Це було двічі

82

За мить Габрієль опиниться в самісінькому серці пек­ла, поруч із жертвами найжорстокішого насильства, яке виходило далеко за межі людської уяви.

Світло його мобільника вихопило закам’янілий ліс трупів, позбавлених шкіри. Перший пластинат, який він побачив, стояв із простягнутою рукою. «Рукостискання». Скелет, укритий шкірою по ребра, із засохлими сухожиллями, що прилипли до кісток, поїдав його очима, його пергаментні губи розтулилися, показуючи оголені корені зубів. Коли Габрієль рушив далі, стало здаватися, що скульптура йде слідом, ось-ось нападе на нього й зламає хребет.

Потім перед ним постав вершник апокаліпсису — саме такий, яким закарбувався ще змалку в Габрієлевій уяві. От лиш то був не чоловік. Верхи на коні, що став дибки, сиділа жінка чи то пак нутрощі того, що було жінкою. Її позбавлені повік очі так пронизували його, що, здавалося, вона зараз несамовито накинеться на нього і відірве голову. В руці вона тримала свій мозок, немов трофей, відвойований у ворога.

Габрієль відчув, як із нього витікає снага, наче її ви­смоктували мерці. Щокроку боявся зомліти, адже його дочка, можливо, була тут. Вона могла прибрати бозна-­якої пози, бозна-якого тілесного втілення мерзоти. Одна за одною пропливали кощаві, безіменні, бридкі личини. Сидить вона на цьому бойовому коні? Чи виставлена праворуч, розкидана в просторі й розітнута на вісімдесят де­в’ять послідовних куснів? Чи, може, втілилася в образі цієї пошматованої мускулястої войовниці, що тримає в простягнених руках сяйливий клапоть своєї шкіри, наче даруючи її першому зустрічному?

Далі він здибав «Чоловіка, що пережив вибух» — мішанину людських фрагментів, монументальну скульптуру завширшки п’ять метрів, яка скидалася на тіло, що на якусь частку секунди застигло, розлетівшись на шматки під час вибуху протипіхотної міни. Позаду його вразило тіло розітнутої навпіл лежачої жінки, яка була вагітна восьмимісячною дитиною. В невеликих вітринах були зародки різного віку, що давали змогу розгледіти етапи розвитку плода.

І люди приходили помилуватися цим… У цьому акті виходу за всі можливі межі давалися взнаки канібальські й некрофільські схильності. Цієї миті він подумав про те, кого ж насправді можна вважати чудовиськами.

Ліс густішав довкола нього, позбавлені шкіри трупи обступали його, грізно наближалися, шкірилися зяючими щелепами, благально простягали руки. Габрієль корчився від гострого пекучого болю, адже не було жодної можливості візуалізувати людські риси в цих гидотних скульптурах, не було шансів відрізнити пластинати, виготовлені з тіл, узятих у медичних університетах, від тих, що потрапили до Калініна живими й загинули від його рук. Скільки тут поховано викрадень, скільки вбивств? І яких тортур зазнали жертви? Габрієль уявив, як цей садист працює із живими людьми, розтинає скальпелем плоть, відокремлює сухожилля від кісток…

Він пройшов повз «Людину-шухляду», органи якої можна було витягувати назовні — моторошний експонат, задум якого передбачав самообслуговування глядачів. Раптом рипнули двері, крізь які він сюди зайшов. На якусь частку секунди Габрієлеві здалося, ніби в темряві зблиснули чиїсь очі, та коли підняв мобільник, побачив, що то позбавлений шкіри труп у позі лучника, причому стрілою цілиться в нього. Він побіг туди — й опинився в гущі пластинатів, стиснув кулаки, готовий вступити в двобій. Охоплений тим поривом, що підсилився страхом, Габрієль промчав скляним коридором, чимось на кшталт акваріумного тунелю зі шматками людських тіл по обидва боки, що намагалися з’єднатися, притулившись до шибок внутрішніми органами. Всі ці витвори гнітили його.

Де він опинився? В який бік рухатися? Пішов навмання — і завмер перед «Бігункою» з оголеними м’язами, зі щелепами, що роззявилися в марному намаганні вхопити бодай ковток повітря, і наче ладною кинутися на нього. Махрова пов’язка на правій руці була позначена темною плямою — намальованою кінською головою.

Матильда.

Габрієль застогнав, відступив крок назад — і спіткнувся об дерев’яну основу іншої скульптури. Перед його очима постав наймоторошніший кошмар, кульмінація всіх його пошуків, матеріалізація всіх років невідомості.

Це вона.

Через дванадцять років він її знайшов.