Це було двічі

70

Шукати світлину, наче переслідувати підозрюваного, якого будь-що треба затримати.

Поль знав, що, з’ясувавши походження тієї світлини, він дізнається якусь частку правди. Це було так, наче цілі години їдеш нескінченним тунелем — і перед тобою потроху починає мріти пломінець, що дедалі яснішає, а потім у вічі б’є світло білого дня.

Телефон задзеленчав. То був Мартіні.

— Дещо вдалося з’ясувати з мобільного телефону Ванди Гершвіц,— сказав заступник.— Її справжнє ім’я — Рада Бойкова, тридцять п’ять років, три роки жила в центрі невеликого містечка біля бельгійського кордону з французького боку: Аллюен. Це за двадцять кілометрів від Лілля…

Поль заїхав у західне передмістя столиці, що було вже захаращене автомобілями, хоч не було ще й шістнадцятої години. Він збільшив гучність динаміка блютуз.

— Із документами наче все гаразд, на обліку в поліції не стояла, у файлах нічого підозрілого. Поки що ні про неї, ні про її походження багато сказати не можна. Ми проаналізуємо вхідні й вихідні дзвінки, але вже з’ясували один номер, із якого наполегливо телефонували останніми днями: це такий собі Ремі Барто, господар кав’ярні в Аллюені. Я зв’язався з ним. Рада Бойкова працювала в нього офіціанткою, відколи оселилася в тому закуті. Він непокоївся, що вона не озивається.

— Ти мене дивуєш,— сказав Поль, несподівано загальмувавши, бо рух сповільнився.

— Барто казав мені про Москато. За його словами, наприкінці серпня Габрієль почав регулярно снідати в ка­в’ярні. Розмови, щирі усмішки. Бачив, як він кілька разів забирав автомобілем його офіціантку після роботи. Це звідти вони подалися…

Усе збігалося з Габрієлевою версією. Бойкова порвала із середовищем і сховалася у прикордонному місті, де він знайшов її завдяки телефону, який отримав від Хмельникової вдови. Він подивився на неї, звабив і завіз до свого помешкання в Ліллі. Поль знав, що було далі.

Він поінформував заступника про ті процедури, які розпочалися стосовно вілли Траскмана: здобувши інформацію про справу, начальник місцевої поліції взявся до розслідування. Поль урвав розмову. Треба було зосередитися: автомобілі й мотоцикли шугали звідусіль, підрізували його, сигналили. За пів години, перенервувавшись, він проїхав брамою Дофін, потім проспектом Бюжо, а да­лі вулицею Коперніка. Згаяв п’ять хвилин, поки зупинився на стоянці коло парку Клебер-­Трокадеро. Вийшовши з автомобіля, зітхнув із полегшенням. Остання година їзди видалася важкою для ведмедя, що вкрай рідко покидав свої гори.

Палац Токіо скидався на величезний храм, що сяяв бі­лизно5ю, стояв він посеред проспекту, обсадженого деревами й оточеного будинками османського типу. У східному крилі містився Паризький музей сучасного мистецтва, у західному — Центр сучасного мистецтва. Жандарм глянув на Ейфелеву вежу на задньому плані,— він не пригадував, щоб хоч раз бував тут за останні два десятиліття,— сфотографував її і почвалав сходами, що були перед ним, ходою кульгавої качки. Навмисне був одягнений у цивільне, навіть придбав квиток для входу — лише на виставку «Морг». Був він лише одним із багатьох відвідувачів, що загубився у натовпі.

Вказівники провели його через складну архітектуру Палацу. Будівля була людна і знана, її щодня переробляли мистці, які малювали на її стінах, пробивали її коридори і рили підлогу. Вона сама по собі була мистецьким витвором, п’яна від свободи і розмаїття.

Спустившись двома короткими сходами і пройшовши двома підземними дверми,— в одних охоронець перевірив його квиток,— він пройшов до зали приватного кіно і попрямував темним коридором, пописаним чорно-біли­ми малюнками. Він зустрів двох чи трьох мовчазних людей, що мерзлякувато куталися у куртки, потім пройшов у першу залу. Там усе було як у морзі, відтворюючи незвичну, бентежну атмосферу: долівка була вкрита лінолеумом, стеля низька, гнітюча, резервуари для трупів зачинені, вишикувані по шість у три ряди… Навіть температура була штучно занижена: не більше десяти градусів. Поль мусив визнати, що вступний ефект був разючий.

У рамках на стінах розповідалося про біографію мистця, про те, що на нього вплинуло, про початки серії «Морг». Можна було натиснути кнопку, й аудіогід починав викладати ту саму інформацію. Поль скористався тим, і простір наповнив серйозний, монотонний чоловічий голос.

Слухаючи, він навмання підійшов до одної шухляди, витягнув її і побачив у ній величезну світлину під склом. Він упізнав фото з альбому Ескіме, на ньому був чоловік з перекривленим ротом, що лежав на металевому столі. Тут під ним стояли ініціали «А. А.» і підпис: «Серцевий напад, 2014».

Поль заходився висувати інші шухляди. Страшні світлини визирали з їхніх могил. «Джон Доу, смертельне падіння, 2013», «СНІД, 2011», «Смерть від задухи, 2015», «Опіки, 2016». Коли на коліщатах висунулася десята шухляда і перед ним постало фото, горло його стиснулося.

«Причина смерті невідома, 2013». Широким планом стегно з родимою плямою у вигляді кінської голови. Він знайшов її. Андреас Абержель таки тримав труп Матильди Лурмель в об’єктиві свого апарата.

Якесь шурхотіння позаду. З тамбура ліворуч вийшов гурт із п’ятьох відвідувачів. Губи міцно стиснуті, ніхто й слова не промовив. Вони зиркнули скоса на Поля і пі­шли собі. Зачинилися двері, й запала тиша.

Жандарм оглянув останню шухляду і вийшов до тамбура. Відхилив завісу з прозорого пластику — щось на кшталт будівельної плівки,— а потім другу, і перед ним постала ще огидніша кімната: посередині стояли два столи для розтину, вкриті білими кахлями, зала була освітлена великою лампою. Стіни теж були викладені кахлями, під ними видніли вітрини з хірургічним інструментом. Поль згадав оті давні зали для розтину 40-х років, ще гірші, ніж у лікарні в Сагасі.

До нього стояли спиною чоловік і жінка, які розмовляли з приводу одної із численних світлин, що були почеплені на стінах. Поль стиснув кулаки в кишенях, упі­знавши обличчя чоловіка: Андреас Абержель. Дав йому на здогад, що хоче поговорити з ним. Митець кивнув і підняв палець, мовляв, за кілька хвилин, і повернувся до розмови. Із-під чорного картузика зміївся чуб, що танцював на спині у замшевому вельветовому піджаку солом’яної барви. Полеві згадався кумедний гобіт із «Володаря перснів».

Що ж, як прийшов, то доведеться потерпіти. Речі, що були дбайливо виставлені на вітринах, скидалися радше на ковальські знаряддя, ніж на хірургічні інструменти. Пилки для груднини, молотки, щипці… На стінах — анатомічні частини: в моторошному танці одне одного міняли зашиті животи, обгорілі обличчя, прохромлені тіла. Поль був звичний до смерті, проте добре уявляв, як приголомшують відвідувачів ці втілення, від яких мороз іде по спині. Усі ці аварії, опіки, задухи…

Одну світлину зробили з кінця стола для розтину. Від великого пальця ноги, на задньому плані, спершу чітко, а потім розмито виднів нерівний шов, накладений судовим медиком від лобка до самісіньких ключиць. Жандарм подумав про те, чим усе-таки керувалися люди, які приходили, щоб помилуватися на ці жахіття. Що шукали вони в мерзенній смерті інших людей? Чому захоплювалися небіжчиками?

Поль зупинився перед величезним оком, що було праворуч від входу. Знімок під склом був квадратний, метр на метр. У великому чорному сонці зіниці відбивався світляний еліпс штучного освітлення. Повіка видавалася трохи заважкою, синюшна барва носової кістки нагадувала, що тут діє невблаганна холодна смерть…

Той погляд пронизав його до самісіньких кісток. Тривало це тільки частку секунди, невловну мить, упродовж якої він зазнав такого враження, наче зустрів щось знайоме. Не погляд, а більше, присутність, що крилася за цим мертвим оком.

Він ближче підійшов до тієї світлини, що звалася «Отруєна, 2017». Зблизька око скидалося на величезну криницю пітьми.

— Ви помітили, що тут відбивається світло хірургічної лампи? — почувся голос за спиною.— Це наче вікно, воно представляє життя, що поступово гасне, аби поступитися місцем смерті. Воно і привертає вашу увагу і єднає вас із «Отруєною» драматичної і заразом споглядальної миті.

Поль закляк. Чому ця світлина так стривожила його? Андреас Абержель наглядав за ним краєм ока. Його рідкі вії скидалися на викорчуваний ліс. М’ясисті губи були мов дві шини, накладені одна на одну.

— Чим отруєна?

Мистця, здається, здивувало те запитання. Він із якоюсь наполегливістю зиркнув на співрозмовника — погляд був палючий, жвавий, неспокійний,— і трохи відступив. На другому знімку видно було пухкенькі ніжки немовляти, одна з яких була оповита блакитною стрічкою. «Менінгіт, 2011». Абержель довго мовчав, завмерши від захвату перед власним творінням.

— Я назвав би це «Непристойна смерть». Я тут показую те, що не має бути показане: смерть, що нападає на немовля. Що може бути жорстокіше й несправедливіше? Цей знімок завжди викликає бурхливу реакцію, і я не скажу, що це мені не подобається. У дев’ятнадцятому столітті небіжчиків трактували як живих, їх одягали, надавали їм різних поз, щоб помістити їхні світлини в родинний альбом. Хіба не існує сила-силенна портретів дітей, що померли в ранньому віці, але їх тримають на руках матері? А ці славетні люди, такі, як Пруст або Гюго, яких фотографували на смертному ложі?

— Чим отруєна? — повторив Поль, що непорушно стояв перед світлиною.

Чоловічок обернувся і, не кліпаючи, втупився в нього.

— Мій контакт не надав таких подробиць. Отруєна, та й годі.

Поль кивнув, потім рушив із місця і помалу пішов залою. Абержель подався за ним.

— Ви знали історію цих тіл, перш ніж увічнити їх?

— Не зовсім точно. В моєму ремеслі завжди необхідно знати тему, щоб не схибити, та коли ви опиняєтеся перед трупом, це не те саме. Виклик серії «Морг» не в тому, щоб дізнатися, якими чоловіками чи жінками вони були, а в тому, щоб передати красу форми, наново переписати особистість небіжчика перед тлінністю змісту. В цім і полягають емоції. Треба було старанно опрацьовувати барви і матеріал, щоб досягнути бажаного ефекту.

— Можу я показати вам одну особливу світлину, яку побачив при вході сюди? Хотілося б, щоб ви прокоментували її.

— Для цього я тут і перебуваю кожного дня пополу­дні.

Вони пройшли крізь тамбур. Поль висунув шухляду, і перед ними з’явилася фотографія стегна з родимою плямою у вигляді кінської голови. Абержель став напроти співрозмовника по той бік металевої шухляди.

— «Причина смерті невідома»,— продекламував він майже побожним тоном.— Сталося це кілька років тому. Що вона у вас викликає?

— Запитання ставлю я.

Митець, здається, абстрагувався від тону, з яким Поль звернувся до нього.

— Ви знаєте, що існує сто сорок способів померти? Декотрі видовищні й надаються до ідентифікації, навіть для новачків: утоплення, задушення, повішення, смерть від вогнепальної зброї. Інші важче розгадати, й потрібна експертиза фахівця: інфаркт, розрив аневризми, легенева емболія… Загалом патологоанатомові вдається дати назву причині смерті, навіть у найскладніших ситуаціях, адже наука сьогодні сягнула нечуваних висот. Проте існує ще й те, що називають білими розтинами. Якщо не можна дійти до чіткого висновку, судовий медик може здійснювати діагностику за виключенням: жертва померла не від того й не від цього. Але при цьому ніхто не дізнається правди. Це якраз випадок цієї жертви.

Він показав на родиму пляму.

— Я дуже люблю цю світлину, вона щось на кшталт парадоксу чи радше компенсації. Я сказав собі: якщо смерть невідома, то ця небіжчиця не повинна бути невідомою істотою. Отак, не відслоняючи її обличчя, я показую, що вона існує — завдяки цій такій характерній плямі на стегні. На противагу іншим, це фото лагідне. Смерть із невідомої причини, можливо, була м’яка, безболісна, для того чи тієї, що глянула їй в обличчя. Я хотів передати цю форму сумирності.

Поль не чув і половини того базікання. Дістав телефон і показав Матильдин портрет, який знайшов у мережі.

— Це вона?

Митець кілька секунд уважно розглядав його і знизав плечима.

— Навіть якби я знав, то не міг би сказати з очевидних причин конфіденційності. Але в цьому випадку я вже й не пам’ятаю. Це було сім років тому, і мерці можуть бути не схожими на живих, усе залежить від стану. Та й уявіть, за п’ять років я бачив кілька сотень трупів. Ця експозиція представляє тільки частину їх, але ширшу іконографію ви знайдете в книжці, що так само зветься «Морг» і продається в Центрі мистецтв.

Йому довелося звести підборіддя, щоб зловити погляд жандарма.

— Але хто ви? Журналіст?

Пора було висунути голову. Поль помахав йому перед носом службовим посвідченням.

— Капітан жандармерії Поль Лакруа. Перебуваю тут у рамках розслідування про зникнення кількох осіб. Дів­чина, яку я вам показав,— Матильда Лурмель, її викрали 2011 року в Орлеані. На лівому стегні в неї була точнісінько така родима пляма у вигляді кінської голови.

Фотограф повернув голову, коли ввійшла якась пара. Кивнув Полеві іти за ним до іншої кімнати, подалі від цікавих вух. Скинув свого картузика і тепер тримав його в руках.

— Ви щойно сказали мені, що саме ця… Що вона була там, переді мною, на столі для розтину через два роки після зникнення?

— Так.

Він сперся на стіну, погляд блукав десь удалині. Поль зауважив, які куці й грубі були його пальці — справжнісінькі коктейльні сосиски.

— Покажіть іще раз ту світлину. Я хочу знову побачити її.

Поль вивів фото на екран. Абержель поглянув на нього і поринув у згадки.

— Мій контакт дістав тіло із шухляди у морзі, потім поклав його на столі для розтину. Авжеж, пригадую, що то була жінка. Мене вразила її молодість. Зів’яла квітка. Цілком можливо, то була вона…

Поль відчув, як у ньому скипає гнів.

— Якщо причину смерті не вдалося встановити, як ви кажете… Значить, покійна вже побувала під скальпелем патологоанатома, коли ви її побачили?

— Так, на ній були характерні шрами.

— Це означає, що вона обов’язково пройшла ­через юридичні процедури. Вам відомо, за яких обставин зна­йшли тіло?

— Ні, ні. Я вже казав, судовий медик не посвячував мене в ці деталі. Уявіть ситуацію: ми бачилися два чи три рази за рік, він впускав мене вночі у морг, ризикуючи утратити своє місце, то що менше розповідав про подробиці, то ліпше було для нього. Перевіряв усі мої знімки, під яким ракурсом вони зроблені, щоб з обличчя не можна було ідентифікувати людину. Під час зустрічей розповідав про причини смерті, часом казав щось про самих жертв, більш нічого.

Поль не розумів. Якщо велося розслідування, то потрібно було взяти зразки ДНК для ідентифікації. Результати можна було порівняти з ДНК Матильди Лурмель, що були в базі даних. У чому ж річ? Тіло лежало в шухляді моргу невпізнане? Мала місце торгівля трупами?

Його мозок пронизала страшна думка — і мороз по спині пробіг. Наче в сповільненій зйомці, обернувся він до велетенського ока, цієї криниці, наповненої пітьмою, що просто-таки вбирала його в себе, до цієї райдужної оболонки, що стала тоненьким кружечком і скидалася на сонце в стані цілковитого затемнення. Тепер він знав, що так приголомшило його, коли він уперше опинився віч-на-віч із цим твором.

Рука, що стискала телефон, затремтіла. Він насилу знайшов іще одну світлину.

— А оцю жертву ви теж бачили?

Цього разу Андреас Абержель не вагався.

— Так, бачив. За таких самих обставин, на жаль. Це жінка, яку я увічнив 2017 року на фото під назвою «Отрує­на». Здається, вона була старша, ніж на вашій світлині, але це таки вона, я певен.

Полеві здалося, ніби якась невблаганна повінь захлеснула його, затягнула у вир, позбавила повітря. У цій страшній залі Центру сучасного мистецтва, з вуст незнайомця він зненацька дізнався, що «Отруєна» — то була Жулі.

Жулі була мертва.

Зашурхотіла пластикова завіса, ще одна пара дивилась виставку. Поль кинувся до них, вимахуючи службовим посвідченням. Ноги його були наче ватяні, і котроїсь миті він подумав, що зараз упаде.

— Забирайтеся звідси.

Відвідувачі розгублено обернулися, не кажучи ні слова. Намагаючись тримати себе в руках, Поль вернувся до Абержеля. Поки він був у полоні тієї повені, поки той вир жбурляв його туди-сюди, він іще тримався. Але діяти потрібно було швидко, тому що повінь мала відринути і лишити його на березі. Тільки тоді він проллє усі свої сльози.

Фотограф відступив від велетенського ока і розглядав його, наче вперше відкрив для себе власну роботу. Його щоки перекреслили дві вертикальні зморшки, що скидалися на акулячі зябра.

— Не кажіть мені, що й вона зникла.

— Мені потрібні дані цього патологоанатома.

Андреас Абержель обхопив голову руками.

— Гадаю, вибору в мене немає?

— Ясна річ. Інакше я негайно вас заарештую. Так чи так, ми дістанемося до нього. То, будь ласка, заощадьте мені час.

Фотограф зціпив зуби. Кілька секунд він дивився на зіницю, потім зітхнув і обернувся до жандарма.

— Той патологоанатом — жінка. Вона працює в інституті судової медицини в Ліоні. Її звати Коралі Фрітш.