Це було двічі

32

Дев’ята година. Відчинив йому Давид Ескіме в одному черевику, другий тримав у руці. На ньому були брунатні льняні штани і біла, бездоганно випрасувана сорочка. Від нього пахло парфумами, темна чуприна була зачесана назад.

— Полю?

— Мені треба поговорити з дочкою.

Він увійшов, наче до себе додому. Попри те, що вклалася до ліжка пізно, Луїза вже смакувала тартинки з маслом, розмочені в каві, сидячи за столом у кухні, де вікно виходило на стоянку бригади. Радіо на батарейках стояло між мікрохвильовою піччю і кошиком із фруктами, саме передавали пісню Елвіса.

— Мені треба з тобою поговорити. Віч-на-віч.

— О боже, тату, неділя, дев’ята ранку! Ти не можеш отак вдиратися до людей і…

— Гаразд,— перепинив її Давид, взуваючи другий черевик.— Так чи так, я все одно іду.

Він глянув на Поля, ніби докоряючи за вторгнення, і нахилився, щоб поцілувати Луїзу.

— Побачимося увечері. Цього разу твоя черга спати вдома.

Луїза кволо всміхнулася йому. Чоловіки потиснули один одному руки. Без захвату. Давид вийшов і зачинив за собою двері.

— Чому ти не любиш його, тату? — запитала Луїза, коли вони лишилися удвох.— Давид добра людина, він намагається зблизитися з тобою. Настане така пора, коли він махне на це рукою.

— Проблема не в ньому, а… У його похоронному закладі. Цю справу він передасть своїм дітям, як його батько-п’яничка передав її йому. Мені гірко буде уявляти, як мої майбутні внуки вкладатимуть жителів Сагасу в домовини до кінця свого життя.

— Знаєш, мати таку уяву…

— Зрештою, я прийшов не через це. Щойно я повернувся з готелю «Бескид». Розмовляв із Таншоном.

Вона не звернула уваги на його слова і знай наминала тартинки. Поль ударив долонею по столу. Чашка з кавою підскочила. Луїзин погляд упав на відкритий кулон на кінці срібного ланцюжка, який тицьнув їй під носа Поль.

— У ньому була картка з відеозаписами, які зняла Жулі. Треба казати про один із фільмів, які там були?

Луїза вмить перестала жувати. Вона враз почервоніла, мов півонія. Поволі потягнула кулон до себе й провела пальцями по секретному відділу.

— Хто… хто це бачив? — пробурмотіла вона.

— Ніхто, крім мене і Таншона. Поки що.

Вона раптом підвелася. Повернулася спиною до батька, спершись об кухонний стіл. Щоб не зустрічати погляду, який гнітив її. Поль нічого не казав, і так вони й залишалися секунд із тридцять. Потім він вирішив урвати мовчання, запитавши:

— Чому?

Луїза глибоко вдихнула повітря й обернулася.

— Чому? Тому що ми були два сімнадцятирічні дів­чиська і жили в Сагасі, ось чому. У Сагасі, тату, не в Ліо­ні, не в Шамоні, навіть не в Клюзах. А в Сагасі. У Сагасі з його в’язнями, заводами, його депресією. У Сагасі з його клятою чорною смертю, що змушувала нас ковтати вітаміни, щоб не скінчити у кріслі на коліщатах через остеопороз. Ось чому.

— Гадаєш, це виправдовує те, що ти коїла? Я вже не кажу про… про те, що злягалася із чоловіком, який був старший від тебе років на вісімнадцять. Хоч мені це годі витерпіти,— і думаю оце, як його оцінив би Давид,— я майже міг би збагнути це. Але шантаж? Вимагання грошей?

Вона втерла вогкі очі рукавом светра.

— Знаю, що це нічого не змінить, але… то була її ідея…

— А певно… Вона ж нічого не зможе заперечити.

— Перші рази ніхто й не збирався знімати, воно прийшло потім. На початку це був… ну, експеримент. Я хотіла…

Вона замовкла і почала прибирати зі столу, наче батько десь подівся з кухні. Поль ухопив її за руку.

— Що ти хотіла? Розбити родину? Спати з дорослим чоловіком за дві кімнати від його дружини? Покарати мене за те, що я намагався якомога краще тебе виховувати? Що саме, га? Ну ж бо, пояснюй!

Вона стиснула в пальцях чайну ложечку. Її суглоби побіліли.

— Вчинити, як вона. Мені хотілося робити все, як вона робила.

Поль не відразу збагнув цю нову інформацію.

— Ти хочеш сказати, що Жулі з кимось зустрічалася в той час, коли зникла?

— Не в той час… Це було за рік до того, впродовж літа 2007 року.