Це було двічі

51

Поль подався до чималої бібліотеки, куди його спонукало піти те відкриття. Залишалося сподіватися, що книжка, кінець якої у нього був, є в персональній колекції Ескіме, а це було більш ніж можливо. Набравшись натхнення, він заходився до методичної праці: відкладати книжки, видані після 2007 року. Брав книжки і дивився на рік випуску. Коли траплялася книжка французького автора, видана після 2007 року, він клав її на долівку. Згодом розгорне кожну і загляне в кінець.

На щастя, кількість творів не улягала цьому критерієві. Вочевидь, Давид Ескіме полюбляв англосаксонську літературу — Коннеллі, Елрой, Гамметт,— а також і давніх французьких і бельгійських класиків,— Нарсежака, Леблана, Сіменона… Проте за чверть години стос книжок для перегляду виріс на метр. За годину він зріс утричі, й ще лишилося переглянути половину бібліотеки. Книжки вийшли після смерті Клода. Отож, його син Давид читав детективи і далі поповнював біб­ліотеку.

Поль раптом відчув утому. Скинув окуляри й потер очні яблука, він уже менше певен був того, що дії його правильні. Може, початку рукопису не існувало або ж його спалили чи викинули. Може, ліпше було повернутися до Корінни, щоб уникнути катастрофи. Він випив трохи води з крана і вмився, щоб прогнати сонливість. Права нога боліла, наче в неї загнали жменю цвяхів.

Інстинкт усе-таки змусив його знову взятися за справу й одну за одною перебирати книжки на полицях. Зненацька його погляд вихопив одну назву.

«Сенонес». Паліндром.

Він витяг роман із-поміж книжок, поглянув на холодну блакитну обкладинку, де була асфальтова дорога, що спиналася під гору і губилася у лісі з височенними соснами. Унизу на глянцевій палітурці було написано: «Трилер».

І на звороті палітурки:

Осінь 2008 року. Сенонес, маленьке містечко в долині, де налічується п’ятнадцять тисяч жителів, приголомшене: у турбінах гідроелектростанції знайшли тіло дев’ятирічної дитини, в обстановці, що нагадує нерозкрите убивство двадцятип’ятирічної давності. Для лейтенанта Бернара Міньє і його команди починається довга дорога в пекло, диявольська облава на безжалісного вбивцю, невидимого монстра, який поведе їх від альпійських безодень до гірських верховин Шотландії.

Поль затамував подих, зазирнувши на останню сторінку, але враз видихнув: кінець нітрохи не збігався з тим, що він шукав. Він скептично закрив книжку: Сенонес, дата виходу в світ, гідроелектростанція… Поль не хотів вірити у випадок: розслідування привело до цього твору. Автор, вочевидь, надихнувся Сагасом і його околицями, щоб створити свою історію. Він приїздив сюди, щоб озна­йомитися з місцевістю.

Поль пошукав фото прозаїка, та марно. Звали його Калеб Траскман і, згідно з резюме, був автором доброго десятка романів, більшість яких змальовували розслідування одного героя, Бернара Міньє.

Калеб Траскман… Поль ніколи не чув про нього. Француз він? Його прізвище свідчило радше про англосаксонське походження, але це міг бути псевдонім. У мобільнику інформацію не вдавалося перевірити: телефонувати можна було, але телефон не ловив інтернету. Треба було викручуватися по-старому.

Він звів очі на проміжок, який звільнив на полиці, й побачив, що там ще є чимало книжок того самого автора. Набравши стільки романів, скільки помістилося в руках, він сів за стіл. Здається, Траскман був винятково плідним автором.

Більшість палітурок була похмура, таємнича, навіть страхітлива. Під резюме видніли цитати з масмедіа: «Пан ваших безсонних ночей», «Найвищий рівень напруги», «Архітектор жаху»… Траскман працював у жанрі детективу й трилера. Романи були справжнісінькими бруківками, де навіть найменші камінчики мали вкластися у чотириста сторінок. На звороті одного з них Поль здобув відповідь на одне зі своїх запитань: Калеб Траскман — то був псевдонім французького автора, який жив на півночі країни.

Поль переглянув дати публікацій, прочитав резюме і кінці романів. Натрапив на книжку «Незавершений рукопис» — назву дивним чином відповідала їхнім знахідкам за день: хіба ж не володіли вони кінцем рукопису?

Небо у хмарах і розбурхане море. Все сіре і зелено-­блакитне. Ім’я Калеба Траскмана видрукуване великими гарними срібними літерами. Книжка побачила світ 2018 року, після смерті Клода Ескіме. Значить, придбав її Давид Ескіме.

Від короткої анотації у нього все стислося всередині. Там, крім усього іншого, мовилося про тіло, яке знайшли в багажнику і про викрадення сімнадцятирічної дівчини на пляжі на півночі. Вік Жулі.

Пальці його тремтіли від нервозності, коли він знову заглянув у кінець. У романі було п’ятсот п’ятдесят сторінок, більше, ніж у рукописі, але розміщення сторінок було інакше. Поль вирішив, що таке можливо.

Він прочитав останній розділ. Розв’язка була не така, як у рукописі, але кількість героїв,— наприклад, Леана Морган,— і місце останнього зіткнення, скелі Етрета, все було те саме.

Сумніву більш не могло бути: рукописні сторінки, що мав Давид Ескіме, були написані рукою Калеба Траск­мана.

Треба було прочитати цей детектив. Виявити зловісні секрети чудовиська, що стояли за його словами.

Для цього попереду була ціла ніч.