Це було двічі

40

Поль увійшов до свого кабінету. Він був спустошений, його нудило.

Він почувався рибиною, яка потрапила у вершу. Серйозно влип. Коханець його доньки — хоч винен, хоч ні — загинув із його вини. Він стер докази з картки пам’яті, знищив основні докази, кинув тінь на свою кар’єру. Усе це — за двадцять чотири години.

Добре, що ніхто не помітив його відсутності пополудні в бригаді, адже ніхто не працював, крім чергового. Та й був усе ж таки вихідний, то він міг і приходити, й іти собі звідси. Крім того, ніхто не телефонував до жандар­мерії з приводу падіння з дамби. В цьому хаосі він сяк-так викрутився.

Корінна зателефонувала спитати, коли він поверне­ться, Поль послався на те, що, як завжди, завалений роботою, і заходився впорядковувати документацію. Перед очима в нього стояло падіння Ескіме і його крик — справжнісінький крик лебедя. Той чоловік мешкав над своїм похоронним бюро, але володів цілою купою будинків. То кому належала та хатина коло озера Нуар? Може, то була родинна спадщина? Його батько через горілку застрелився кілька років тому. Що ж до Давидової матері… вона померла, ще коли Давид був маленький.

Так чи так, хоч йому і кортить, він не здійснюватиме ніяких пошуків щодо тієї хатини, куди 2007 року ходила Жулі. Не варто залишати слідів. Він про все дізнається завтра. Потерпіти.

Поль подумав про щоденник Жулі, про ігри, про шкіци, про ті чудернацькі фрази. Загадав істоту з двома обличчями і напис під тим малюнком: «ксифопаг». Узяв із шафи старий словник і став шукати це слово.

Тератологічне поняття. Ксифопаги (від гр. xíphos — меч і págos — закріплений, скутий) — одна з вад розвитку, за якого подвійний плід (близнята) зрощений у ділянці груднини або її мечоподібного відростка (звідси назва) і має спільний пуп. До них належать і сіамські близнята.

Вада розвитку… Два тіла в одному. Що хотів сказати автор того шкіца? Один добрий, другий злий? То коханець Жулі мав подвійне обличчя? З одного боку — чоловік із гарним становищем, фахом, пречудово інтегрований у суспільство. З другого — щонайгірший збоченець, здатний замовити викрадення людини і відібрати дівчину в батьків.

Він замислено вмостився у фотелі. Луїзі буде тяжко пережити втрату, але вона закохалася в покидька. Чоловіка, що роками катував Корінну, надсилаючи їй анонімні листи, весь час роз’ятрюючи спогади про зниклу дочку. Індивід, що, може, від самого початку володів ключами до цієї загадки, але тримав ту страшну таємницю в собі.

Останні його слова знай крутилися в голові жандарма. «Не на тебе я маю зуб»,— сказав він Габрієлеві, перед тим як стрибнути. Чому він промовив ту фразу? Якщо винести за дужки Габрієля, він мав на увазі, що завзявся на Корінну? Чому? І звідки знав Давид про паліндроми, а отже, і про записник? Та і який зв’язок існував між ним і чоловіком, який зустрічався із Жулі, a priori значно старшим?

Це був його батько?

Подумавши, він відкинув гіпотезу про Давидового батька, вона видалася йому абсурдною. За ті роки, що передували його смерті, старий Ескіме не міг із кимось зустрічатися. Знищений горілкою, він не здатен був малювати лабіринти. Та й Жулі ніколи не могла б закохатися в таку людину.

Повернувся Поль в Альбіон десь о двадцять другій годині, в голові була пітьма. Кортіло розпитати Корінну про Ескіме, про минуле, але він не міг викликати ані найменшої підозри.

Він без апетиту повечеряв. Дружина не чекала на нього, вона дивилася серіал, уклавшись на дивані й накривши ноги ковдрою. Куряче філе і горошок уже захололи. Він не спробував підійти до неї, коли вона заявила, що вкладається спати. За п’ять хвилин вона повернулася і стала на порозі кімнати.

— Ми ледве бачимося. Ти дні й ночі проводиш на роботі, ще частіше, ніж раніше, а коли вдома, мовчиш…

— Зараз непросто, ця справа про вбивство…

Він нахромлював горох виделкою.

— Це сталося не зараз,— відказала вона.— Це триває вже цілі місяці.

Вона зачекала, сподіваючись реакції, відповіді, та він і не поворухнувся, і вона пішла. Поль кинув свою виделку на стіл. Він уже не міг.

Уклався на дивані, задивившись на полум’я в каміні. Як і воно, їхній шлюб умирав. Корінна ніколи не оговтається після втрати дочки. Відсутність Жулі, мов рак, повільно, невблаганно і підступно нівечив і вбивав її, а з нею непрямим чином і його. То жити з таким тягарем на сумлінні, про який він ніколи не міг заговорити, озна­чало віддалитися від неї ще далі. Поль гнівався на себе за те, що не зміг боротися.

Відколи повернувся Москато, давні гидкі таємниці Сагаса випливли на чисту воду. Жулі та її таємничий коханець. Таншон із його свинством, Луїза і її мерзенний шантаж. А тепер ще й Ескіме. Хто буде наступний у цьому списку?

Він думав цілу ніч. Допитають Луїзу та співробітників небіжчика. Будуть досліджувати психічний стан Ескіме останніми тижнями, Луїза присягатиметься, що він і не думав про самогубство, що в них були плани про спільне життя… Але у Поля був козир: Ескіме — анонімник, він фотографував трупи, це виправдовувало його вчинок. Не витерпів такого життя, шкодував про свої вчинки. Єдиним виходом було покласти край своєму життю. Досить надійна лінія для судді Кассоре, він був певен. Жандарм надійно триматиме в руках віжки розслідування, щосили намагаючись пощадити свою доньку, адже вона зазнаватиме подвійного приголомшення: коханець виявився анонімником, коханець загинув.

О 6:30 Корінна поїхала на роботу. Він лишив її снідати саму, зачекав, поки вона поїхала, згорнувшись у клубок під ковдрою. Цієї миті він ненавидів себе.

Прийшовши у бригаду о восьмій ранку, він кивнув дочці, яка вже була на місці, й увійшов у свій кабінет. Звісно ж, вона намагалася зв’язатися телефоном з Ескіме, тому що цю ніч мала провести у нього. Мабуть, занепокоїлася його мовчанням.

Тільки перед дев’ятою він почав утілювати свій підступний, але необхідний сценарій: поїхав зі своїм заступником, Бенджаміном Мартіні, до озера Міруар. Седрік Дамеус їхав за ними у своєму автомобілі, щоб узяти можливі відбитки пальців, якщо їх лишив автор написів. ­Луїза нічого не запитувала й не намагалася податися з ними, то йому не треба було її відмовляти. Він мусив усе зробити, щоб дочка не бачила того кривавого видовища.

Поль зупинився біля гідроелектростанції і дозволив колезі трохи випередити його, поки діставав з багажника фотоапарат, а Дамеус тим часом ніс валізу з обладнанням. Капітан конче хотів, щоб тіло виявив хтось із них.

І його стратегія спрацювала. Заступник погукав його, зайшовши за будівлю станції. Поль прибіг, горло йому перехопило від припливу адреналіну. Побачив криваве місиво, що утворилося після падіння зі швидкістю ста кілометрів за годину. Голова розтрощена, кінцівки вивернуті під неприродним кутом, і літри крові, що розбризкалася довкруги. На довершення до всього почали дзвонити Ескіме, щоб він зібрав те все. Той не відповідав. Що ж, не дивно.

Мартіні був приголомшений. Дамеус поставив валізу додолу і закляк. Поль обережно підійшов. То було щось подібне до жаскої картини Поллока. Жандарм звів очі вгору, де видно було кінець дамби.

— Він не промахнувся.

Ті двоє дивилися на нього, видихаючи хмарки пари. Поль мусив пильнуватися, щоб не забагато говорити і не занадто старатися. Ніякої запопадливості, натяків, діяти за процедурою. Він обернувся до них і дістав із кишені телефон.

— Треба сповістити прокуророві.

— Два мерці за три дні,— пробурмотів Мартіні.— Гадаєш, це має зв’язок з убивством на березі?

— У долині такий відсоток самогубств, що нам не позаздриш, особливо в період чорної смерті. Цей чоловік схожий на самогубця, але не будемо поспішати з висновками. Принеси стрічку. Загородимо це місце і зробимо все, що треба, поки приїде підмога. Сфотографуємо стіни, знімемо сліди, якщо буде така потреба. Недобре воно випадає, але ти знаєш прислів’я. Біда сама не ходить, а десять за собою водить.

Поки жандарми поралися, він зробив кілька необхідних дзвінків. Невдовзі поставлять загороду, потім буде розтин, токсикологічні аналізи й таке інше… Скінчивши останню розмову, він озирнув криваву сцену. Подумав собі, що це найгірший тиждень у його житті.