Це було двічі

Епілог

Знову вони. Ті шпаки. Вони прилетіли зі сходу, спершу линули над вершинами гір, а потім укрили узгі­р’я, немов чорна руйнівна лавина. Велетенська тінь нової колонії розбилася об дзвіницю сагаської церкви, бригаду жандармерії, школи, затьмарила небо над в’язницею, навіть в’язні під час прогулянок заклякли — їм здалося, ніби настала перша пора кінця світу. Їхня хмара наче щезла, щоб знову з’явитися ще густішою на виїзді з містечка, а потім розпастися на силу-силенну ниток, що закружляли довкола дерев, які росли на берегах Арви саме біля віадука.

За цих обставин і приїхав Габрієль до Сагаса — після того, як тиждень тому отримав від Поля повідомлення.

У мене двотижнева відпустка. Якщо хочеш забрати кулон Жулі, приїжджай… Я щодня рибалю, ти знаєш, де мене знайти…

Перш ніж зустрітися з колегою, Габрієль завітав до готелю «Бескид», де його прийняла дружина Ромуальда Таншона. Понад дев’яносто кімнат зі ста були зайняті, але ключ від сьомої висів на місці. Він винайняв її на одну ніч і покинув там спортивну сумку Волтера Гаффіна, з якою ніколи не розлучався.

Дивно було тут опинитися. Нічого не змінилося — ні опорядження, ні вміст крихітного бару. І цей запах старого дерева й вологи. Височів той вапняковий бескид — такий самий велетенський, як і в його спогадах. Сагас був незмінний, мов справжня поштова листівка в альбомі, який гортають тільки зрідка.

Він вийшов надвір і постояв кілька довгих хвилин. Птахи закружляли, окреслюючи символ нескінченності: два бездоганні еліпси, злиті докупи. Упродовж кількох секунд Габрієль відчував тривогу. У нього було враження, ніби він уже бачив це. Він запитав себе подумки, який же день то був. Глянув на телефон: шосте листопада.

Минув рівно рік після того, як він отямився у кімнаті номер сім.

На противагу цьому за десять кілометрів на північ від Сагасу під сірим осіннім небом неспішно пливли блакитні води Арви. Час від часу під блискітками хвиль Поль угадував сріблясті спини форелей, які спокійно пропливали серед каміння. Стоячи серед хвиль, він хльоскав у повітрі карбоновим вудилищем, наживлював муху на гачок і швидким порухом закидав його на поверхню води, де помічав рибу. Під темною смугою сосен на нього чекала сумка-холодильник, повна холодних напоїв і бу­тер­бродів.

— Бачу, ти не втратив навику.

Почувши, як позаду пролунав той голос, Поль обернув голову. Підняв свою вудку, потягнув волосінь до себе й виліз на берег, обережно ступаючи слизькою галькою і ще дужче переносячи вагу на ліву ногу. Поклав причандалля додолу і гаряче обняв Габрієля. Потім відхилився, щоб подивитися на нього. Його погляд зачепився за невеличкий шрам над правою бровою.

— У тебе зморений вигляд…

— Кепсько сплю.

Поль нахилився до сумки й відкрив дві бляшанки пива. Востаннє вони бачилися після повернення Габрієля з Польщі. Потім було кілька телефонних розмов і обмін повідомленнями. І — кілька місяців тиші. Вони сіли на круглому камені.

— Як твоя пам’ять?

— Ніяк. Діра завбільшки з дванадцять років, яка, мабуть, ніколи не заповниться. Таке, на жаль, деколи буває.

— Кепсько.

— Живу із цим.

Поль ковтнув пива.

— Ти зупинився в готелі «Бескид»?

— Ага. Поїду завтра вранці на світанку.

— Я бачив, що він заповнений, в’язнів не меншає, тож і клієнтів чималенько. Сьома кімната була вільна?

— Авжеж. Я її зарезервував.

Здавалося, жандарм раптом спохмурнів, чорна тінь пробігла його обличчям.

— Чому? Чому саме її? І чому ти опинився тут сього­дні, рівно через рік після твого приїзду в цей готель, хоч я надіслав тобі повідомлення тиждень тому?

— Я вже не звертаю уваги на дати. Щоправда, буквально годину тому я зрозумів, що минув рівно рік. А щодо номера кімнати… навіть не знаю. Може, хотів щось згадати.

Пол поставив своє пиво на камінь і завмер непорушно, втупившись у далину.

— Минулого тижня було гарне блакитне небо. І знаєш що? Чорна смерть налягла на місто наступного дня після того, як я надіслав тобі повідомлення, точнісінько як торік, я перевіряв. Небо вкрилося хмарами, і птахи повернулися на те саме місце, що й минулої осені, причому тієї самої дати: третього листопада. Я слухав радіо: якщо вірити фахівцям, це неймовірний збіг, щоб колонія опустилася в тому самому місці,— не лише в тому самому місті, а й на тих самих деревах,— та ще й того самого числа… Тобі не здається це дивним? Ти повернувся, і птахи теж…

— Так, це дивно…

Поль мовчки роздивлявся золотаво-смарагдового павука, що лазив галькою. Такого йому рідко доводилося бачити над Арвою.

— Я ніколи цього не казав… але ті шпаки відлетіли того самого дня, коли ти поїхав із Сагаса минулого разу. На світанку. Ти приїхав — і вони прибули. Ти поїдеш — і вони відлетять.

Габрієль знизав плечима. Усе це не мало сенсу. Його товариш шукав зв’язки там, де їх не було. Поль пошукав у кишені штанів, які були складені біля сумки-холодильника. Простягнув Габрієлеві пакетик. Той відкрив його — і на долоню йому впав кулон.

— Дякую,— сказав Габрієль,— але ж це речовий доказ. Як ти його дістав?

— Опечатаний пакет із речовим доказом уже не вперше губиться. Та й не казав я, але мене усунули з посади. Сказали, що я розігрував ковбоя в Абержелевому помешканні. Покарали — пів року тому мене перевели у конвоїри. Тепер я супроводжую в’язнів у суд або до лікарні. Тож мені… тепер наплювати на них.

— Мені так шкода…

— Дарма, не думай, що це мене засмучує, навпаки. Лишилося чотири роки до пенсії. Так чи так, я не зміг би лишатися начальником і брехати. Принаймні вся ця історія посприяла Мартіні, тепер він начальник. Бажаю йому успіхів на цій посаді!

Габрієль, здавалося, був десь в іншому місці, мовби згас. Поль дзенькнув бляшанкою, ставлячи її на камінь.

— Абержелеве самогубство усіх їх загнало в глухий кут. Вони ніколи не дізнаються, що його поєднувало з Калебом Траскманом. Вони не з’ясували жодного зв’язку, не виявили жодного цифрового чи телефонного сліду, вони жодним чином не зможуть відкрити існування товариства «Ксифопаг». Все, що вони знають,— це те, що Абержель фотографував трупи Матильди й Жулі. Але не знають де. Не знають чому, чи були інші й скільки їх було. Мертва точка.

Мертва точка… У певному розумінні, так було найкраще. Та ніхто ніколи не відповість на запитання, які ставив Габрієль, не дізнається, що сталося в тій зоні пітьми. І зокрема: що довелося пережити бідолашній Жулі з моменту її викрадення із Сагаса — й до смерті в Польщі?..

— А в тебе не було проблем із бельгійськими поліціянтами? — запитав Поль.— Вони не вийшли на тебе?

— І ніколи не вийдуть. Що вони можуть знайти? Склад у Содбені загадковим чином згорів через два тижні після пожежі в пластинаріумі.

Поль зиркнув на Габрієля, та в його погляді не було докору.

— Кожного божого дня мені кортить викласти Корінні всю правду. Нехай вона знає…

— Про те, що я зробив і побачив у Польщі, неможливо розказати словами.

— Знаю. Але це важко.

— Мені теж. За правду я плачу велику ціну. «Шахістка» й досі будить мене щоночі…

— Ми всі носимо в собі своїх примар.

Простісінько перед ними, ніби кепкуючи, вискочила з води форель. Поль глянув, як вона шугонула у прудкій співучій воді.

— Крім цього, що ти робиш?

Габрієль зітхнув.

— Опікуюся мамою. Працюю тимчасово то тут, то там, очікуючи ліпшого. Їжджу до Орлеана раз на два тижні.

— До Орлеана? — Полеві очі зблиснули.— Не кажи мені, що…

— Поки що все це таке тендітне, тільки починається… Але вона хороша жінка. Треба відірвати її від пляшки. Ще не відірвав, але за це варто поборотися.

Поль подумав і запитав себе, що готує майбутнє такій парі. Але Габрієлеві потрібен був неможливий виклик, то був сенс його існування. Переповнений співчуттям, Поль дружньо поплескав його по плечу.

— Гаразд, Габрієлю. Я радий за тебе.

Вони погомоніли ще з годину, цмулячи пиво і сидячи на березі, мов двоє добрих приятелів, що споглядають світ. Потім сказали одне одному: «До побачення». Може, «Прощавай»… Може…

Коли Габрієль дістався до своєї кімнати, голова в нього йшла обертом. Забагато випив. Він уклався на ліжку, стискаючи в руці кулон своєї дочки, і майже відразу заснув.

Телефон задзеленчав майже о двадцять третій годині — й він аж підскочив. То була Жозіана Лурмель. Їй було недобре, голос звучав похмуро, вона затиналася. Плакала, напевне, то була криза. Габрієль пообіцяв, що приїде на світанку. Узяв спортивну сумку, якої навіть не відкривав, перевірив, чи нічого не забув, і вийшов із сьомого номера. Поклав ключа в кошик на стійці реє­страції.

Зі свого старого «мерседеса» на стоянці кинув останній погляд на готель «Бескид», на його тьмяну вивіску, осяяну фарами автомобіля, і вирушив у дорогу. Сагас помалу даленів за його спиною. Його крихітні вогні тріпотіли в дзеркалі, а потім зникли за скелею, немов хтось опус­тив завісу. Цього клятого міста йому не бракува­име.

За десять хвилин він виїхав на австостраду, зустрівши на митному посту інший «мерседес». Увімкнув приймач під годинником, що показував 23:11. Під гучний звук «Highway to Hell» групи АС/DC стрімко поринув у ніч.