Це було двічі

3

Утупившись у люстро, Габрієль приголомшено розглядав свого візаві.

Ні, це був таки він, але зовсім інший: голова цілком поголена, борідка з сивиною, «гусячі лапки» в кутиках очей і три горизонтальні зморшки на лобі. Він притулив долоні до щік, пальці ковзнули до підборіддя, де шкіра трохи обвисла, до шиї з розкиданими подекуди сивими волосинами.

Він, але набагато старший.

Габрієль заточився і, щоб не впасти, схопився за край умивальниці. Ніколи не бачив він светра з темно-синьої вовни, що був зараз на ньому. Джинси були іншого крою. Тіло було худорлявіше, тонше, ключиці випиналися, а на шиї вимальовувалося сухожилля.

Він ошелешено позадкував, йому раптом спливла в го­лові абсурдна думка, що треба пошукати своє волосся в смітниці або ж у зливному отворі душу. Хто поголив йому голову? Для чого? Що сталося з його тілом?

Не витерпів, щоб не підступитися знову до дзеркала й не розгладити обличчя, щоб усунути зморшки. Ці очі, що скидаються на ядра мигдалю, ці губи блідо-червоної барви були таки його. Він не марив. Надто реальне було воно, він усе усвідомлював. Габрієль остаточно прокинувся, і той чоловік, із яким він зустрівся поглядом, був таки він сам.

Голова його запаморочилася. Він закотив светр, глянув на свій живіт, на випнуті клубові кістки, на трохи розтягнену шкіру внизу живота. Власна анатомія жахнула його. На шиї помітив шнурок, до якого був почеплений ключ зі складною борідкою. Габрієль помацав його, спробував згадати причину, з якої він опинився у нього на грудях. Марно. Охоплений панікою, він вибіг у коридор і натрапив на чолов’ягу, що котив поперед себе візок, ущерть напханий білизною.

— Це ви прибирали у двадцять дев’ятому номері? Там був записник, мобільник і моя жандармська куртка з документами в кишені.

Чолов’яга, здається, збився з пантелику. Було йому років сорок, голова лиса, чоло плескате, мов сковорідка. Волохаті плечі й передпліччя, дужі, мов у регбіста. На білій футболці — червоно-білий малюнок електрогітари. Він пильно подивився на Габрієля:

— Що ти тут корчиш?

— Ми знайомі?

Чолов’яга був одного зросту з Габрієлем, але кремезніший; він глянув на його босі ноги, перевів погляд на обличчя. Очі його були мов дві темні хмарини на грозовому небі. Урешті нахилив голову і перевірив у своєму робочому графіку.

— Ще й як були знайомі, авжеж. Ти дивуєш мене. Ні, я не заходив до двадцять дев’ятого номера, цієї ночі в ньому ніхто не зупинявся.

Похилившись і не сказавши більше ні слова, попрямував зі своїм візком по коридору і зник за дверима, навіть не глянувши на нього. Що за блискавки з громами в очах і тон, сповнений докорів? Чолов’яга сказав: «Ще й як були знайомі». Чому в минулому часі?..

Габрієль спустився до кімнати, в якій прокинувся, і понишпорив у спортивній сумці. Плавки, шкарпетки, однотонна синя футболка, туалетний несесер, більш нічого. В одній із кишень шкіряної куртки була запальничка з викарбуваною на ній вовчою головою; у другій коробочка з кнопкою, до якої почеплено три ключі, один від автомобіля. Німецької марки. Він нахилився до чобіт. Сорок четвертий. Майже його розмір — він носив сорок третій. Тремтячою рукою взяв окуляри. Підходили пречудово, але не змінювали зору: він добре бачив хоч із ними, хоч без них.

Усе це не мало ніякого сенсу.

Габрієль сів. Ось він прокинеться і вийде з цього довгого, цього нескінченного тунелю маячні. Він вештався у цьому проклятому місці, як у найгірших фільмах жаху. У реальності не було зливи птахів. Може, навіть дочка його не зникала, а чекає на нього вдома. Вони зіграють з нею в шахи або поїдуть удвох на велосипедах гірськими стежками і лісами.

Він спробував знову зателефонувати колезі, Полеві, потім дружині, та марно. «Номер не існує». Гаразд. Це входить до пакету «Маячня».

Не може бути й мови, щоб ходити босоніж цими коридорами. Він надів шкарпетки, які дістав із сумки, взув ті жахливі, але зручні чоботи. Тяжка шкіряна куртка з баранячим коміром була завелика, але сиділа добре. Віддасть ці речі господареві, коли все з’ясується.

За хвилю він прямував до стійки реєстрації, горло його стиснулося, у руці він тримав дві в’язки ключів.

— То ви врешті знайшли ваші речі? — спитала та жінка.

— Волтер Гафін іще не з’явився?

— Ні.

— Мені треба поговорити з Ромуальдом Таншоном.

— Мені шкода, але він поїхав на цілий день у Ліон, зустрічається з партнерами для запровадження платформи онлайн-бронювання. Треба працювати й для інших відвідувачів, крім родин в’язнів. Сагас — містечко глухе, але ж околиці прегарні. Та й лижні ку…

— Послухайте,— урвав він її,— я лейтенант Габрієль Москато, місцевий жандарм. Знав пана Таншона, моя дочка працювала в цьому готелі останні два літа. Я прийшов сюди вчора ввечері, узяв книгу реєстрації прибуття і вибуття гостей, і…

— Габрієль Москато? Ви… ви батько тієї дівчини, якої так і не знайшли?

— Ми мобілізували всі наші сили, пошуки тривають. Минув лиш місяць, і ми її знайдемо.

Жінка похитала головою і з подивом глянула на нього.

— Місяць? Але ж… Яку дату ви маєте на увазі?

Він подумав.

— Дев’яте… може, десяте… авжеж, десяте квітня. Сьогодні четвер, десяте квітня.

— Десяте квітня? А якого року?

— 2008-го.

Вона довго незмигно дивилася на нього, а потім відказала голосом, що заскреготів у Габрієлевих вухах, немов твердий діамант по склу:

— Але сьогодні 6 листопада 2020 року. Вже двана­дцять років минуло, як зникла ваша донька.