Це було двічі

75

Літо 2005 року (липень).

Митець зображує злочин, відколи Каїн убив Авеля. У Гої чи Жеріко інсценізація забороненого вчинку породила разючі шедеври. «Смерть Сарданапала» Делакруа — це чисте насильство, і ним захоплюються люди, що відвідують музеї. Кіно, як і література, перетворює репрезентацію вбивства на приховане від ока задоволення. Той, хто читає книжки, роздивляється картини, так само залучений, як і той, хто діє, стає співучасником через свою зачарованість пролитою кров’ю. Так уже створена людина. Вуаєризм і смакування огидного.

Ми, четверо,— видатні митці, засновники таємного товариства «Ксифопаг»,— маємо дещо спільне: на тлі сірої маси вирізняємося особливою жорстокістю й амо­ральністю декотрих плодів нашої творчості. Нас засуджують, часом ненавидять, найчастіше не розуміють. Не має значення, звідки ми походимо, не важливо, які труднощі спіткали нас на життєвому шляху чи яких страждань ми зазнали,— нас принижує і знищує вирок громадської думки, що горує над усім іншим. […]

Габрієль сидів у фотелі й мовчки гортав сторінки; він був ошелешений. Ця книжка існувала понад п’ятнадцять років.

[…] Що може бути огидніше, що може бути обурливіше, ніж убивство людської істоти? Але що може завдавати більше втіхи тому, хто опанував мистецтво забирати життя, а на додачу ще й здатний поділитися цим талантом із публікою? Уклавши наш союз на базі товариства «Ксифопаг», ми хочемо відкинути всі обмеження, сягнути крайньої форми сучасного трансгресивного мистецтва і донести його до найбільшої кількості людей.

Цим маніфестом ми, усі четверо, зобов’язуємося дотримуватися сукупності заявлених правил і процесів, щоб мати змогу провадити нашу справу якомога довше. Проста повага до змісту наступних сторінок забезпечить тривалість нашої праці й назавжди залишить слід в історії мистецтва. Відмінність між нами і митцями-­убивцями полягає в тому, що ми дозволимо нас розкрити, коли самі забажаємо, коли розглядатимемо нашу спадщину достатньо багатою, щоб вона явила світові свою справжню мету.

Габрієля занудило. Він читав те, чого його розум ніколи не зміг би втілити в слово. Він зіткнувся з дегуманізованими висловами, методами, суворими правилами, інструкціями, які сформулювала зграя дегенератів.

[…] Ця перша частина маніфесту присвячена мистец­тву ідеального злочину, яке абсолютно необхідне задля успіху нашої діяльності. За всіх епох його намагалися сягнути найславетніші убивці, письменники детально описували його через інтриги у своїх творах, художники змальовували його на полотнах завбільшки зі стіну. У рамках нашої діяльності ми хочемо розвинути наше визначення досконалого злочину, додати сюди сукупність правил, що є результатом наших тривалих спільних роздумів і нашої глибокої обізнаності в кримінальних царинах, яку ми здобули завдяки пошукам, пов’язаним із нашими мистецтвами. […]

Габрієль читав далі. Правила ідеального злочину ішли одне за другим згідно з їхньою важливістю. Найпершою була відсутність трупа. Неспроможність знайти труп зав­жди була головним болем для розслідувачів. Були ви­словлені різні методики, які перелічувалися і в запис­нику Жулі. Перше місце посідала хімічна деструкція. Адже розчин міг бути розпилений, увібраний ґрунтом, вилитий у каналізацію. Далі йшли інструкції. Була ціла низка й інших конкретних правил, від яких кров холонула в жилах. «Бити навмання», «Не дозволяти, щоб нас бачили разом», «Великі проміжки часу між злочинами», «Не мати жодних зв’язків із жертвами». Мовилося також про підміну трупів, передбачався обов’язково «спільник у слідчих органах для фальсифікації аналізів». Обумовлювалося також, що товариство систематично збиратиметься першої п’ятниці кожного місяця, а поза цим не повинно бути жодних контактів. Ніщо в їхніх робочих щоденниках, паперах, цифрових даних не повинно давати змоги встановити зв’язок між членами товариства.

Габрієль невідривно поглинав ці абсолютно холодні міркування. В іншій частині йшлося про «демонстрацію» і поширення результатів їхньої праці. Адже сенс у тому, щоб не лише здійснити злочин, а й «подати» його громадськості. Це була основна рушійна сила їхньої діяльності. Вони поширювали свої твори серед знайомих і взагалі серед широких мас населення, щоб ефект приголомшення виявився якомога дужчим, коли їх викриють. Усі, що читали їхні книжки і споглядали їхнє мистец­тво, стануть невід’ємною частиною творчого шляху цих ненормальних. Завдяки цьому опусу Габрієль став свідком народження нової форми наймерзеннішого з-поміж усіх мистецтв — кримінального.

[…] Для нас корисний кожен читач, кожен глядач. Вони матимуть перед собою ідеальний злочин, нічого не підозрюючи, проте в глибині душі все-таки усвідомлюватимуть це. Караваджо любив бачити огиду в поглядах шанувальників, коли вони роздивлялись його полотна. Наші злочини будуть іще досконаліші, якщо ці жахіття побачать тисячі споживачів, які платитимуть за це. Ці люди відкриють справжню силу нашої справи і наших принципів.

Так ось що це було?! Стільки страждань, стільки ризику для триклятого таємного товариства — і все задля того, щоб перетворити злочин на видовище?

Він уявив, які приголомшені будуть сотні тисяч Траск­манових читачів, коли правда випливе на чисту воду. Подумав про старого Паскаля Круазія, який, либонь, ні про що не підозрював, щодня споглядаючи портрет викраденого і, звісно ж, убитого юнака.

[…] Настане такий день, коли ми вирішимо, що пора все відкрити. Та як у книжці, де інтригу витримують якомога довше, розв’язка настане якомога пізніше. Спричинитися до неї маємо ми, але вона може прийти і з зов­нішнього джерела, якого ми не в змозі будемо контролювати, і найбільш імовірно, хоч це й суто гіпотетичне припущення, ним стане поліція.

[…] Якщо когось із членів товариства запідозрить стороння особа, бажано, щоб кожен із нас обдумав це і запропонував ефективне рішення, як уникнути викриття і не поставити під загрозу діяльність товариства. Наш союз, хоч і поранений, скорочений чи запідозрений, повинен існувати, поки житиме останній із нас, або ж до фінального розкриття.

Далеко не всі організаційні методи там було викладено. Не наводилися способи викрадення людей (ні слова не було про росіян чи мафію), міркування залишалися загальними. Жодних імен чи місць. Нічого про природу поширюваних творів. Габрієль знав, що Хмельник використовував портрети для ілюстрації злочину, а Траск­ман із цією метою писав книжки, а як же діяли двоє інших?

Відповідь він отримав, дочитавши до останньої сторінки, де один під одним стояли чотири підписи. Ці хворі на голову збоченці поставили під маніфестом свої підписи.

К. Т., А. Г., А. А. і Д. К.

Калеб Траскман і Арвель Гаека. Що ж до двох інших… Раптом йому в око впав підпис «А. А.». Це видалося цілком очевидним.

Андреас Абержель. Фотограф.