Це було двічі

5

Москато марно порпався в найглибших схованках пам’яті, та нічого не знаходив… Нічогісінько після 10 квітня 2008 року. Та якщо була бодай одна річниця, єдине Різдво без його доньки, то як міг би він про це забути? Чому не знайшли Жулі? Що дали пошуки? І що робив він усі ці роки?

Він погортав часопис у готельному холі, проглянув кілька статей. Був ошелешений. Чужинець на своїй планеті. Для нього Обама завжди був переможцем, Габрієль і досі чув його промову, яка транслювалася телебаченням по всьому світу, його «Yes we can». То хто був цей гладун у яскраво-червоній краватці, з чуприною солом’яної барви? Чому сповіщають про п’яті роковини замаху, що стався 2015 року в Парижі? Що таке Uber і Deliveroo? Тут змальовувався не його світ. Усі ці загадкові технології, неврозумливі слова, портрети невідомих осіб…

Габрієль повторив дату, що зазначалася в газеті. 6 листопада 2020 року. Це було неможливо. «Ви батько тієї дівчини, якої так і не знайшли»? Брехня. Жулі зникла лиш місяць тому. Задіяно всі жандармські підрозділи. Її повернуть у Сагас, і все буде гаразд.

10 квітня 2008 року, 10 квітня 2008 року, 10 квітня 2008 року…

Може, він зсунувся з глузду. Увесь цей маскарад був тільки у нього в голові або ж був жахливим маренням, причому настільки витонченим, що він усвідомлював його, але не міг від нього ухилитися. Його мізки плавилися.

Він вийшов з готелю, не в змозі відірвати погляду від грудок пір’я, що прилипли до асфальту. Без документів, без спогадів, у вбранні, що належало тому Волтерові Гафіну. Думав, що його спіткало якесь свинство — амнезія чи, ще гірше, недуга Альцгеймера. Уявляв, що втік із лікарні, у мізках у нього рейвах, заховався у цьому готелі, й усі його шукають. Ні, йому треба притьмом повернутися додому. Розпитати дружину. Збагнути, що ж це його спіткало.

Він понишпорив у кишені й натиснув кнопку на коробочці, до якої були почеплені ключі. Фари блимнули, пролунав звуковий сигнал. Йому знайома була ця модель «мерседеса» початку 2000-х років,— її найчастіше викрадали,— але в більшості довколишніх автомобілів він не орієнтувався. Ніяких «сітроенів саксо», «пежо-206», «фольксвагенів-гольф». Тільки чудернацькі лайби крикливих барв у вигляді фігурок Лего з якимись чудернацькими номерами.

Переборовши відразу, він узяв за хвости двох шпаків, що розбилися об капот, і кинув додолу один коло одного. Метал погнувся там, де вони вдарилися. Він зазирнув у багажник «мерседеса»: порожньо. Сів за кермо, глянув на своє відображення у дзеркалі заднього огляду. Приголомшення і далі було разюче. Зморшки, срібляста щетина на щоках… Він умить постарів. Дванадцять років. Наче раптова мандрівка в часі, як у Марті Макфлая у «Назад у майбутнє».

У салоні автомобіля він спробував учепитися за спогади, оглядав сидіння, сподівався на дежавю. Марно. Зняв шнурок із шиї, оглянув ключ. Що він відмикає? Вхідні двері? Сейф?

У відділі для рукавичок був кишеньковий ліхтарик, лампочки і пачка цигарок. Він випорпав недопалок, понюхав його, несамохіть взяв у зуби. Відразу ж скривився і виплюнув, але тютюн лишив на язику звичний присмак: він курив. І відколи?

Габрієль рушив із місця і покотив до виїзду з майданчика, не зумівши уникнути пташиних трупів,— під колесами наче крупа тріщала,— потім дістався дороги на початку вузької долини, що прямувала на південь. Розглядав темні гори з крутими схилами, огорнуті хмарами. Ніщо й не ворухнулося, бескиди, ліси відповідали образам, щоб збереглися в його пам’яті. Йому знайомі були ці пахощі ялини, вогкої землі. Він заспокоївся.

За кілометр він побачив у небі неймовірний пташиний танок. Ага, це була вона, та уславлена колонія шпаків. «Сімсот тисяч птахів». Тепер, звісно, менше. Наглядаючи за фігурами, що їх витинали ці пташки, то компактними, то розрізненими, Габрієль подумав собі, що бачить трепетне серце.

І тут йому довелося збавити швидкість. Автомобілі утворили тридцятиметрову колону. Габрієль зрозумів: нижче, на березі Арви, видно гурт людей в уніформах, які вимахували руками. Жандарми. Звідси їх не можна було розпізнати. Колеги напнули білий тент, щось приховуючи від допитливих очей. Якщо судити з розгорнутого обладнання, там повинен бути труп.

Труп, у Сагасі.

Габрієль учепився в кермо. Йому відразу ж уявилася Жулі, що лежить на чорній гальці, з білим набряклим лицем, як у потопельників. Її нарешті знайшли. Мертвою. Його дочку. Він посигналив, із ризиком обігнав ­кілька автомобілів, мало не потрапивши в автокатастрофу і чер­ко­нувши по захисному бортику на дорозі. Але йому треба було пересвідчитися.

Дорога звернула на крутий спуск. Далі, наче запхана у скельне гніздо, вимальовувалася темна пляма Сагасу. Бетонний адміністративний центр, низовина, захаращена нескінченним рухом ваговозів, що снували автострадою А40. Мешканці сусідніх міст — і в’язні під жандарм­ським конвоєм,— приїздили туди лиш задля того, щоб попрацювати й лікуватися. Остання прикмета цивілізації перед Ліоном: лікарня, що разом із в’язницею була одним із працедавців у долині.

Він звернув на перший виїзд із круглого майдану, прикрашеного дерев’яним ведмедем,— Габрієль добре знав, що в цій місцевості жодного ведмедя й близько не водилося,— виїхав на віадук, складений із величезних кам’яних брил, і покотив у тому напрямку, звідки приїхав, але іншим берегом Арви, комунальною дорогою до сміттєпереробного заводу. Мертвих птахів траплялося тут іще більше, а живі сотнями тисяч кружляли над головою з пронизливим писком, що скидався на скрегіт уламків скла один об одного.

З усіх сил він голосно молився, щоб річка не викинула тіло його доньки.