Це було двічі

16

Несподівано вирвавши Габрієля із задуми, Поль вимогливо запитав:

— То що це за ім’я?

— Хтозна. Мабуть, якось спливло в мене у голові. Може, частка якогось спогаду, може, я знав цього чоловіка. Сам не можу второпати.

Поль зачинив двері. Під стелею загула неонова лампа, коли він натиснув вмикач.

— Чоловік, якого ти знав… Це цікаво, бо для страхової системи і податкової служби Волтера Гаффіна не існує. Примара. У базі даних зазначені тільки водійські права і техпаспорт на автомобіль. Гаффін має «мерседес» кремового кольору, точнісінько такий, як у тебе.

Капітан обернув до нього екран комп’ютера. Габрієль побачив своє фото на водійських правах. Лисий череп, окуляри, борідка і стиснуті губи.

— Фальшиві документи, дуже майстерно виготовлені,— додав Поль.— Але ти ще не дійшов до цілковитої зміни ідентичності. У Волтера Гаффіна немає банківського рахунку, немає паспорта, а його домашня адреса така, як і в тебе. А насправді твій одяг, ці окуляри… Ти хотів видати себе за когось іншого, того, ким не був. Гадаю, не варто тебе питати — чому?

Габрієль із жахом дивився на свій портрет. Світлина була недавня. Документи видані три місяці тому. Тоді, коли він оселився у Ваземмі.

— Усе, що я знаю — це те, що зареєструвався під цим іменем позавчора у готелі,— виправдовувався Габрієль.— Це зафіксовано в їхньому комп’ютері.

Поль примружив очі, наче задумався, як же скласти кубик Рубика.

— І що повинен я тепер удіяти? Я, капітан жандармерії, співробітник судової поліції, який має справу з індивідом, у якого фальшиві документи, з колишнім жандармом, який втратив пам’ять і бозна-чого повернувся до Сагаса?

— Роби, що хочеш. Але, якщо твоя ласка, дай мені ще кілька днів, щоб оговтатися. Второпати, що ж відбуває­ться.

Поль втомлено усміхнувся.

— Ти не зрозумів. Я хочу, щоб ти поїхав звідси. Щоб забрався із Сагаса разом зі своїми проблемами і щоб ноги твоєї тут більше не було. Ми зв’яжемося з тобою з приводу того трупа на березі. Зрештою, якщо необхідно буде.

— Ти хочеш сказати, якщо то моя дочка?

Капітан закрив вікна на моніторі комп’ютера. Він поводився так, наче нічого не почув.

— Скажімо так: ця брудна справа про вбивство, яка висить на моїй шиї, заважає всерйоз працювати над іншими справами. Але не зловживай моїм терпінням, і ось порада: забудь. Не зможу я вічно замітати сліди твоїх дурощів.

Поль підвівся і попрямував до дверей, не кажучи більше ні слова. Габрієль теж підвівся, тримаючи коробку під пахвою.

— Чому ти так хочеш, щоб я поїхав з міста? Чому не хочеш дати мені всі матеріали справи, хоч показав уже дев’ятсот сторінок? Ти всіх попередив про мій прихід. Мене уникають, мов прокаженого. Я ж тебе знаю. Ти щось приховуєш.

— Балачки Жулі не повернуть. Час минув, Габрієлю, затям це собі. А тепер, якщо дозволиш, мені треба працювати.

Поль був непохитний. Габрієль більше не сподівався щось із нього витягти.

— Ми разом виросли. Ми були напарниками. Як ді­йшли ми до такого?

Поль мовчав, поринувши у папери, тож Габрієль ви­йшов, навіть не попрощавшись із ним.