірив своїм вухам. Те, про що розповідав Габ­рієль, було чистісіньким божевіллям.

— Що ж до Андреаса Абержеля, його мистецтво — світлини. Знімки, які він робив на сталевих столах, коли жертви були вже мертві. Судмедексперт тут ні до чого. Абержель, немає сумніву, перемішував знімки з іншими світлинами, які робив у залах для розтину, щоб загубити їх у загальній масі. Щоб усі бачили його злочини, не знаючи про них, щоб люди ставали причетними до них, самі того не бажаючи.

— Не розумію… Ти кажеш про підземелля. Хто ж тримав у неволі Жулі? Траскман чи Гаека? Ти ж, як і я, бачив таємну кімнату вдома у письменника.

— Обидва. Думаю… Траскман і справді був закоханий у Жулі, й роками тримав у своєму будинку. І це не мало нічого спільного з таємним товариством. Один із фундаментальних принципів тієї організації — між учасниками і їхніми жертвами не повинно бути зв’язку. А Траск­ман знав Жулі в Сагасі. Він був пов’язаний із нею, отже, порушив маніфест, написаний його рукою два роки тому. На мою думку, товариство і його мерзенні злочини були з одного боку, а Жулі — окремо. Аж доки… не знаю. Може, його друзі врешті дізналися про те і забрали його в неї. Чи, може, якщо спиратися на фінал його рукопису, Траскман сам віддав мою дочку цим виродкам, а потім пустив собі кулю в голову, бо не міг більше цього терпіти. Не забуваймо, що він отримував анонімні листи від Ескіме. Хоч як воно там було, Жулі зображена на картині Гаека. Її… її тримали в підземеллі у Польщі. І — теоретично — серед «світлин» Андреаса Абержеля мала бути…

Габрієль не міг скінчити фрази. Поль відкинувся потилицею на підголівник. Його руки стиснули кермо. Хотів стриматися, але це було неможливо.

— Вона мала бути,— пробурмотів він.— Макрофотографія її розширеної зіниці була виставлена в Палаці Токіо, знімок зроблений 2017 року, коли Траскман вчинив самогубство… Шкодую, що доводиться сповіщати тобі про це в такий спосіб, Габрієлю, але не можу не сказати про це. Тобі не слід було мені телефонувати, не слід… Вона мертва, Габрієлю.

Габрієль відчув, як телефон вислизає в нього з рук. В очах закипіли сльози, ніздрі затрепетали. На тому боці лінії Поль почув, як грюкнули дверцята, пролунали віддалені ридання, хрипкі зойки. Глибоко вдихнувши, жандарм, якому на очі теж наверталися сльози, спробував погамувати свої емоції. Гівняний світ. За дві чи три хвилини до нього знову долинув Габрієлів голос.

— Скажи мені, що ти збираєшся взяти Абержеля.

— У нас є його адреса, ми мчимо до нього. А тобі треба сісти на літак і якомога швидше вертатися додому. Тримайся подалі від усього цього бруду. Ми самі тут упораємося.

Габрієль похитав головою, щоб переконати себе, що не послухається тієї поради. Його обличчя боліло, спотворене батьківським стражданням.

— Так… Скоро повернуся.

— Тільки справді повертайся, гаразд? Я триматиму тебе в курсі. Єдине прошу: не кажи Корінні. Я сам повідомлю, коли буду поруч. Знаю, це ваша донька. Але вона моя дружина.

— Вона твоя дружина,— повторив він несамохіть.

— Мені шкода, Габрієлю. Щиро шкода, що все так сталося.

Габрієль завершив виклик. Він був приголомшений. Жулі мертва… Остаточно мертва… Десь у лісі пролунав постріл, викликавши з глибин пам’яті згадки про доньку. Він згадав її усміхненою, почув її голос, вона була там, із ним. Але тепер усе закінчилося, Жулі назавжди залишиться жахливим зойком відчаю, що знайшов вираз на картині Гаека.

Тоді, коли цей психопат увічнював її своїм пензлем, вона була ще жива, замкнена там, унизу. Потім постала перед жорстоким об’єктивом Абержеля. Сконавши, простягнувшись на холодному сталевому столі бозна-де. Хто забрав її життя? В який спосіб? Він уявив, як фотограф ходить довкола її трупа, шукаючи найкращого кута зйомки, й це так вивело його з себе, що він знову вискочив з автомобіля. У кулаках вибухнув біль, коли він вгатив ними по дереву.

Література, живопис, фотографія. Бракувало одного. Яке було четверте «мистецтво»? У якій «формі» побачить він Жулі в її останній мандрівці? Повернувшись за кермо, він обернув ключ запалювання і запрограмував у навігаторі адресу медичного університету в Білостоці.

Там він знайде останній фрагмент цього клятого пазлу.