Це було двічі

35

Одинадцятий кілометр.

Минувши останні будинки Альбіона, що свідчили про край цивілізації на цьому боці гори, Полів повнопривідний автомобіль виїхав на ґрунтовий прослідок. Тепер чотири колеса лишали слід на плато, де трава вже пожовкла й у передчутті зими знай снували тлусті хом’яки. Габрієль розглядав вершини гір, що, мов ножі, розтинали небо, а по радіо в салоні лунала пісня «Двері в’язниці».

— Помер Джонні. Сумно, коли подумаю, як я, мабуть, зазнав шоку першого разу, а тепер знову дізнаюся цю новину через три роки. Подвійний смуток.

Поль звернув у напрямку, який показував йому пасажир. Автомобіль покотився схилом, до рідкого узлісся гаю, що складався з модрин барви зелених пляшок і ­оніксу.

— Є іще веселіші трюки, наприклад, перемога Синіх на Кубку світу 2018 року або… ох, я вже й не знаю. Нам ніколи не показують того, що йде добре. Зате ­негативного стільки завгодно, список безкінечний. Замахи, численні природні катастрофи, кліматичне потепління, суспільні кризи. Зрештою, це тебе не дуже налякає, бо все воно, як і було раніше.

Габрієль уже не знав, куди котиться світ.

— Я геть розгублений. Враження таке, наче я мандрівник без багажу, якого висадили тут, у Сагасі, і сказали: «Викручуйся як хочеш». У мені вже нічого немає, жодного спогаду, жодного відчуття, що провадили б до тих років праці й страждань, яких я зазнав. Що значить пропустити роковини зникнення своєї дочки? Навіть не маючи могили, над якою можна поплакати? Як можна забути таке?

Він притулив чоло до шибки, побачив своє відображення і подумав про дзеркало зі сну. Очікуючи Поля в готелі, він пригадував свої марення. Після кількох непевних пошуків урешті натрапив на те, що його цікавило,— на свідомі марення. Під час них свідомість промикалася у підсвідоме, і після пробудження відчинялися двері усього витісненого світу. Габрієль певен був одного: попередньої ночі він перетнув цей бар’єр і мав доступ до пережитого епізоду, похованого у глибинах його пам’яті.

— Єдине, чого я певен, це того, що ніколи не припиняв шукати Жулі,— сказав він.— Нутром відчуваю. Воно наче… наче пливе у моїх жилах. А щодо всього іншого? Хто я? Із чого складається моє повсякдення? Чи відновиться колись моя пам’ять? Чи матиму я нормальне ­життя?

Поль не міг відповісти на це. Колишній колега влетів у його життя, мов той метеорит, не попередивши.

— Ти врешті згадаєш.

За кілометр Габрієль показав на поворот, де мала починатися стежина.

— Ми їздили тут велосипедами, коли Жулі хотіла, щоб я викашляв свої легені. Вона була так наповнена снагою… Якщо спогади, які в мене ще лишилися, не обманюють, звідси — нагору, потім буде невеличке плоскогір’я і крутий підйом на хребет. І якраз там, де той підйом, ми побачимо скелі з відео.

Поль оцінив кручу: десь триста метрів. Можна здолати. Він зупинив автомобіль і дістав наплічник з багажника. Небо було затягнуте хмарами, але не дощило.

— А твоя нога витримає? — занепокоєно спитав Габ­рієль.

— «Сліпі бачать, а кульгаві йдуть»,— як сказав не знаю хто в Біблії. То чом у мене не вийде?

Жандарм надів наплічник, потім відповів на телефонний дзвінок. Седрік Дамеус нарешті скінчив аналіз ДНК на кулоні. Вислухавши його, Поль завершив розмову і пояснив Габрієлеві, що не вдалося нічого виявити: слідів недостатньо.

Кивком підборіддя Поль дав на здогад колишньому колезі, щоб той ішов попереду. Вони ввійшли у лісову прохолоду, підіймаючись угору стежиною, де випиналося коріння і було повно камінців. Кілька разів Габрієль обертався: Поль насилу чвалав, але не скаржився, хоча гримаса на обличчі й руки, що хапалися за коліно з кожним камінцем, свідчили: йому боляче.

Стежка не мала назви і вказівників, але Габрієль па­м’ятав, що вже був тут. Отут Жулі навчила його ковзати й нахилятися назад, щоб переміщувати центр ваги на схилах.

Хвилин за п’ятдесят чоловіки дійшли до скелі у вигляді менгіра. Звели дух, випили води з тієї самої пляшки, на лобі в них виступив піт. Поль дістав із наплічника планшет, запустив відео і скористався ним як провідником, щоб зорієнтуватися на місцині, де Жулі робила панорамну зйомку.

Габрієль перший помітив дерево. Він схвильовано торкнувся хреста, зарубки на корі, що перенесла його в 2007 рік. Уявив, як Жулі вирубує її своїм швейцарським ножем. Чув її подих. Майже відчував її запах. Чому вона плакала?

Узяв складану лопатку, почеплену збоку наплічника, щоб копати, як звелів йому Поль, який тим часом надів латексні рукавички. За кілька хвилин лезо наткнулося на щось тверде. Коли він копнув іще раз, у ямці зблиснув метал.